Інкерманські штольні або правдива суть московства. (80 років тому) Чи завтра в Криму згадають цей гучний «подвиг дєдов»?
80 років тому:
29.06.1942 – в останні дні оборони радянськими військами Севастополя підірвано Інкерманські штольні в яких були розташовані винні склади «Шампанвинбуду», запаси вин комбінату «Масандра», а в додатку велетенська кількість боєприпасів усього Чорноморського флоту. Здавалось звична воєнна практика не залишати ворогу військового майна і припасів, тільки разом з ними загинуло тисячі військових і цивільних людей, точна кількість яких до сьогодні невідома.
Тунелі Інкерманських штолень, в яких від античних часів добували камінь для будівництва, на початок ХХ століття тягнулись приблизно на 30 кілометрів. В 1930-х в них створили комбінат для виробництва шампанських вин, а перед війною обладнали склад боєприпасів – за оцінками фахівців там зберігалось від 500 до 1500 залізничних вагонів мін, бомб, зброї та військових припасів. Вже в ході німецько-радянської війни під землю перенесли лікарню і військові госпіталі (на 3000 ліжок), майстерні, казарми, військові об’єкти та промислові підприємства, склади, в ґротах і невеликих печерах обладнали комунальні квартири й гуртожитки. Провели воду, електрику, підлоги вкрили асфальтом, влаштували системи вентиляції та каналізації. Там навіть працювали хлібзавод, школа, дитячий садок, кінотеатр, бібліотека, магазини, аптеки. В одну із штолень проклали залізницю. Загалом за короткий час спорудили ціле підземне місто. За різними оцінками в ньому перебувало від декількох до 30-ти тисяч військових і цивільних – поранених, жінок, дітей.
До 25 червня 1942 радянські війська в Севастополі та Інкермані виявились відрізаними від постачання з материка. В підземеллях тоді, крім цивільних, знаходились військово-морські госпіталі № 40 і № 41, медсанбат № 47, похідно-польовий госпіталь № 268 з яких лише госпіталь № 41 встигли евакуювати. Через декілька днів цивільні громадяни мали опинитись на території окупований німцями, а отже, згідно бачення комуністичних вождів, стати колаборантами, а поранені солдати та офіцери, згідно наказу Ставки Верховного головного командування Червоної армії № 270 від 16.08.1941 (підписаний Й. Сталіним, В. Молотовим, С. Будьонним, К. Ворошиловим, С. Тимошенко, Б. Шапошниковим, Г. Жуковим) автоматично мали перетворитись у «злісних дезертирів», до того ж могли збройно стати по стороні ворога. Єдиним прийнятним рішенням цієї проблеми для військово-партійного керівництва було підірвати усіх, тим більше, що по сусідству із шпиталями були склади з боєприпасами. Рішення ухвалено на засіданні Військової ради Чорноморського флоту після погодження особисто зі Сталіним, розпорядження віддав начальник тилу, контр-адмірал Заєць, виконали злочинний наказ воєнтехнік 2-го рангу Саєнко та лейтенант Зудін. Старший уповноважений НКВС капітан Гусєв супроводжував підривників і у випадку нерішучости мав розстріляти їх й самостійно здійснити підрив. В ніч з 29 на 30 червня о 2-30 потужний вибух зруйнував монолітну скелю, за різними оцінками загинуло від 3 до 15 тисяч радянських цивільних та військових осіб. Німецький генерал-фельдмаршал Манштейн добу не міг повірити в реальність того, що сталося і згодом написав у спогадах про «зневагу до людського життя, що стала принципом цієї азійської влади». Для кожної нормальної людини цей факт є шокуючим, проте той, хто знайомий з історією Московії розуміє, що це природне ставлення царів, вождів, керівників до власного народу.
Але на цьому підлість та боягузтво радянських керманичів не вичерпались. 29 червня командувач ЧФ, віце-адмірал Ф. Октябрський дав наказ старшому офіцерському складу військових частин, що тримали оборону міста залишити свої підрозділи і прибути до штабу, як виявилось для евакуації. Ціла армія тепер крім нестачі боєприпасів опинилась ще й без вищих командирів. В ніч з 30 червня на 1 липня усе командування ЧФ на чолі з віце-адміралом Октябрським та командування Приморської армії на чолі з генерал-майором Петровим ганебно втекло з Криму на 13 літаках «Дуглас», кількох підводних човнах, тральщиках та сторожових катерах. З майже запланованих двох тисяч командирів з Севастополя зуміли втекти 1228 вищих офіцерів та партійних працівників. Тепер беззбройна та обезголовлена армія, попри завзяття простих солдат до оборони, зазнала неминучого розгрому. Від 80 до 95 тисяч радянських солдат і офіцерів потрапили в полон і мимоволі стали «дезертирами», а після війни, ті хто вижив в німецьких концтаборах стали в’язнями радянських. А влітку 1942 ситуація для німців і союзників була непростою – всі військові резерви були задіяні на численних фронтах від Арктики до Африки й на підмогу не можна було розраховувати. Тому при вмілій обороні та вирішенні питання постачання Севастополь можна було відстояти й відповідно зірвати просування німців на Кавказ. І як на глум 4 липня у повідомленні Совінформбюро під назвою «250 днів героїчної оборони Севастополя» на всю імперію пролунала чергова брехня, що «за наказом Верховного головнокомандувача Червоної армії 3 липня радянські війська залишили місто Севастополь і були евакуйовані морем». А вже невдовзі була запроваджена медаль «За оборону Севастополя», якою звісно нагородили не справжніх оборонців, але натуральних дезертирів з яких перші номера дістались Октябрському, Петрову, Заяцю та іншим боягузам із списку 1228 прізвищ.
Вже відразу після війни радянська пропаганда намагалась приховати або перебрехати незручний факт задля чого понавигадувала різні версії, які часто протирічать одна іншій. 1946 на Нюрнберзькому процесі Прокуратура СРСР стверджувала, що в Інкермані в підвалі одного з будинків був польовий лазарет, частина поранених з якого не встигла евакуюватись, а німці перепившись трофейним вином спалили цей лазарет разом з пораненими. Інша радянська версія твердила, що нібито, попередньо евакуювавши зі штолень всіх людей, Саєнко підірвав скелю, щоби її уламками завалити колону німецьких військ і таким чином загинуло кілька сотень ворожих вояків та знищено декілька сотень танків, гармат й автомобілів (книга В. Карпова «Полководец»). Також на початках радянська пропаганда твердила, що зі штолень було евакуйовано майже всіх людей, а загинуло до сотні випадкових осіб. За версією Єлизавети Юрздицької (розраховану звісно на неозорий Союз, а не місцевих мешканців) підірвали тільки склади боєприпасів, а решта 20 штолень залишились неушкоджені. Натомість в брошурі С. Кузьміна «Сроку давности не подлежит» (1985 рік; тираж 300 тисяч примірників) стверджується, що в штольнях залишилося багато поранених та цивільних, які не встигли евакуюватися і їх, числом 3 тисячі осіб, підпалили німці (важко уявити як горить камінь). Цю версію у 2020 повторила Олена Рюміна в «Комсомольській правді», що мовляв не всі встигли евакуюватись і «немецкие мерзавцы, перепившись, подожгли штольни».
Ось така вона гірка правда і невиліковна руськомірівська пропаганда.
Із свідчень Валентини Лунєевої (Котлярової): «Мы – коренные севастопольцы. Оказались в Инкерманских штольнях всей семьей. Папа работал в части, что находилась в штольне. Мама при штабе 25-й Чапаевской дивизии готовила, стирала. Мы, три сестры, были зачислены в спецкомбинат. По 16 часов работали на швейных агрегатах. В Инкерманских штольнях не раз бывал генерал И.Петров, а в начале июня прибыл адмирал Ф. Октябрьский. «Держитесь, девчата, – говорил он. – Севастополь мы не сдадим!». Мы и сами так думали, потому что были воспитаны в высоком патриотическом духе. И вот в 2 часа ночи взорвали штольню с боеприпасами.
Все тряслось, как при землетрясении. Люди падали. Огромные камни с противоположной стены летели в нашу сторону, они забаррикадировали с той стороны дубовые двери. Через какое-то время появился офицер из штаба и начал тянуть меня поближе к входу. Там прорезалась небольшая дырка, и я, потянувшись за глотком воздуха, прильнула к этому оконцу. Прошло еще немало времени, пока я услышала, что кто-то зовет: «Валя Котлярова!». Это были мама и сестры. Они оказались в подвале, где взрывались бутылки с шампанским, по колено в вине. Стали искать папу. Его завалило камнями. Там, на месте, он и погиб. А потом снова голоса: «Нас откапывают». Оказалось, немцы».
Із свідчень Павла Ерайзера: «Ночью, когда все уже спали, раздался ужасающей силы взрыв. Многие так и не проснулись, а кто пришел в себя, через какое-то время потерял сознание от пыли и удушливого газа. Вероятно, мы находились вдали от эпицентра взрыва. Гигантские глыбы стали не только могилой для многих, но и спасением для некоторых – тех, кто оказался в пазухах между глыбами. В их числе был и я с матерью. Кто-то придумал примитивный способ спасения от удушья: помочиться в тряпочку, отжать и приложить к носу. Это дало нам возможность продержаться до тех пор, пока в проемы между камнями на лебедочном тросе начали спускаться немцы в противогазах с фонариками в руках. Они подносили вату с нашатырем к носу каждого, кто проявлял признаки жизни, того садили на стульчик, привязанный к тросу, и поднимали наверх. Вдали стояло несколько машин с красными крестами на бортах. Немецкий врач поголовно всем давал порцию касторки. Через какое-то время людей поили водой, легко кормили, переписывали фамилии и отправляли по назначению. Моя мать попала на работу в немецкий лазарет».
Із свідчень Євгенії Рогуліної: «В последние дни июня полезли мы в штольню, где был хлебозавод, найти что-нибудь поесть. Нашли воду кислую для замеса. Слышим, солдаты разговаривают: «Да уже все готово». Потом поняла, что речь шла о взрыве. Но нас никто не предупредил. И он раздался ночью, когда мы спали. Край штольни обвалился. Начался пожар. Грохотало все очень долго. Мы задыхались. Мама мочила тряпки в кислой воде, чтобы мы через них дышали. Сколько времени прошло, не знаю. Услышали немецкие голоса, стали выходить. Что там творилось! Обезумевшие женщины ищут детей, дети – родителей. Крики. Плач. Еле-еле добрались до монастыря. Несколько дней лежали пластом. Братик младший, надышавшись газом, так и не пришел в себя, умер».
