Іван Світличний – мовознавець, літературознавець, поет, перекладач, діяч протикомуністичного руху опору, ідеолог національно-демократичного руху 1960-1970-х (30 років тому)
30 років тому:
25.10.1992 – у Києві помер Іван Світличний, мовознавець, літературознавець, критик, поет, перекладач, шістдесятник, діяч протикомуністичного руху опору, ідеолог національно-демократичного руху 1960-1970-х. Член Міжнародного ПЕН-клубу (1978), член Спілки письменників України (1990), посмертно Лауреат Державної премії України ім. Тараса Шевченка.
У 1943 при виготовленні вибухового пристрою, щоби підірвати німецьку техніку залишився без кількох пальців на руках. Закінчив із золотою медаллю Старобільську середню школу (1947) та з відзнакою філологічний факультет Харківського університету (1947-1952). Через надмірну допитливість і принциповість в українському питанні позбавлений можливости наукової праці в аспірантурі при Харківському університеті, тому поступив в аспірантуру Інституту літератури АН УРСР у Києві (1952-1955). Завідувач відділу критики журналу «Дніпро» (1955), відповідальний секретар журналу «Радянське літературознавство» (1957), молодший науковий співробітник Інституту літератури (1957-1963), науковий працівник Інституту філософії АН УРСР (з 1963), редактор Українського Товариства охорони природи. Одружився з Леонідою Терещенко (1956). Підготував дисертацію, яку не допустили до захисту оскільки «не відповідала» марксистсько-ленінській ідеології.
В цей час сформувався як організатор національно-культурного життя Києва та непримиренний противник комуністичного режиму; власне помешкання перетворив на дискусійний клуб в якому гуртувалися шістдесятники. 1962 влився до «Клубу творчої молоді» у Києві, невдовзі став одним з його моральних авторитетів і скерував діяльність Клубу в українське річище – згодом поетеса Ірина Жиленко засвідчила, що «Світличний був збирач людей, він був ловець душ у найкращому біблійному значенні цього виразу. (…) Усі ми зібрані Іваном, усі ми зійшлися на світло його серця». Налагодив контакти з українською діаспорою на Заході, передавав за кордон позацензурні вірші Василя Симоненка, активно поширював самвидавську літературу. Нав’язав плідні стосунки з галицькими правозахисниками (зокрема братами Горинями) та переконував їх відати перевагу «боротьбі словом» замість створення підпільних організацій.
Через відверту та принципову українськість довго не затримувався на одному місці праці, а з 1965 йому остаточно відмовлено в роботі за фахом та позбавлено можливости друкуватися – виживав випадковими заробітками, а праці публікував під псевдонімом або чужим прізвищем. Перебував під постійним наглядом КҐБ, у вересні 1965 разом з іншими українськими шістдесятниками заарештований, проте через 8 місяців звільнений «за браком доказів». Справу не доведено до суду через протести в Україні та за кордоном проти арешту Світличного. З іншого боку радянські спецслужби сподівались таким чином дискредитувати його перед засудженими товаришами підозрою про те, що міг піти на співпрацю з режимом. Проте ніхто не поставив під сумнів його порядність.
Позбавлений можливости творчої праці та друку взявся за укладання антології перекладів французької поезії та словника синонімів, перекладав із слов’янських мов, турецької, французької (його переклад П. Беранже вважається вершиною перекладацької майстерности), активно продовжував самвидавську діяльність. У січні 1972 заарештований в числі багатьох українських культурних діячів у «справі Добоша» і засуджений на 7 років позбавлення волі та 5 років заслання (на «відкритий» суд не допустили ні дружину, ні матір). В ув’язненні (Пермська область) продовжив роботу над словником синонімів української мови, проте велику частину напрацьованого вилучено наглядачами. Став одним з лідерів і моральним авторитетом опору тюремному режиму (співв’язні називали його «табірною совістю), учасник протестних голодувань (найдовше 56 днів, після якого схід з 70 до 44 кілограмів), за оцінками начальства вважався одним з найнебезпечніших політичних в’язнів. В ув’язненні у січні 1978 Світличному брудним шприцом занесли вірусний гепатит (хвороба Боткіна), яку переніс важко. На засланні (Алтайський край) у 1981 пережив інсульт та клінічну смерть; згодом дружина засвідчила, що «як творча людина він загинув у серпні 1981 на Алтаї». Тоді в лікарні йому, двічі пробиваючи череп (в лікарні не було рентген-апарату), занесли стафілокок. З червня 1979 з ним постійно перебувала і доглядала дружина. Попри інвалідність І-ї групи та важкий стан йому відмовлено у поверненні до Києва, а голова КҐБ СРСР Федорчук з презирством заявив, що «Светличного и Кочура надо повесить на одном суку!». Не допомогли навіть клопотання Міжнародної Амністії перед Москвою про комісування. Повернувся до Києва 1983 після завершення терміну покарання.
Автор мовознавчих та літературно-критичних статей присвячених творчости літераторів 1960-х. Плідно досліджував в теорії та історії естетики. Піддавав критиці офіційну соцреалістичну літературу, в рецензії на тритомний «Російсько-український словник» (1970) окреслив його русифікаторську сутність.
Похований на Байковому кладовищі біля могил В. Стуса, О. Тихого та Ю. Литвина. На могилі встановлено хрест роботи Миколи Малишка. Велетенську бібліотеку у 10 тисяч томів сестра Надія передала Харківському університету. Народився у с. Половинкине на Луганщині 1929.
Іван Світличний в розмові з Євгеном Сверстюком зазначив: «Ну, який я дисидент? Я цю владу ніколи не вважав своєю, вона завжди для мене була ворожою. Можливо, цей термін ще можна якось застосувати до Івана Дзюби, – і то, сумнівно. Дисидент це той, хто опонує системі для її вдосконалення, а я хотів її повного знищення».
Із спогадів Ігоря Калинця: «В таборі ще декілька людей народились у вересні і ми жартома називали цей місяць чорним вереснем. (…) Слово Світличного було законом. Ми підкорялися і дуже шанували його в таборі, він був нашим ідейним натхненником, диктатором і вождем. Ще до арешту Світличний був центром українського опору, тому ми зраділи, що він опинився саме в нашому таборі. Його відразу стали шанувати не лише молоді в’язні, але й старші, всі до нього горнулися і його слово було дуже авторитетним».
На засланні, після того як на мапі Радянського Союзу позначив місця, де ув’язнені його побратими промовив дружині: «Дивись, Льолю, українці окупували весь Сибір!».
Б. Горинь називав Івана Світличного «двигуном шістдесятників», М. Горинь – «архітектором шістдесятницького руху», Г. Севрук – «лицарем духу», Л. Семикіна – «нашою Говерлою», Р. Корогодський – «садівником», Є. Сверстюк – «трудівником», Віра Вовк – «світлом у темряві», І. Калинець – «носієм любови», М. Горбаль – «володарем духу і королем спокою», Л. Копелєв – «поетом і лицарем», С. Глузман – людиною європейської формації та противником фундаменталізмів і фанатизмів, а близький товариш В. Стус кликав його «доброокий» та «вусате сонечко».
