Концепція національної педагогіки в контексті глобалізації – Сергій Квіт
“Український погляд” публікує розшифровний виступ Сергія Квіта на круглому столі, присвяченому сучасним проблемам української освіти, який пройшов на початку грудня у «Центрі національного відродження» в Києві.
Якщо говорити про глобальні процеси, то є такий термін в масових комунікаціях – глокалізація новин. Тобто новини, формуються таким чином, щоб спиратися на ту проблематику, яка є цікавою для глобального контексту. Тобто важко знайти місцеві (локальні) новини, що не були б пов’язані з відгуком на якусь риторику глобалізації.
Політкоректність формується в тих країнах, які мали колоніальну спадщину, тобто були колонізаторами, або ж використовували працю рабів для зростання власної економіки. Ці держави, насамперед Західної Європи та США (Канада, Австралія, Південна Африка та країни Латинської Америки мають власну специфіку), чимось завинила своєму чорному та автохтонному населенню. І ця провина завжди буде відбиватися на формуванні суспільних стосунків. Україна ж не має колоніальної спадщини, ми нікого не гнобили і з цього погляду ми нікому нічого не винні. Стосунки з кримськими татарами, різними етнічними та соціальними групами мають формуватися на принципах толерантності, згідно з принципами європейського права. Проте механічне застосування понять, які не мають відношення до українських чи навіть ширше – пострадянських реалій, повністю позбавлене сенсу.
Подібним чином, слід бути обережним з терміном «мультикультуралізм», що також переважно має відношення до колишніх метрополій, які вирішують проблеми, пов’язані з напливом різних національних і расових груп з окраїн імперії. Хоч традиційно мультикультуралізм протиставлявся концепції «плавильного котла», покликаного уніфікувати різні «малі» культури в певну домінуючу культуру, тепер визнається недостатність такої форми толерантності, оскільки вона часто призводить саме до не толерантного ставлення цього «інокультурно» сегментованого населення до культури і правил «метрополії» – нової країни проживання, що іноді виливається навіть у небажання вчити мову країни проживання.
Стає очевидною обмеженість будь-якої теорії перед обличчям конкретних обставин та історичного досвіду різних країн. Так, стосовно реалізації національно-культурних прав, насамперед пов’язаних з потребою розширення вживання української мови, українці продовжують залишатися у власній державі у становищі колонізованої меншини. Нічим не можна замінити політичну і особисту культуру і справжню толерантність, з якої і починається виховний процес. За теоріями і стратегіями часто проглядає бажання пригнічувати і домінувати. Тому, попри всі розмови про глобалізацію, лише власна цивілізована держава може давати відповіді на ці складні питання у кожному конкретному випадку.
Повертаючись до питань, які ми можемо ідентифікувати як педагогічні, то важливо для виховного процесу зокрема, у вищих навчальних закладах:
Виховувати індивідуалізм, тому, що індивідуалізм – це те, що притаманне українцям в принципі. І це можна знайти не лише в творах наших педагогів, наприклад, Костомаров писав у праці «Две русские народности», чим громада українська відрізняється від общини російської? Там кругова порука, а тут це громада тих людей, які шанують індивідуальність один одного. Наприклад, толока – це коли люди збираються і гуртом, щось роблять спільно, але вони не мають спільного господарства, вони мають окремі господарства та відмінні інтереси. Тут можемо згадувати багатьох класиків української літератури. Традиційний український індивідуалізм формує таке важливе для європейської людини поняття приватного простору, приватності – що системно руйнувалося радянською владою .
З іншого боку, цей індивідуалізм не може бути синонімом до так званої атомізації суспільства, коли все довкола має бути на користь якоїсь абстрактної людини, яка лише думає про власні потреби, які «невпинно зростають» і їх необхідно задовольняти. Ця концепція походить від Вольтера, я думаю, і вона була цілком підхоплена комуністичною революцією. Мовляв, людина – «цар природи» і таке інше. Противагою такому вульгаризованому індивідуалізму має бути певний колективний аспект. Це не колективізм у традиційному східному розумінні, коли, наприклад, у Японії людина може пропрацювати все життя на одному місці, а підвищення на роботі може стосуватися найчастіше не окремої людини, а цілого колективу, бо це не узгоджується з нашими традиціями і розумінням.
Думаю, що в українській педагогіці те, що стосується колективного життя, має бути пов’язане з питанням національної культури та історичної пам’яті. Це те, що повинно формувати у молодої людини відчуття приналежності до народу, до нації, культури, до української мови. Мова йде не просто про патріотичне, а про глибоке гуманітарне виховання повинно.
І останнє, не можна відмежовувати те, як ми самі себе поводимо, від того, що ми намагаємося пояснити молодій людині й до чого ми її закликаємо. Якщо, наприклад , в університеті студентів навчають, що треба любити рідний край, бути вихованим, толерантним, але тут процвітає хабарництво, то цьому університету разом з усією педагогікою гріш ціна. Я думаю, це також важливий аспект, тому, що дедуктивний компонент повинен бути нерозривно пов’язаний з самим життям певного педагогічного колективу, навчального закладу.
Підсумовуючи, я хочу сказати, що не треба багато говорити про глобалізацію в тих питаннях, які стосуються педагогічних речей, тому, що завжди існує щось національне, локальне в глобальному аспекті, що в нас є українське, а десь є французьке чи американське, це треба плекати. Поруч з тим, не можна будувати стіни між українською культурою і якимось іншими культурами, між українською історією і якимось іншими історіями. Мені здається, що так можна жити, щоб бути українцем і одночасно почувати себе до всіх інших людей дружньо і не заперечувати інші шляхи розвитку. Дякую.
