До 70 Річниці Оселі Спілки Української Молоді “Карпати” під Ню Йорком

“Під Нью Йорком табори військові,

Синьо-жовті мають прапори.

Як убити з кров’ю чи без крові,

Вишкіл там ведуть професори.

Всі вони, майстри удару в спину,

Вішальники, гангстери, збуї,

В боротьбі за вільну Україну,

Пропонують метод свої.

Дітваки діаспори гнилої,

Вислухайте поклики мої:

Ваші вчителі. То не герої,

А звичайні вбивці й шахраї…”

Так писала радянська преса. Тобто так оцінили основоположників, керівників та виховників сумівської молоді на таборах оселі біля Елленвіл, Ню Йорк, писаки, радянські пропагандисти. Це для батьків сумівців  було тільки поштовхом до подальшої праці.

У цьому році припадає якраз 70 років, коли післявоєнні еміґранти, українські націоналісти по ідеології, винайшли  клаптик землі у горах Катскилл, які нагадували їм покинуті зелені Карпати та там влаштували кузню виховання нового покоління.

Я маю честь згадати поіменно хоч би деяких з тих осіб, тобто тих, які уже на другому світі: Патріарх Любомир Гузар, Владика Василь Лостен, отець Іван Ткачук, отець мітрат Роман Мірчук, Микола Семанишин. Юрій Кононів, Лев Кокодинський, Евген Гановський, Мирослав Шмігель, Михайло Фурда, Михайло Черешньовський, Лев Футала, Данило Чайковський, Олександр Лужницький, Мотрія і Микола Богатюк, Володимир Костик, Василь Лавро, Григорій Цебрій, Микола Кармелюк, Іван Вівчар, Ярослав Петрик, Юрій Мачула, Теодор Воляник, Михайло Пенджола, Михайло Кушнір, Зенон Саган, Евген Курило, Петро Мірчук, Тиміш Мельник, Корнель Василик, Михайло Шашкевич, Микола Кузик, Юля Копчинська, Дарія Степаняк та багато інших.

Я молодим юнаком перебував на таборах, а опісля навіть допомагав цим особам у службовій команді, завжди чарувався і дивувався ними. Вони здається були звичайними людьми але всеціло відданими одній меті. У наслідку вони залишили за собою не одне покоління подібне їм. Сьогодні їхні діти,  внуки а то і правнуки користають від їхньої праці. Без перебільшення, Україна теж користає. Вони передали поколінням свої знання та досвід, а більше того, вони дали приклад, як жити і працювати. 

Відбувалося це все на початку у досить примітивних обставинах. До речі, вони приїхали в Америку без достатків і купували оселю, зібравши свої залишки з мінімальних зарплат, доповнюючи  звичною працею. Де бракувало достатку – було надолужено завзятістю і любов’ю до свого краю та народу. Завжди Бог і Україна були на їх устах та у їхніх серцях. 

Інколи їх важко було розуміти, бо ми виростали в Америці, а вони були якісь здавалось би чудаки — завжди говорили про Україну, якої ми ніколи не бачили, але з кожним днем починали більше відчувати.

Між ними були різні – високо освічені і зовсім звичайні, господарники, виховники, політичні активісти, актори, духовні авторитети, спортовці. Кожен один по своєму будував велике діло, здавалося, малими цеголками.

Коли згадую їх, мені на думку приходять слова нашого визначного поета-героя Василя Стуса, який, перебуваючи у радянській тюрмі, де він і загинув, писав до свого сина. В одному листі він написав таке:

“Пригадую одного старого дідуся. Сам голодний, він, піймавши хорого голуб’ятка, ще жовтодзьобого (була хора ніжка) — годував його зі своїх уст хлібом, напував водою. Те голуб’я стрибало за ним, як за батьком.

І що? Видужало голуб’я, підросло, набралося сили. Не знаю, дякувало вже чи ні (не в тому річ!), а коли дякувало — то як.

Але в моїй пам’яті — поки й житиму — буде той дідусь нужденний, якому голуби сідали на плечі, рамена, долоні, голову (дідусь уже помер). І від того, що це було, що це бачив я і бачили інші люди — світ став кращий.

Бо й мені й іншим захотілося й собі — жити так, аби голуби сідали на плечі.”

Вони дійсно годували нас з власних уст і власними руками. А ми, сумівські юнаки та юначки, дійсно, немов як ті голуби, сідали їм на плечі. Мені здається, що дійсно, світ став кращим.

24 вересня 2025 року Аскольд Лозинський