ДО 120-річчя ВІД ДНЯ НАРОДЖЕННЯ ДУХОВНОГО ВЕЛЕТНЯ НАЦІЇ – ВОЛОДИМИРА ГОРБОВОГО

”Захищати вітчизну, я не боюся ні кайданів, ні тюрми…”Павло Полуботок

Саме ці слова винешені до епоіграфу вповністю відповідають глибинному духові В. Горбового, який все своє зріле життя віддав Україні. Була це унікально-патріотична постать, якою вся Україна пишається. Про нього кажуть, що був це легендарний велетень, який немов  «живий смолоскип» освітлював епоху в якій жив і працював. Він своїм життям і діяльністю довів, що на всі часи його ім’я залишаєтєся зразком українського патріотизму. Ця мужня й жертвенна, високо освічена  людина, серед величезної когорти українських патріотів заємає провідне місце. Тому про Володи́мира Горбового постійно треба пригадувати і на його багатогранному  повному посвяти житті виховувати все нові українські покоління. Володимири́й народився 30січня 1899 р. в м. Долина на Івано-Франківщині в родині Григорія і Ганна з старого роду (Романчикевичів). Місто Долина за переказами сягає в сиву давнину і в нашій історії доволі відоме. Про його виникнення поширена легенда записана 1112 році монахом Вознесенським з монастиря Теокліст. Місто і околиці Долини, свій розвиток завдячує покладам солі і мальовничо-лісистому підкарпатському положені. З цього невеличкого міста вийшло чимало заслужених діячів, серед яких можна назвати і Верховного Архиєпископа УГКЦ – Мирослава Івана Любачівського, проф. Івана Левицького та ін. Серед яких провідне місце займає В. Горбовий,  який відомий як громадсько-політичний діяч, правознавець. З початку 1-ї світової війни він закінчив старшинську школу. Від лютого 1917 до травня 1918 служив у австро-угорській армії. Здобув звання хорунжого стрілецем дивізії і брав участь у боях на італійському  фронті, де втратив око. Згодом став старшиною УГА. У серпні 1919 у бою під м-ком Козятин (нині місто Вінн. обл.) був тяжко поранений. 1920 інтернований у Чехо-Словаччині. Повернувшись додому, восени 1920 включився до підпільної боротьби УВО, згодом – ОУН, за що тричі був заарештований окупаційною санаційнною  польською  владою (у вересні 1921, жовтні 1922 та жовтні 1933). У 1923 вступив на юридичний  ф-т Карлового ун-ту в Празі. Водночас навчався  у Яґеллонському  університеті в Кракові. 1928 отримав докторат права й відкрив у Долині адвокатську канцелярію. Як адвокат  на процесах Горбовий захищав українських патріотів членів УВО і ОУН.
Він брав також участь в захисті в політичних процесах у Варшаві (С. Бандеру, Я. Чорнія і Є. Качмарського; листопад 1935) та Львові (С. Бандеру та І. Равлика; травень–липень 1936). Від вересня 1939 працював у апеляційному  суді Кракова, у жовтні того ж року очолив Український  комітет  допомоги біженцям і полоненим. Після розколу в ОУН підтримав С. Бандеру. 1940–41 працював у Комісії державного планування. У березні 1941 Горбовий стає членом Центрального проводу та Генеральним судею ОУН(б); у червні 1941 – заступник голови Українського  національного коммітету. Був співредактором і видавцем  «Маніфесту  напередодні війни» – заклик до відновлення Української  держави, яку було проголошено у Львові 30 червня 1941. У липні того ж року заарештований  ґестапо (звільнений у липні 1942 через тяжку хворобу). Переїхав до Праги, працював юрисконсультом у Міністерстві земельних справ Чехо-Словаччини.  Влітку 1944 брав участь в підготовці та установлені зборів УГВР, 1945 очолював референтуру пропаганди Закерзонського проводу ОУН та вів від імені ОУН(б) переговори з Армією Крайовою про спільну боротьбу з більшовиками. У  1947 р. був виданий урядом Чехословаччини Польщі, яка проголосила Володимира Горбового воєнним злочинцем за співпрацю з нацистами. У 1948 поляки Горбового передали радяннським  спецслужбам, які в 1949 р. так звана державна безпеквою  СРСР обвиинуватила його за «зраду батьківщини» і засудила на 25-років ув’язнення у концтаборах, яке відбув повністю в Мордовії та Іркутській обл. (РФ). На початку 1950-х Горбовий створив серед в’язнів підпільну оргцію  за  назвою Українська народна трудова визвольна сілка. Так підчас слідсва, як і під час ув’язнення його називали – “Патріархом нескорених”, або “Президентом воюючої української нації”, а дехто називає його, людиною “із чистої сталі”, якого “…неможливо було ізігнути та примусити схилитись перед ворогами”. Мав він двох братів Ярослава і Івана, але серед них Володимир був наділений найтвердшим патріотичним характером. Перебуваючи в 1933 р. у польському концтаборі у Березі Картузькій він разом із долинянином Денисом Притуляком, Осипом Тюшком з Станиславом Мізуньом, Романом Шухевичем, інж. М. Кравцем та іншими, зносив жахливі польські тортури і заявляв в очі катам,- ваші тортури гартують українську націю до боротьби за Суверенну Державу.
Умови в польському концтаборі були настьльки жахливими згадує сам Горбовий: “Вже в перших днях Берези я поклав був сам на себе хрестик. Я був глибоко переконаний, що довше як три тижні такого життя і гонення не видержу, що мушу сконати. Я, як бачите, хоч назверх є атлетичної будови тіла, – на ділі є фізичною руїною, воєнний інвалід, але чудом вижив тортури. Насправді чоловік сам не знає, як багато він може витримати”. Справді концтабір в Березі Картузькій вписався кривавими буквами в анали українського народу. У грудні 1934 Володимир Горбовий був звільнений з концтабору. Після звільнення з концтабору доктор Горбовий повністю віддається адвокатській роботі, у якій досяг значних успіхів, відзначаючись красномовністю і глибоко аналітичним розумом. Як вище згадано він займався захистом українських патріотів. Його оборонні виступи та заключні промови розкривали ідеологічно-визвольні мотиви підзахисних, їхні державницькі цілі і наміри. Процеси супроводжувались великими словесними баталіями із стороною обвинувачення в судовій залі та з усіма іншими у суспільсьтві і навіть Світі. Він вдало розкривав численні поневіряння, тортури проваджені поляками над українським народом. Справа України стала досить широко відомою і про неї заговорили світові часописи. Також судові процеси беззаперечно довели, що ОУН є масовою, всенародною організацією. На цих процесах зріс і авторитет доктора Горбового. Його гострий аналітичний розум, красномовність і відданість ідеї ОУН полонили красуню – жінку адвоката Павенцького Ганну Танчаківську, яка покинула свого чоловіка-москвофіла і вийшла заміж за Володимира Горбового. Повернувшись до Долини, Володимир і Ганна на деякий час поринули у родинне життя. У них народилась донька. Було багато роботи в адвокатській офісі: простолюд бачив у докторові свого щирого захисника і приятеля. Зате польська влада бачила в Горбовому свого безкомпромісного ворога і, не маючи підстав знову запроторити його в тюрму, вирішила знищити його фізично. Тільки завдяки адвокату-єврею, який жив неподалік контори Горбового і своєчасно повідомив його про наміри поляків і тому йому вдалося уникнути підступної катастрофи. Але невдовзі, прийшли  “визволителі”, доктор Горбовий із родиною у вересні 1939 переїзджає до Кракова. Це врятувало Володимира Горбового від смерті у застінках червоного злочинного НКВД, на рахунку якого десятки міліони жертв.  У кракові він став працюва в апеляційному суді.
Коротко працював в Українському комітеті допомоги полоненим і біженцям. В 1941 Володимир Горбовий був обраний Генеральним суддею ОУН та Головою Українського Національного Конгресу в Кракові.  На Другому Великому зборі ОУН в квітні 1941, він став по стороні С. Бандери. 30 червня 1941 р. В. Горбовий брав участь у проголошені української державності. Саме він, від Проводу, вистосував державний документ в якому писалося; “…Я переслав німецькому урядові ноту про проголошення нашої держави. Рівночасно запропонував визнання нашої держави і нав’язання дипломатичних взаємин. У відповідь на те німці вручили мені письмову постанову про  (заборону міняти місце побуту без їхньої згоди). В той спосіб німці виявили свою незгоду.”, – згадував пізніше Володимир Горбовий. Так як весь провід так і В. Горбового   німці запроторили, де пробув більше року і збігом обставин на важку хворобу бив звільнений з тюрми. Жив у Празі і пітримував зв’язки з українським підпіллям. Після закінчення Другої світової війни на підставі підписати договір Чехи  1 серпня 1947, Володимира Горбового арештовали і 7 серпня 1947 передали його польській владі. Пізніше Володимир Горбовий згадує: “В ноті польського уряду було сказано, що я буду поставлений перед судом. На жаль, до того суду не дійшло і не могло дійти, бо цілий рік упертого слідства не дав ніяких матеріалів на підставі яких можна б було запровадити судове рослідування. Горбовий намагався просити, щоб його повернути назад в Чехословачинну. Однак поляки 9 липня 1948 передали доктора Володимира Горбового совєтам на дальші тортури. Ця совєтська орда із садизмом стала знущатися над д-р В’ Горбовим. За словами самого Горбового: “Звинуваченням вважався злочинцем уже через те, що був я притягнутий до карної відповідальності”. Після багатьох жахливих допитів, на яких доктор тримався дуже мужньо і не зрадив жодних таємниць Організації, “особоє совєщаніє” московського уряду засудило Володимира Горбового за статтею 54-2, тобто за зраду батьківщини, громадянином якої він навіть не був, на 25 літ московських концтаборів. Таким чином доктор права, багатолітній захисник підсудних на багатьох процесах без цивілізованого суду і захисту опинився в найжорстокішій у світі катівні – таборі московського ГУЛАГу.
“Блідо виглядають” польські Бригідки і Береза Картузька, німецька тюрма в Монте-Люпіху, порівняно із творінням московських “академіків-горлорізів” варвар – ГУЛАГу, – як писав Горбовий. Але й тут, д-р В. Горбовий не здавався, а продовжував боротьбу, тримався гідно і стійко, був символом непоконаного для усіх в’язнів. Є чимало спогадів людей, які терпіли в неволі разом з доктором Горбовим. Оскільки спочатку його утримували в мордовському таборі для іноземців. Ось так, єврейський політичний діяч Авраам Шифрін згадував: “…десять років ми провели разом у совєтських концтаборах… Володимир Горбовий за страхітливих умов концтаборів був зразком для всіх політв’язнів: чесність, турбота про інших на шкоду собі, скромність, людська гідність та сміливість – ось що характеризувало його поведінку… Своє особливе становище він використовував, роблячи все можливе, щоб зберегти сили борців українського народу для майбутньої боротьби за вільну Україну… Ніколи не забуду різдвяних чи великодних свят українців, на які Володимир Горбовий запрошував предаставників усіх націй, які мучились в концтаборах… Він проводив величезну роз’яснювальну роботу… Українцям-борцям, які виходили на волю після концтаборів, Володимир Горбовий завжди давав наказ, якими методами відкривати очі українському народові на необхідність боротьби за вільну Україну… Він був дуже сміливою і рішучою людиною і завжди готовий навіть на втечу з концтабору… Ми разом з ним брали участь у 1960 у спробі втечі з концтабору… Людина старшого віку, лише з одним оком, ішла на страшенний ризик утечі нарівні з молодими” (інтернет). Ось як тепло згадує Горбового другий єврей Ю. Майданик, який довідався в Ізраілю про його смерть:”Дякую моїм, тим, кому дорога вільна Україна без комуністів! Я пишу до Вас, отримавши звістку про смерть Вашого героя та мого друга –Володимира Горбового. Ми зустрілися з ним не за часів його самовідданої політичної діяльності та боротьби за Україну без окупантів, а вже після його арешту: десять років ми перевели разом у совєтських концтаборах, куди його запроторили комуністи. Він був серед нас зразком поведінки, для всіх політв’язнів. Це був найвизначніший авторитет, який вмів провадити величезну роз’яснюючу роботу так для своїх, як і для чужинців.” (журнал Екран, ч. 128, за 1984, с. 9). Тамже є слова Патріярха Й. Сліпого, який при різних нагодах згадував про гірку долю Горбового. Патріярх писав листи в обороні Горбового до чужинецьких амбасадорів і просив рятувати цю високошляхотну і дивовижно цінну людину. Ми згадуємо ці слова, щоб набиратися мудрости, це елітні справжні пастирі, домінатори світової цивізації. Особливо такі постатті нам потрібні тепер, коли нація перебуває в скруті, позбавлена розумного національного проводу в державі, де панує розгубленність, зневіра і розчарування.
Горбовий перебуваючи в тюрмі і залишався вільною людиною, апостолом «Правди і Науки», для усіх, хто разом з ним каралися. Він рішуче виступав проти глуму і неволі, яку совєтський режим нав’язував поневоленим народам незалежно від їхньої нації.  Зараз ворожі елементи не тільки  в Україні, але головне у сучасній владі Польщі цей глум і провокативну брехню антиураїнського характеру намагаються динамізувати. На їхню злобну противагу пригадаймо слова довголітнього в’язеня єврея Якуба Суслинського, який писав, «Ув’язнені українці на чолі з д-р Горбовим, владикою Г. Спіпим це головні захисники дружби народів і захисники нас ув’язнених євреїв». Знаний провозахисник єврей Авраам Шифрін, стверджує так про Горбового “…багато разів привозили його із концтаборів до Києва, Львова, де показували “потьомкінські села” та “щасливе життя “України”… Йому у цих поїздках обіцяли всі блага спокійного життя, професорську посаду в Києві та повне забезпечення: тільки підпишись під закликом до українського народу з осудженням ідей націоналізму, з осудженням боротьби за вільну Україну! Але доктор Горбовий незмінно вибирав повернення до концтабору, а не зраду власного народу і своїх ув’язнених побратимів». Його ані важка каторжна робота, яку заставляли виконувати табірні посіпаки, ні холод, ні голод, ні режими суворих в’язниць не могли зломити цього велетня людського духу. Він добре розумів, що зрада це прокльон, якого ніхто і ніколи не здатний змити. Як стверджує англієць Джералд Брук, який був ув’язнений московськими окупантами і в таборі познайомився із доктором Володимиром Горбовим –він писав,- це з ідейно-етичного погляду “людина-велетень Духу, яку кожен мусить шанувати і наслідувати”. І його шанували свої і чужі чесні побратими вспільної неволі. Не тільки в’язні українці, для яких він був прикладом стійкості, ідейності, самопожертви, а й представники інших національностей його вважали непоконаним Промитеєм. Кожен бажав зустрічі з доктором, щоби звірити йому свої роздуми, зачерпнути в нього сили, аби вистояти і не зломитись в ніхтях ворога.
В’язні всіляко допомагали докторові, коли виникала така потреба, ділилися з ним останнім куском хліба, бо для них він був духовною поживою. З спогадів колишнього політв’язня московських концтаборів Івана Долішнього: “Мені дозволили побачення з дружиною і маленькою дочкою, і я запропонував докторові переслати на волю його відкритого листа, в якому йшлося про нелюдські табірні умови й наругу над політичними в’язнями. Горбовий погодився, і ми вирішили виготовити альбом із поштовими марками – як подарунок від мене дочці. У палітурці ми заклеїли листа, і таким чином через дитячі руки, а потім по уцілілому зв’язку (зв’язку високого рівня – прим. редакції), лист потрапив на Захід, і світ довідався про злочини енкаведистів. Цей відкритий лист дуже розлютив енкаведистів, як і інші листи та звернення до генерального прокурора тоталітарної московської імперії, до редакції центральних комуністичних газет та в різні інстанції. Зокрема в одному із листів доктор Горбовий дає таку оцінку ситуації в російській імперії за правління в ній М.С.Хрущова: “Тут чути багато балачок про подолання культу особи та відновлення законності. Яка ціна цьому беззаконня, коли дійсність перечить таким теревеням? По суті, нічого не змінилося. Прийшли на зміну лише більш витончені форми глузування з людської гідності”. В кінці у серпні 1972 доктора Володимира Горбового відпустили на “волю”. Це сталося після 25 років з часу його арешту в Празі. За ним запроваджено суровий нагляд відмовлено йому право на пенсію. На волі в неволі д-р Горбовий доживав і як міг, поширював ідеї серед людей. 28 липня 1976 доктор Горбовий написав гострого листа Косигіну, в якому, посилаючись на щойно укладений тоталітарною імперією Гельсінський договір вимагав свободи для народу та вимагав дозволу виїхати до рідні в Прагу. Згодом Володимиру Горбовому дозволили переїхати до вдови Аделі Семків, яка погодилась надати притулок і доглядати за хворим доктором. Але навіть і в тих умовах КГБ серйозно вважали, що мудрість старенького і хворого чоловіка представляла загрозу усій комуністичній ідеології та могла розвалити такий “могучій – союз неруішимий. У цих складних умовах і злиднях Горбовий дальше працював і писав свої спогади, які мали назву “Погода совісті”. Щоденно,наглядачі його відвідували, і невідомо коли вони будуть чинити обшуки,  списані сторінки  п. Аделя ховала їх в різних місцях.
З Праги до Оболоні приїзджав провідати батька син Роман, який мав намір забрати батька в Чехословаччину, але знову не дозволили нате окупанти. Після від’їзду сина дикі варвари перерили все верх дном у пошуках чогось, тільки їм відомого і надзвичайно “небезпечного”. Останні дні життя  Володимира Горбового, до нього приїхав полковник КДБ з Івано-Франківська,” – згадує пані Аделя. – “Майже півдня він розмовляв з доктором, цікавлячись багатьма провідниками ОУН, життєвими дорогами самого Горбового. Вкінці запитав у доктора: “Якби Вам вернулись молоді роки, яким шляхом пішли б?”. “Пішов би тими самими дорогами”, – такою була відповідь нескореного борця. Вже хворирий поїхав відвідати  свого друга до Ходорова.  На жаль недуга прогресувала і 21 травня 1984 р. перестало битися серце бл.п. Володимира Горбового у Ходорові. Похорон  відбувався під пильним наглядом міліції та різних типів у цивільному, але все одно провести доктора в останню дорогу прийшло багато його соратників і шанувальників. Нелюди все, з викликом, фіксували на відео і фотоплівку. Прах доктора Володимира Горбового перевезено і поховано на новому долинському цвинтарі. На нагробній плиті під портретом – скромний напис: “Шана і поклін пам’яті його”. Так, пам’ять про славного сина України, борця і мученика за її свободу буде вічною! Якже хотілобся щоб серед сучасних державних діячів знайшовся б хотяй один його справжний послідовник в любові до рідної України!