Галина Дидик-«Анна; Молочарка» – легендарна зв’язкова ГК УПА Романа Шухевича (110 років тому)

110 років тому:

«Ми – усі вояки УПА і всі підпільники… – свідомі, що раніше чи пізніше нам доведеться згинути в боротьбі з брутальною силою. Але запевняю вас, – ми не будемо боятися вмирати, бо вмираючи будемо свідомі того, що станемо добривом української землі. Ця наша рідна земля потребує ще багато добрива, щоб у майбутньому виросла на ній нова українська генерація, яка довершить те, що нам не суджено було довершити…», головнокомандувач УПА Роман Шухевич, липень 1944.

17.04.1912 (в літературі також 18.03 і 16.03.1912) – у с. Шибалин на Тернопільщині народилася Галина Дидик-«Анна; Молочарка», зв’язкова Головного командира УПА Романа Шухевича, Лицар Бронзового (1945) та Срібного (1947) Хрестів заслуги УПА. Батько Тома був вояком Української галицької армії. Закінчила Бережанську гімназію (1920-1923) та учительську семінарію (до 1931). Членкиня «Пласту» (з 1929), «Просвіти», «Союзу Українок» (з 1934), товариства «Сільський господар» (1935-1937), активна просвітянська діячка. Після приходу більшовиків у грудні 1939 заарештована Бережанським РО НКВС, але за відсутности доказів у травні 1940 відпущена. Навчалась (під чужим прізвищем) на курсах медичних сестер у Львові. У 1942 організовувала підпільну квартиру для Миколи Лебедя-«Рубана», на якій часто бували керівники СБ та Проводу ОУН. Ховаючись від ґестапо, яке за її відсутности обшукало квартиру, переїхала до м. Залізці на Тернопільщині. З березня 1944 членкиня ОУН, обласний референт Українського Червоного Хреста. Організатор курсів для санітарок у селах Романівка, Сусолівка та в Тростянецькому лісі на Тернопільщині, курсів для лікарів УЧХ біля с. Сільце-Бищеківське, мережі підпільних лікарень, зокрема у селах Славчишин, Тростянець, Добринів, Стратин, Травотолоки, Сосулівка та 5 шпиталів у Тростянецькому лісі. Співорганізатор курсів для колишніх провідниць УЧХ (у березні 1945 ліквідована крайова референтура УЧХ, а її функції передано надрайонним та районним проводам ОУН) у с. Конюхи. По завершенню курсів зв’язкова Головного командира УПА Р. Шухевича та Проводу ОУН, організаторка криївок та конспіративних квартир для командира.

Від 1947 в Головного командира УПА різко загострились хронічні захворювання (ревматизм, серцеві та легеневі хвороби), спричинені стилем життя підпільника. Необхідне було стаціонарне лікування, проте на Західній Україні, через тотальний контроль медичних закладів органами МВС і МДБ, цього організувати було неможливо. До того ж, знаючи про проблеми Шухевича зі здоров’ям, МДБ тільки у львівських аптеках завербувало понад 40 інформаторів. Спершу до Одеси виїхала Г. Дидик з фальшивим паспортом на ім’я Софії Ксенжик. Найбільше її вразило, «що на Східній Україні люди як люди, що то не ті типи, до яких ми звикли тут, – енкаведисти. А головне те, що коли вони довідалися, що я з Галичини, стали до мене направду дуже гарно ставитися». У травні 1948 на лікування до Одеси вирушили Г. Дидик і Р. Шухевич з фіктивними документами вчителів Анни Хом’як та Ярослава Польового. Впродовж півтора місяця лікувались у кардіолога Неллінгера, професора Сігала, дантиста Балабана, консультувалися в лікарів Казацкера і Шмальца, відвідували музеї, оперний театр, часто з’являлись в центрі міста. Ба більше, оскільки в санаторіях не було тоді відповідної апаратури, кардіограму зробили у військовому госпіталі. І це при тому, що на фальшивому паспорті Шухевича була вклеєна фотографія, яка в збірнику розшукуваних МДБ СРСР «злочинців» була під № 1. Правда пильности підпільники не втрачали – коли Шухевич був на процедурах «Анна» очікувала його в коридорі з пістолетом, а обидвоє мали приховані ампули з отрутою. У червні 1949 за тими ж фальшивими паспортами вони повторно у тих самих лікарів пройшли курс лікування в Одесі.

Останнє місце перебування головнокомандувача УПА організувала у с. Білогорща біля Львова. «Анна» перебувала легально за підробленими документами переселенки із Польщі, «влаштувавшись» домробітницею місцевої вчительки Анни Конюшик. Під час штурму конспіративної квартири 5 березня 1950 розкусила ампулу з отрутою, проте медикам вдалося її врятувати. Протягом півторарічного слідства стійко витримала 129 допитів, не рідко тривалістю 15-16 годин. Катувала зграя нелюдів: Гузєєв, Солоп, Півоварєц, Клімєнко, Лєніченко, Мороз, Євстігнєєв, Рафал, Калінічєнко. Зі спогадів Г. Дидик:

«Були й інші, непостійні, які приходили познущатися наді мною задля п’яної розваги… Мене нещадно били. Перших півроку робили це щодня, удень і вночі мені не давали спати… Спочатку на слідство мене носили на ношах, я не ходила. І годували через шланг… Найстрашніше тоді, коли збираються бити. Страх гірша річ, ніж саме фізичне страждання. Коли зомлієш – дають укол, поливають водою, а потім починається знову. День за днем, ніч за ніччю. Я під час слідства дуже коротко бувала в камері… Те биття – то був один вид тортур. Страшне було безсоння, не давали мені зовсім спати: цілі ночі на слідстві, потім майже цілий день… Потім давали якісь наркотики».

31 жовтня 1951 засуджена на 25 років таборів, замінених на тюремне ув’язнення. Вже у Владимирській в’язниці зустрілась з Катериною Зарицькою, Ольгою Ільків, Дарією Гусяк. Звільнена через хворобу серця 1971. Тимчасово поселилась в Караганді, потім нелегально у Бібрці на Львівщині, остаточно зупинилась у с. Христинівка на Черкащині. Пенсії не отримувала, жила з маленького городу та людської підтримки. Допомогу, що отримувала від Міжнародної амністії в Німеччині в більшості роздавала потребуючим та родинам політв’язнів. Рішуче відмовилась написати «покаяння» та від співпраці з КДБ взамін за повернення до Бережан, пенсію і забезпечену старість. В помсту від «захисників радянської законності» позбавлена міжнародної допомоги та зазнавала постійних хуліганських нападів, побиття шибок. Померла від інфаркту у с. Христинівка на Черкащині 1979. Похована у Бережанах.

Із заяви Галини Дидик до Президії Верховної Ради СРСР від 10 липня 1971: «Я переконана, що такі зрушення в уявленнях, як і поведінці моїх земляків були викликані деспотичною політикою, проводжуваною у 1939-41 роках на землях Західної України органами НКВД… В тюрми кидали за колишню діяльність при Польщі, за необережно сказане слово, взагалі нізащо. В одну камеру із політично нейтральними людьми потрапляли колишні ідейні противники – члени ОУН, УНДО і КПЗУ. В тюрмах катували і розстрілювали без суду. Я досі не можу спокійно згадувати картин, які довелося побачити в перші дні війни… Енкаведистський терор 1939-41 років був великою і важкою школою…».