Гідність та Свобода
21 листопада 2013 року українці повернули собі поняття Гідності, почавши спротив режиму Януковича. Насправді, спротив зі сторони політиків тривав з моменту обрання його президентом, але носив театралізований характер в стінах парламенту, коли всі знають свої ролі і перед телекамерами більш-менш (кому скільки таланту природа подарувала) грають свої ролі. Врешті, як і в 2004 році, на боротьбу за Свободу, замість «народних обранців», довелося знову піднятися власне народу. І знову ствердити – можна перемогти політиків, купити партійців, але перемогти народ – неможливо.
Свято Дня Свободи відзначалося на честь Помаранчевої революції з 2005 по 2011 роки 22 листопада, поки не було скасоване указом Януковича. Тепер, указом президента Порошенка, запроваджено День Гідності та Свободи –свято в Україні, що відзначається щороку 21 листопада на честь початку цього дня двох революцій – Помаранчевої 2004 року та Революції Гідності 2013-ого.
В цей день у кожного був свій настрій. Хтось просто прийшов на свій Майдан (в Києві, Львові, Харкові чи Дніпропетровську), щоб зустріти друзів і згадати загиблих чи покалічених побратимів. Влада за радянським звичаєм влаштовувала формальні заходи – круглі столи, уроки Гідності, уроки пам’яті, концерти («совок» ще довго не вивітриться з владних кабінетів, доки ці кабінети не вичистити від їхніх господарів, у яких «совок» цей засів в головах). Якось особливо неприємно було дивитися на протестувальників, які, представляючись батьками Героїв Небесної Сотні, під час поминальних заходів вимагали від президента Порошенка надати загиблим звання Героїв України. Що, зрештою, президент їм і пообіцяв. Неприємно не через те, що покійні Герої не заслужили цього формального визнання. Через те, що йшли вони під кулі не за званням, яке вже давно знецінене тим, що його при різних президентах то роздавали наліво і направо, то просто продавали. Неприємно через те, що цього звання особливо агресивно вимагають ті, хто часто навіть не знав, де їхні діти – не хотіли ті вислуховувати батьківські лекції на кшталт «плюнь на все це, все одно програєте, вертайся додому!». А якщо й знав, то не розумів, чому їхні діти пішли на Майдан, за що вони там борються. Тому, що сам ніколи не був борцем, і, якщо й не голосував за Януковича, то свій особистий протест обмежував балачками на кухні. Але сьогодні, болісно вражений втратою дитини, все ж не забуває, що статус батьків Героя України дасть, мабуть, ще якусь там пенсію, привілеї тощо. Такими дітьми ми мусимо пишатися. Від таких батьків хочеться мовчки відвернутися. Втім, кожному своє.
Що ж вдалося реалізувати з того, чого вимагав Майдан? На перший погляд, здобутки надто скромні. Януковича усунули від влади і дозволили втекти зі всією свитою. Підписали омиту кров’ю угоду про асоціацію з ЄС. Розпочато процес люстрації (хоч дивлячись на самовдоволені пики суддів, прокурорів, міліціонерів, чиновників, які визирають з вікон своїх маєтків або розкішних лімузинів, важко віриться, що процес виявиться ефективним хоч би на половину). Новий президент. Новий парламент (хоча його в його ефективність мало хто вірить, навіть новообрані депутати). При цьому втрачено Крим, частина Донбасу (і влада не тільки не уявляє, як їх повернути до складу України, але думає тільки про те, як втримати займані позиції, закопуючи в землю українські війська, а разом з ними – поняття «територіальна цілісність»). До цього ще падіння економіки, а не за горами, як наслідок, посилення соціальних протестів. Але це зараз не на часі, зараз час «дерибану» посад – єдиного, що професійно вміють наші політики. А це настільки важливо, що правоохоронні органи все ніяк не можуть ані справу розстрілів на Майдані закінчити, ані навіть офіційно висунути звинувачення Януковичу і компанії. Їхні активи ЄС заарештував, але, так би мовити, «авансом». Проте Київ досі не спромігся (попри свої заяви) надати докази скоєння злочинів цими персонами. В результаті, цілком імовірно, що ЄС за якийсь час просто скасує арешт, як безпідставний. Ще й матиме претензії до України. Але де ж про таке думав би прем’єр зі своїм міністром внутрішніх справ, чи генеральний прокурор…
Однак є ще інші позитивні здобутки. Перш за все, це справжня єдність України. Це зняття мовної, міжнаціональної, міжконфесійної напруги. Сьогодні путінських «казачьков» на Донбасі пліч-о-пліч відстрілюють як скажених псів українці і росіяни, іудеї і мусульмани. Захист від бандитів об’єднав всіх. Ветерани Другої світової війни ще в травні відмовилися від носіння символу агресії – георгіївських стрічок, які їм кілька років посилено пропагували, а деякі політичні сили намагалися підняти свій рейтинг, демонстративно їх зриваючи. Врешті, Європа знає, що українці можуть не тільки танцювати та співати на Майдані, але й боротися, вмирати і все ж таки перемагати. Сьогодні Європа розуміє – війна на Донбасі ведеться не тільки за незалежність України, це війна за незалежність Європи. Коли в спину Путіну дихають мільярди китайців, він буде шукати для себе «життєвий простір» на Заході. Питання лише в тому, як, коли і де його зупинити.
Свого часу незалежність Франції врятувала Жанна д’Арк. Можна сказати, що сьогодні на передовій лінії захисту Європи також найактивніше виступили жінки. Для прикладу, президент Литви Даля Грібаускайте, яка офіційно визнає роль України, як форпосту захисту ЄС,стверджує, що «ніхто не вірить більше жодному слову з вуст кремлівських лідерів». А на спільній прес-конференції в Києві з Петром Порошенком 24 листопада заявила: «Литва готова ділитися досвідом з усіма сферами, включно з військовою. Ми будемо надавати вам підтримку та забезпечуватимемо навчання для військових». Перед цим сам Порошенко повідомив про досягнуті домовленості стосовно постачання елементів озброєння, тренування для українських військових в Литві, а також збільшення кількості військових із зони АТО, яких можна буде відправити на лікування до Литви.
Напередодні прем’єр-міністр Норвегії Ерна Солберг заявила про повне «заморожування» політичних відносин з РФ через ситуацію в Україні. Йдеться про відкликання військових експертів, які працювали з Росією також скасування запланованих спільних маневрів. За її словами, на даний момент у двох країн залишилися лише контакти на локальному рівні: у сфері морського транспорту та рибальства.
Змінила свою багаторічну любов на немилість до Путіна канцлер ФРН Ангела Меркель, а також (після обрання верховним представником Європейського союзу із питань закордонних справ) Федеріка Могеріні, котра вимушена, згідно посадових обов’язків, дотримуватися загальноприйнятої тепер в Європі антипатії до Кремля. Звісно, є видатна французька «націоналістка» Марін Ле Пен, великий друг Путіна. Однак в ХХІ столітті їй зіграти роль Жанни д’Арк точно не доведеться, погано друзів і вона, і її батько обирали (хоч, подейкують, на дотації з Москви їхній сімейці скаржитися не доводиться).
На цьому тлі залишається прикрий осад, коли спостерігати за окремими діями наших державних діячів. Для прикладу – у Мінську на концерті з нагоди 20-річчя гурту «Океан Ельзи» міліція забирала у відвідувачів українську символіку. Спершу це робили під час обшуків на вході до концертного залу клубу «Мінськ-Арена», а потім і в залі. Аргумент – концерт – не «політичний захід».
Все, на що спромоглося МЗС України – його спікер Євген Перебийніс свій Twitter оновив записом білоруською мовою такого змісту: «Білоруси, колеги, це нормально? Невже український прапор заборонений в Білорусі?». Натомість МЗС Білорусі «відписалося»: «За даними МВС, якщо на концерті аншлаг, те ж саме було б і з нашим прапором, щоб не заважав глядачам. Люблять у нас Океан Ельзи!». Перебийніс подякував за відповідь, обмежившись реплікою: «Не можу собі уявити, щоб міліція з таким же завзяттям і неповагою поводилася з білоруським прапором». Ось така у нас тепер дипломатія. Питання в тому, для чого тоді вища освіта на факультетах міжнародних відносин, роздуті структури МЗС, посольства, консульства, представництва, коли за зневагу до державного символу України все обмежується ввічливою публічною перепискою в Інтернеті?! Можливо, економію бюджетних коштів варто поширити на скорочення нашого МЗС як такого? І залишити просто одного любителя відстежувати новини і поширювати свої думки з цього приводу в соціальних мережах? Ефект – аналогічний, а яка економія!
Втім, не все зразу. Поки що варто пам’ятати про те, що здобуто. Про те, що потрібно зберегти. Про те, що мусимо перемогти Кремль. Це, здається, неймовірно (якщо порівнювати Росію та Україну). Але інколи цікаво поглянути на деякі цифри. Якщо економічний потенціал СРСР становив 60% від ВВП США, то зараз в Росії він – лише 6%. Якщо не брати до уваги атомну зброю, то, за звичайним озброєнням, згідно з оцінками експертів Академії військових наук, потенціал Росії відноситься до потенціалу блоку НАТО як 1:60. Тобто, Росія зараз не є вже суб’єктом світової політики, а лише її об’єкт. Як стверджує завідувач відділом Інституту прикладної математики Російської академії наук, доктор наук Георгій Малінецький (один із засновників в Росії напрямку «математичної історії», тобто моделювання історичних процесів, аналізу варіантів розвитку сучасних подій), в такій ситуації в Росії «повинна бути не стратегія тигра, якого всі бояться, а стратегія скунса, з яким краще не зв’язуватися». Що ж, тоді завдання українців – якнайшвидше викинути скунса до його вольєру, тоді почистити власну оселю і почати наводити в ній новий лад, творити нове життя з неодмінними критеріями Гідності та Свободи.
Юлій Хвещук
