ДО 40- РОКІВ ВІД ДНЯ МЕРТІ УКРАЇНСЬКОЇ ПІДПІЛЬНОЇ ДІЯЧКИ ГАЛИНИ ДИДИК «АННИ»
«Ми усі — вояки УПА і всі підпільники зокрема, і я — свідомі, що раніше чи пізніше нам доведеться згинути в боротьбі з брутальною силою. Але, запевняю вас, — ми не будемо боятися вмирати, бо, вмираючи, будемо свідомі того, що станемо добривом української землі. Це наша рідна земля потребує ще багато добрива, щоб у майбутньому виросла на ній нова українська генерація, яка довершить те, що нам не суджено було довершити.» (Р. Шухевич)
Галина Дидик це унікальна жінка, прочитавши цю статтю, можна собі загально осмислити, наскільки тодішнє покоління проявляло неперевершену стійкість і мужність в боротьбі за волю України. На підставі Г. Дидик можна представити яскраву картину про українські тодішні дівчата і жінки, а в тому про весь визвольний рух, для якого Україна була дорожчою власного життя. Так повстанці, як і безліч нашого жіноцтва боролися з великою людською гідністю і пройшли вони тяжкими дорогами тієї кривавої війни, через неімовірні випробування, через втрати друзів і родиних з повною самовідданістю кували довгоочікувану Перемогу. Від цієї епохи віддалює нас час, виростають нові покоління і пам’ять продивовижній мужність і героїзм наших повстанців треба неустанно пригадувати, що зрозуміти, який це дар бути вільним народом. Наші дівчата і жінки проявили великий вклад зокрема у розвідці та медичній допомозі. Заки перейдемо до деталей, варто пригадати, що ключовою позицією, де переважали жінки у визвольних змаганням був Український Червоний Хрест (УЧХ), якого історія пов’язана з такими самими завданнями, що й міжнародний Червоний Хрест. УЧХ поста 15 квітня 1918 з ініціативи Всеукраїнського з’їзду лікарів у Києві на базі існуючих в Україні місцевих товариств. 30 серпня 1941 у Львові проголосив про поновлення своєї діяльності Український Червоний Хрест (УЧХ), організований під протекторатом митрополита Андрея Шептицького — для допомоги й опіки над полоненими, хворими і потребуючими (гол. О. Курчаба, згодом Т. Воробець), з осередками у Києві (Ф. Богатирчук) та Рівному (X. Кононенко), які співпрацювали з львівською централею. 1942 німці ліквідували УЧХ у Львові, а його діяльність перебрав на території ГГ відділ суспільної опіки при Українському Центральному Комітеті (УЦК). 1943-1949 п. н. УЧХ діяла підпільна «Служба здоров’я» при УПА (гол. довший час була К. Зарицька). УЧХ УПА — «Служба здоров’я» Вперше організований на зламі 1942–1943 на Волині. Складався із двох частин: військова і теренова. В окрузі «Лемко» постав навесні 1944. Організатори: В.Давиденко, Є.Лужецький, Б.Яньо, М.Ріпецький, Я.Солган та інші. УЧХ УПА мав понад 100 лікарів і фельшерів, біля 250 студентів медицини, для яких організовано курси в с. Сільце, Бережанський район, для медсестер і санітарів — в Костопільщині, в с. Кульчиці, Самбір, Труханів, Сколе і Чорний ліс.
УЧХ з січня 1945 підпорядкований був військовим округам. Серед когорти медичної мережі УПА діяла активно довірена підпільниця Галина Дидик псевдо: «Анна», «Молочарка», яка народилася 17 квітня 1912 року у селі Шибалин, нині Бережанський район на Тернопільщині. Вона відома як референт підпільного Українського Червоного Хреста, зв’язкова і довірена особа Романа Шухевича — головнокомандувача Української Повстанської Армії. Галина Дидик прийшла на світ в українській національно-свідомій родині – Томи і Олени, свої дитячі роки Галина провела у рідному селі. З 1920 по 1923 роки навчалася у Бережанській гімназії, де отримала матуру. Формування націоналістичного світогляду Г. Дидик відбулося під впливом, в першу чергу, визвольних змагань 1917—1920 рр., коли ще свіжими в жителів Галичини були спогади про вояків Легіону УСС (усусусів) та вояків УГА, які мужньо і самовіддано стали на захист своєї держави. Батько Галини теж воював у лавах УГА і часто росказував з якою посвятою наше вояцтво боролося за вільнуУкраїну. Важливу роль у вироблені патріотичної позиції відіграли родина, школа, українські молодіжні організації, особливо, «Пласт». Велика кількість провідників і активних членів ОУН, а серед них Богдан Кравців, Степан Охрімович, Степан Бандера, Роман Шухевич, Ярослав Старух, Катерина Зарицька і Галина Дидик були до 1930 р. одночасно активними членами «Пласту», а перший крайовий провід ОУН в 1929 р. складався в основному з пластунів. До 1931 р. Галина закінчила учительську семінарію: за одними даними у м. Бережани,[2] за іншими — у Львові. Паралельно працювала у товаристві «Просвіта». Час до часу читала лекції про розвиток української мови і літератури в с. Якторово Перемишлянського р-ну Львівської обл. Після закінчення семінарії їй не вдалося отримати посаду вчителя і в наступному році вона влаштувалася в с. Верхомиля (Польща) в родині місцевого священика, де займалася вихованням дітей. З 1934 по 1939 рр. належала до «Союзу Українок», через який проводила просвітницьку роботу по селах Тернопільської області. У 1935 р. закінчила курси кулінарів у Львові, по завершенню яких працювала у місцевих дитячих садках. У січні 1937 р. повернулася у рідне село, де стала викладати у місцевій сільськогосподарській школі.
Згодом перейшла у систему кооперативів і працювала інструкторів у м. Зборів. Після приходу радянських військ на західноукраїнські землі Г. Дидик арештовано органами Бережанського РО НКВС за зв’язок з підпільною ОУН і активну націоналістичну пропаганду серед співробітників «Бережанського рибсоюзу», але за відсутністю доказів її відпустили у травні 1940. У зв’язку із арештом вона залишила рідні краї і переїхала до Львова, де навчалася на курсах медичних сестер. До червня 1941 року працювала в обласному відділі народної освіти на посаді секретаря. У перші три місяці окупації працювала директором фабрики мармеладу у Львові, а згодом, шість місяців, інструктором в сільськогосподарській комендатурі. Офіційно членкинею ОУН Г. Дидик стала у березні 1944 р., коли урочисто склала присягу, але націоналістичною діяльністю вона почала займатися ще під час навчання в учительській семінарії. Через членство у «Пласті» і «Союзі Українок» вона була добре відома як патріотично налаштована дівчина. Тому на початку радянсько-німецької війни через Федика Ярослава вона встановила зв’язок з Миколою Лебедем – “Рубаном”, який протягом 1942 р. використовував її львівську квартиру по вул. Піярів, 5а як власну підпільну «хату». Там часто, в організаційних справах, бували такі провідні члени ОУН, як Дмитро Мирон : «Орлик», Ярослав Старух «Стяг», «Синій», Григорій Голяш »Бей», «Стефаник», «Тарас», «Леміш», «Михайло» — керівник СБ Проводу ОУН на українських землях та інші діячі підпілля. Наприкінці 1942, у зв’язку з арештом «Синього», М. Лебідь переїхав в інше місце. Г. Дидик, рятуючись від гестапо, яке у її відсутність провело обшук на квартирі, теж спішно залишила Львів і переїхала до м. Залізці Тернопільської обл., де влаштувалася учителькою в місцевій сільськогосподарській школі викладати природознавство і хімію. Поза роботою Г. Дидик продовжувала цікавитися політичною ситуацією у краї. Часто зустрічалася з Булавським Василем — активним членом ОУН, який знайомив її з ситуацією у краї, розповів про створення УПА. У березні 1944 р. отримала записку від керівника Тернопільського обласного проводу ОУН «Данила» із пропозицією працювати в референтурі підпільного Українського Червоного Хреста. Їх зустріч відбулася у с. Кривому Бережанського р-ну. Провідник цікавився її політичними поглядами, навичками медсестри і запропонував очолити УЧХ Тернопільської області. Він особисто проінструктував її щодо подальшої роботи, розповів про цілі та завдання ОУН, структуру УЧХ, ознайомив з постановами ІІІ-го Великого Збору ОУН тощо. До кола обов’язків обласного референта УЧХ входило: забезпечити функціонування курсів санітарок по округах району і сотнях УПА, скеровувати медперсонал у відповідні райони, зорганізувати у кожному районі і сотні УПА шпиталики для поранених, дбати за необхідне їх медичнеі харчове забезпечення, вести контроль за роботою підпільних лікарень.
Окрім того, під час перевірок їй рекомендувалося проводити виховні бесіди на націоналістичні теми, а у її відсутність такі бесіди мали проводитися молодшим медперсоналом. Діяльність «Молочарки», як обласного референта УЧХ Тернопільського окружного проводу тривала рік, — до ліквідації підпільного УЧХ на крайовому і обласному рівнях у березні 1945 року. За цей період їй вдалося зорганізувати курси для санітарок у с. Романівка Тернопільського р-ну, с. Сусолівка Білобожницького р-ну, в кінці 1944 діяли курси в Тростянецькому лісі на яких були присутні по одній людині із сотень УПА, розміщених на території Бережанського окружного проводу ОУН. Восени 1944, за рекомендацією «Монети» — Катерини Зарицької, Г. Дидик організувала курси для лікарів УЧХ, на які запроcили студентів старших курсів медуніверситетів. Курси тривали близько місяця на хуторі Морги, що поблизу с. Сільце-Бищеківське Підгаєцького р-ну в Тернопільщині. Під безпосереднім керівництвом Г. Дидик було зорганізовано ряд підпільних лікарень у районах Тернопільської обл., а саме: в селах Славчишин Підгаєцького р-ну, Тростянець Бережанського р-ну, Добринів і Стратин Рогатинського р-ну, Травотолоки Зборівського р-ну, Сусолівка Білобожницького р-ну, функціонувало 5-ть шпиталів у Тростянецькому лісі. Місця підпільних лікарень часто змінювалися, в цілях конспірації поранені переносилися із одної хати в іншу. Як референта УЧХ Г. Дидик було запрошено на конференцію Тернопільського обласного проводу, що проходила в листопаді 1944 у лісі поблизу с. Криве. Її організував керівник Тернопільського ОП «Данило». На конференції були присутніми всі члени даного проводу: «Данило», «Євген» — референт пропаганди, «Бондаренко» — Якубовський Володимир — військовий референт, «Чар» (або «Гар») — референт СБ, «Струм» — господарчий, «Ярко» — фінансовий референт, «Анна» — референт УЧХ, «Улас» — займався вихованням молоді. На конференцію також прибули керівник крайового проводу ОУН на західноукраїнських землях «Петро», військовий референт цього ж проводу «Шелест».
До порядку денному було внесено кілька питань: 1) звіти референтів; 2) обговорення звітів; 3) план роботи проводу по референтурах на майбутнє; 4) вивчення положень ІІІ НЗ ОУН. Конференцію, що тривала три дні, охороняли бійці УПА. Роботу конференції зорганізовано наступним чином: згідно з планом, кожен референт звітував окремо перед «Данилом», «Петром» і «Шелестом» про проведену особисто роботу. По другому пункту усі учасники разом обговорювали окремі питання по звітах. І, опісля, кожен референт отримував завдання особисто щодо подальшої роботи. Наприкінці усі разом під керівництвом «Данила» детально знайомилися з постановами ІІІ НЗ ОУН. У лютому 1945 р. «Монета»- Катерина Зарицька — референт УЧХ Галицького крайового проводу запропонувала «Тарасу» — члену Проводу Д. Маївському організувати курси для колишніх провідниць підпільного Червоного Хреста. Розробкою програми та їх переведенням займався Яків Бусел «Галина»-«Київський» — член Проводу, який відповідав за політ вишколи на українських землях.На курси (розпочали свою роботу 5 березня 1945 року в селі Конюхи, Бережанського району) прибули Катерина Зарицька — «Монета», Козак Ірина — «Лада»,Ільків Ольга – «Роксолана», Дидик Галина — «Анна», Савицька Ірина — «Бистра». Курси носили вишкільний характер. Головна їхня мета — поповнити обласні референтури пропаганди новими кадрами. Програма курсів базувалася на розгляді кількох питань, зокрема, Яків Бусел учасникам вишколу доводив невідповідність теорії Леніна-Сталіна з національного питання. Дану теорію він розглядав з точки зору критики марксизму-ленінізму і тлумачив її в «оунівському дусі». Г. Дидик — «Анна» на допитах дещо доповнила цю інформацію: до програми були включені історія і географія України, розглядалися поняття марксизму, ленінізму і національного питання. Через численні облави чекістських підрозділів НКВС слухачі курсів закінчили їх достроково. По завершенню вишколу в село Бишки прибув головнокомандувач УПА генерал-хорунжий Роман Шухевич, щоб проконтролювати призначення учасниць вишколу. Г. Дидик і К. Зарицька були направлені в його особисте розпорядження.
Р. Шухевич проінструктував «Монету» і «Анну» щодо їх подальшої роботи. Йому потрібні були спеціально підібрані довірені особи для виконання важливих організаційних завдань і його особистих доручень. До кола їх обов’язків входило: підтримувати зв’язок з іншими членами Проводу ОУН, підшуковувати необхідні підпіллю квартири, що одночасно служили місцем проживання і зустрічей підпільників, забезпечувати їх продуктами, періодичною пресою, медикаменти тощо. Головним перед Г. Дидик постало завдання налагодити зв’язок між Р. Шухевичем — членом Проводу ОУН на українських землях та іншими членами цього проводу «Тарасом» (Дмитром Маївським) ,«Галиною» (Яковом Буселом) та «Лемішем» ()Василем Куком). Попередня лінія зв’язку стала ненадійною, тому Р. Шухевич в такий спосіб (через довірених людей) прагнув підтримувати постійний контакт між членами Проводу. А для виконання цього завдання йому потрібні люди інтелігентні, розумні, які б могли на словах передати те чи інше його доручення. Перше завдання Г. Дидик полягало в організації надійного «схрону» (бункера) для Р. Шухевича. Вимоги до організації схрону зводилося, в першу чергу, до його абсолютної безпечності, по друге, — близькому розміщенні до лісового масиву, щоб в разі небезпеки, можна заховатися в лісі.На осінньо-зимовий період Р.Шухевич волів «переселятися» з лісових бункерів у так звані «хати», влаштовані на квартирах. А щоб бути у центрі подій, криївки повинні розміщуватися недалеко від обласних центрів або районних містечок. Для інформацій використовувалися для обміну «грипсів» популярно званих «штафшт» (маленьких цидулок на папіросному папері, які, в разі небезпеки можна було проковтнути). Організувати першу хату для «Тараса Чупринки» новопризначеним зв’язковим вдалося в селі Заболотівка Чортківського району Тернопільської області, в будинку селянки Рузі (місцева жителька у віці 32-33 років, якій підпільники помагали харчами і подарували коня). Г. Дидик згадувала, що криївку було організовано на окраїні с. Улашківці, зі сторони с. Заболотівка.
Там Р. Шухевич перебував протягом місяця в 1945 р. Незабаром ця криївка була виявлена органами НКВС, але, на щастя, Провідника там не було. На початку лютого 1946 р. «Анна» через «Монету» отримала завдання від Р. Шухевича легалізуватися у м. Львові і підготувати там відповідну «хату» для нього. На початку березня 1946 р. їй вдалося прописатися у Львові на квартирі самотніх пенсіонерів по вул. Сулимирського, 4. На початку весни 1946 р. туди переїхав Р. Шухевич і проживав там разом з «Анною» до травня поточного року, яка працювала надомницею — брала роботу додому зі швейної майстерні. Осінньо-зимовий період 1946—1947 років Г. Дидик важко хворіла і на організаційних зустрічах з Р. Шухевичем попросила в нього дозволу виїхати на лікування до м. Одеси. Після повернення вона зустрілася з головнокомандувачем УПА у Рогатинському лісі поблизу с. Черче. Їй було доручено приглянути за Юрієм Шухевичем, який втік з дитячого будинку, і влаштувати його в надійних людей, щоб він зміг відвідувати шкільні заняття. У березні 1948 р. «Анна» разом з Юрієм Шухевичем виїхала в м. Сталіно, щоб розшукати там шестирічну доньку Р.Шухевича Марію. Ця поїзда закінчилася невдачею, — Юрія заарештували, а Галина вимушено повернулася до Львова з невтішними новинами. Одними із вдало виконаних завдань Г.Дидик, були, організовані нею для Р. Шухевича, поїздки в Одесу влітку 1948 і 1949 роках. Слід відзначити, що в другій половині 1940-х стан здоров’я провідника дуже погіршився, — далися взнаки напруга і похідні умови проживання останніх років. Як особиста зв’язкова «Анна» повинна була піклуватися і про стан здоров’я свого шефа. Окрім лікувальної програми і рекомендованих регулярних морських купань, необхідних для провідника, Г. Дидик і Р. Шухевич змогли в Одесі вільно спілкувати з різноманітними людьми, спостерігати за громадсько-політичною ситуацією. Г. Дидик і Р. Шухевич відвідали місцевий оперний театр, в якому слухали оперу «Руслан» в Одесі, а також дивилися на «Анну Кареніну» в театрі «Руської драми», «Маріцу» — у літньому театрі тощо.
Останнє місце перебування головнокомандувача УПА було організоване у с. Білогорща біля Львова. Для Р. Шухевича збудовано криївку, де він мав змогу переховуватися, майже, протягом півтора року. «Анна» за підробленими документами переселенки з Польщі, проживала легально у цьому будинку, що належав Конюшик Анні — місцевій вчительці. За «легендою» Г. Дидик працювала домробітницею в Анни. Вона часто відлучалася, виконуючи доручення Р. Шухевича, дбала за доставку продуктів харчування, слідкувала за станом здоров’я Провідника — при потребі сама робила уколи, масажі, добувала необхідні ліки тощо. Під час затримання у Білогорщі «Анна» прийняла отруту, коли почула постріл Р. Шухевича, що дозволяв їй діяти самостійно. Слід відмітити, що після 1946 року усі провідні члени ОУН згідно з наказом Р. Шухевича повинні були носити отруту (ціаністий калій) і зброю. Коли Галина зрозуміла, що вони в оточенні, вона вирвалася від двох солдатів, які тримали її за руки і, як вона сама згодом згадувала, вибігла до сусідньої кімнати і лягла на підлогу і прийняла отруту і втратила свідомість, згодом пробудилася в тюрмі на Лонського. Пройшла геімовірні півторарічного катування в так званому слідстві, яке закінчилося 18 жовтня 1951 р., Галина Дидик витримала 129 допитів, часто тривалістю 15-16 годин. 31 жовтня 1951 р. «трійка» при МДБ СРСР засудила її заочно на 25 років концтаборів. 14 грудня 1951 р. етапували до Верхньоуральської тюрми МДБ СРСР у Челябінській області, згодом перевели до Владімірської в’язниці, що «славилася» своїм суворим режимом. Там вона зустріла своїх товаришок з підпільної роботи інших зв’язкових Р. Шухевича. Пережила пекло в’язничне і важко хвору на серце звільнили Галину в 1971 р. Без права повернутися додому. Змушена була тимчасово оселилася в Караганді. З літа 1972-го до осені 1973-го таємно мешкала в Бібрці на Львівщині. Після марних спроб прописатися змушена була виїхати в Христинівку на Черкащині, де працювала в дитячому садку. Пенсії не отримувала, існувала з невеличкою оплатою та людською допомогою, в тому числі отримувала з-за кордону від членів групи Міжнародна Амністія в Німеччині допомогу, з якими листувалася до останніх днів життя. Більшу частину пакунків віддавала тим, хто потребував іще більше допомоги від неї. Крім того, підтримувала репресованих листами та відвідинами.
Наприклад, 1974 р. візитувала родину Юрія Шухевича в Нальчику (Кабардино-Балкарська АРСР), утретє ув’язненого на чергових 10 років концтаборів та п’ять — заслання. Гостила в себе Катерину Зарицьку й Одарку Гусяк та інших подруг з підпілля. Та каральні органи КДБ запропонували Галині Дидик написати «покаянну заяву», засудити своє минуле. Зате її пообіцяли повернення до Бережан, дадуть пенсію і заживе спокійним життям. Галина таку пропозицію категорично відкинула. Репресії набули форми постійних хуліганських нападів на неї, часто хтось кидав камінням побивав шиби в квартирі. Ще більш в такій ситуації загострилася недуга серця. В цій нервовій ситуації Галина Дидик померла від інфаркту 23 грудня 1979 року у селі Христинівка в Черкаській області її наступного дня родина поховала у м.Бережанах. Рішенням сесії Бережанської міської ради, від 27. 11 2009 року Галині Дидик присвоєно звання «Почесного громадянина міста Бережан». На її честь названий 42 курінь УПЮ імені Галини Дидик.В Христинівці існує Сквер імені Галини Дидик. Хай жертвенна патріотична діяльність Галини Дидик буде зразком вірного служіння Українській нації.
Ярослав Стех
