Городоцький екс – 90 років тому
90 років тому:
30.11.1932 – відбувся невдалий експропріаційний акт бойовиків ОУН на поштове відділення у місті Городок на Львівщині, який проте неподівано переріс у потужну інформаційно-пропагандивну кампанію українських націоналістів. На той час практика фінансування революційної діяльності підпільних організацій зокрема через експропріацію коштів з банків чи державних установ була доволі поширеною в світі. Раніше в боротьбі проти московського окупаційного режиму на цьому спеціалізувався також майбутній маршал і один з керівників Польщі Юзеф Пілсудський і цей факт неодмінно використовували на судових процесах українські адвокати в захисті підпільників ОУН.
До 1932 ОУН вже напрацювала досвід вдалих ексів, які окрім забезпечення Організації фінансами мали також не менш важливий пропагандивний ефект. Городоцька експропріація розроблялася за участі Крайового провідника ОУН на ЗУЗ Богдана Кордюка-«Новий», Романа Шухевича і Миколи Лебедя, безпосередньо до виконання акції було задіяно 11 бойовиків. Напад заплановано на 29 листопада, проте через непередбачені обставини довелось змістити на день пізніше. Недостатньо була пропрацьована розвідувальна складова, бо несподівано виявилось, що поштові службовці, колишні вояки легіону Пілсудського, всупереч інструкції були озброєні револьверами. До того ж несприятливим виявилось розташування пошти, бо на шляху відступу з навколишніх будинків несподівано почали стріляти озброєні польські міщани. У висліді з боку ОУН загинули керівник групи Юрій Березинський та Володимир Старик і поранено 5 бойовиків, з польського – один загиблий і сім поранених. За даними ОУН здобуто 4500 золотих, за офіційними польськими повідомленням 3222 золотих. 17-22.12.1932 «Наглий (швидкий) суд» у Львові засудив трьох затриманих бойовиків на кару смерти, що мала бути виконана впродовж 24 годин. Підсудні трималися гідно; Дмитро Данилишин, який увесь час мовчав в останньому слові заявив: «Я знаю, що мене жде. Тільки шкодую, що не зможу дальше працювати для нашої неньки України!». Щоби пом’якшити вирок до Варшави негайно відправився депутат Сейму Остап Луцький, окрему петицію до маршала Пілсудського скерували українські жіночі організації, ба більше четверо колишніх бойовиків польських соціалістів і соратників Пілсудського по боротьбі надіслали телеграму в якій просили президента Речі Посполитої помилувати трьох українців, які «в своєму переконанні боролися за волю свого народу». Президент Ігнацій Мосціцький помилував Мар’яна Жураківського, вирок якому пом’якшено до 15 років в’язниці, а Василь Білас та Дмитро Данилиш були страчені 23 грудня – їх останні слова були «Хай живе Україна!».
Акція і страта бойовиків неочікувано для всіх сколихнула усю Галичину. Вже сам судовий процес викликав значний інтерес української і польської преси. За спогадами в’язнів Бриґідок (назва львівської в’язниці) під час страти понад чотири сотні арештантів заспівали «Ви жертвою в бою нерівнім лягли» та «Не пора, не пора». Щоби запобігти переростанню похорону в масовий протест польська влада відмовилась видати тіла страчених родинам і таємно захоронила на ділянці для страчених Янівського цвинтаря у Львові. В момент повішання у львівських церквах раптом ударили в усі дзвони, на що польська поліція не ризикнула відреагувати. В останні дні грудня 1932 – в січні 1933 по всіх українських церквах Західної України служили заупокійні Служби Божі, відбувалися збори, виголошувалися доповіді про жертовний чин молодих патріотів. Подібні заходи відбувалися в Ужгороді, Чернівцях, на еміграції в ході яких збирались чималі кошти на підтримку боротьби ОУН. У Кракові під видом «спортовців» надруковано 20 тисяч фотокарток загиблих у Городку «Березинського та Старика і страчених Біласа та Данилишина. В народі про них складали пісні та колядки, їх жертві присвятили твори Богдан-Ігор Антонич, Олена Теліга, Олег Ольжич та інші літератори, поступово ширився культу героїв-мучеників. Поспішний суд і страта бойовиків польською владою замість посилення в народі відчуття страху спричинились до протилежного – сплеску національної образи і гніву. Стрімко і неочікувано для влади зросли інтерес і симпатії українців до ОУН. За звітами польської поліції, «після Городка до ОУН вступило дуже багато фанатиків із числа молоді». Драматичні події кінця 1932 підготували сприятливий ґрунт для успішного розгортання антимонопольної кампанії ініційованої новим Крайовим провідником ОУН Степаном Бандерою, наслідком якої українці масово переставали купувати тютюн та алкоголь, а польська скарбниця зазнавала велетенських збитків. А на подальшу перспективу чин городоцьких підпільників став досконалим прикладом для наслідування і сформував десятки тисяч нових борців за справу визволення України.
«Важливим аспектом для дослідників, є те щоб не тільки ознайомитися з історією їхньої діяльності, але й зрозуміти психологію Організації і середовища, в якому вони творили. Бо, в переважній більшості, реакція на їх діяльність сучасного суспільства, зводиться до теперішніх понять. Якщо хтось зможе докладно відповісти, як в тодішніх умовах можна було зупинити постійний державний терор мирними засобами і шляхом, тоді це буде інший формат і сприйняття. В постійних умовах тоталітарного свавілля (Пацифікація, Голодомор тощо) сучасникам Біласа і Данилишина залишили тільки один варіант – національно-визвольну боротьбу». Микола Посівнич.
