До 100-річчя уродин та до 40-річчя від дня смерти Ярослави Бандери з Опарівських

Ярослав Стех

Цю статтю треба б читати з бромом, бо на мартирологію, яку пережив український народ, а в тому славна родина Бандерів, важко віднайти відповідні слова за допомогою яких можна б було докладно передати всі ті незчислені види і роди моральних і фізичних мук, які доводилося цїй славній і героїчній родині переживати. Тяжкими дорогами тієї кривавої епохи, через неймовірні випробування йшла сім’я Бандерів. Серед сім’ї йшла з піднятим чолом в муках, але не каялася, пані Ярослава до своєї Богом наділеної їй мети. Тому вона для нас і майбутніх поколінь становить символ, як можна по людяному переживати втрату друзів, близьких, а в тому загибель свого мужа. Скільки треба сил в жіночому серці, щоб із повною самовідданістю йти до переможного кінця і залишатись незломною. Невмирущою є, і завжди буде, національна пам’ять у співчутті й вдячності за пережиту неперевершену стійкість і мужність її, за неоцінений вклад у загальну перемогу в боротьбі за незалежну Україну цієї мужньої жінки і її цілої сім’ї. З величчю людської гідности і глибокої вдячности згадую паню Ярославу, якої безмежний подвиг навічно зберігається в наших серцях.

І хоча кожен рік віддаляє нас від незабутних терпінь, які переносила Ярослава Бандера, але вони живі у кожного з нас невмирущим духом великої і заслуженої жінки Степана Бандери. Подвиги цієї Славної родини стали мірилом нашого загальнонаціонального патріотизму, стійкості й мужності, і тим вони довели світові незборимість прагнення народу жити ідеалами справедливості та гуманізму у своїй суверенній державі. Словом, для висвітлення Українського патріотизму величезну заслугу має Ярослава Бандера з роду Опарівська, яка народилася 14 вересня 1917 року у м.Сяноку, в сім’ї греко-католицького священика о. Василя Опарівського та Юлії, з роду Ганківської, яка була дочкою шкільного інспектора.

Незабаром після народження Ярослави її батько став польовим капеланом в Галицькій армії (УГА) і при виконанні своїх завдань загинув у Бережанах під час польсько-української війни, яка тривала з 1 листопада 1918 по 17 липня 1919 на українських землях. Перше початкове навчання Ярослава отримала в Сяноку, опісля продовжувала навчання в жіночій гімназії ім. Емілії Платер у цьому ж місті, а звідти її перевели на навчання до ґімназії в Коломию. Там вона використовувала прізвище матері, – Ярослава Ганківська. По закінченні Коломийської гімназії з 1936 р. продовжила навчання в Технічному університеті у Львові, де на першому році навчання вступила до юнацтва ОУН. Ярослава була наділена не тільки приманливою жіночою вродою, але також виділялася громадською активною діяльністю в праці у студенському політичному русі.

За участь і виступи в українських маніфестаціях у Львові в квітні 1939 року Ярослава була заарештована польською поліцією і вийшла з в’язниці, щойно після розгрому Польщі німецькими нацистами. Так само і Степан Бандера, скориставшись тим, що польська тюремна охорона втекла під час воєнних заворушень, вийшов на волю.

В 1940 р. Ярослава познайомилася в Кракові з майбутнім своїм мужом, відомим провідним діячем ОУН Степаном Бандерою. Їхній шлюб відбувся у краківській Церкві Воздвиження Хреста Господнього. Вінчав їх о. Степан Граб, свідками були Люба Лемик і молодший брат Степана Василь Бандера (загинув у 1942 році в Освенцімі). Весілля «було скромною і безалкогольною гостиною». Через загрозу арешту німцями і після розколу в ОУН на бандерівців і мельниківців, Ярослава переїхала з чоловіком до Варшави, де вони жили під вигаданим гуцульським ім’ям в квартирі, знятої для них Миколою Лебедем. Бандера на той час був доволі відомим гороїчним і мужнім провідником ОУН. Він став символом українського нескореного героїзму і мужности на показових судових процесах у Варшаві (1935-36) та Львові (1936) над ОУН. Від того часу Степан Бандера, тоді 27-літній діяч став національною віхою в боротьбі за незалежність України. Він рішуче виступав проти глуму, чиненого над українцями, як з боку санаційної Польщі, так і большевицькою Росією й нациською Німечиною. Зрештою, він так в польських, як і нациських тюрмах жив ідеєю для своєї Батьківщини і за неї готов був у кожен момент віддати своє життя.

Пригадаймо, що 30 червня 1941 р. ОУН під проводом С.Бандери оголосили у Львові незалежність України. Німці заарештували майже весь уряд та самого Степана Бандеру і ув’язнили їх в концтаборах. Серед ув’язнених були два брати Степана Бандери – Василь та Олександр. Василь, народжений 2 лютого 1915 року, мав вищу освіту і вже у 1938 році був в’язнем польського концентабору в Березі Картузькій. Вийшов на волю, і знову з 20 липня 1942 року карався в концентраційному таборі в Освенцімі. Ось як згадує тодішній в’язень Борис Вітошинський ті пекельні дні в концтаборі: “Поляки з перших хвилин нашої перебування в концтаборах почали знущатися над нами, били нас до крові, під час побиття кричали: “Ви хотіли зруйнувати Польщу? Ви вбивці Пєрацького! Хто з вас той Бандера?”… З нами у табір приїхав в той час Василь Бандера, який сидів у тюрмі в Кракові …польська розшаліла голота на наших очах кинулася мордувати нашого друга і приятеля, найжахливішим було те, що ми не мали сил йому допомогти у його знущаннях.
Кожен з нас був побитий і оточений бандою “головорізів”, які палками та кулаками давали волю своїм звірячим інстинктам, навіть не міг думати про якийсь спротив. В атмосфері катування, побоїв і криків минула наша перша ніч в Освенцімі, в якій головну роль катів відіграли не гітлерівські бандити, а польські політичні в’язні… Цілий час поляки знущалися над Василем Бандерою. В той час він вже мав кілька зламаних ребер, вибиті зуби і змасакроване обличчя. Тільки дивом від смерті врятувалися Б. Рибчук, С. Ленкавський, а Яворова побили так сильно, що через кілька днів він помер
…” “Вони мене добивають до смерти” — такі слова Василь Бандера говорив в останніх хвилинах свого життя“.

Інший ОУН-івський в’язень Освенціму Петро Мірчук так описав ті трагічні події:
“Під час огляду в’язнів, привезених з Монтелюпіх, поляк зі Стрия Гронський почув прізвище Бандера, підбігають інші поляки, б’ють Василя перший раз, Гронський кричить: ” Вам було погано за Польщі? Ми вам справимо таке добро, що за кілька днів ніхто з вас не лишиться живим” … Після кількох побоїв все тіло Василя було в крові, змасакроване обличчя, розбита голова… Поляки — Краль із Сілезії і Подгульський з Перемишля затягли Василя до льоху, обсипаного цементом запхали у бочку з водою і терли його поранене тіло рисовою щіткою (щітка з грубим ворсом). До вечора Василь вже не мав сили встати, його завезли у тюремний госпіталь. Пізніше ми дізнались від польських капусів, що помираючому Василеві вкололи смертельну дозу отрути”.

Така сама доля спіткала Олександра Бандеру (нр.1911), закінчив вищу освіту, якого польські співв’язні катували від самого початку з його прибуттям в Освенцім. Олександр помер, внаслідок важкого побиття, в тюремному госпіталі 25 липня 1942 року. Разючі антиукраїнські упередження і ненависть були дороговказом для фашистівсько налаштованих польських озвірілих груп.

Зрештою, наші національні взаємини протягом багатьох століть були різними, останнім часом між Польщею і Україною було позорне зрозуміння і співробітництво у багатьох ділянках. Тому не відхиляючись від нашої теми доцільним буде коротко навести лише декілька прикладів, які в наш час впливає на наші національні взаємовідносини. Коли у виборах у Польщі переміг ПіС, помітно віджили реакційні сили, які домоглися, щоб Сенат і Сейм Польщі проголосував за резолюцію “Про встановлення 11 липня Днем пам’яті поляків, жертв геноциду, вчиненого ОУН-УПА на Волині. У цьому ,,ґеноциді’’ ба навіть оскаржено Степана Бандеру у злочинах, який, до речі, у згаданому поляками періоді, перебував в нациських концтаборах. Вслід за цією тенденційною постановою, для більш масового поширення ненависти супроти українців, ультра націоналісти польські домоглися видати у 2016 р. скандальний фільм за режисерією Войцєха Смажовського ,,Волинь’’. Мета цього пашквільного фільму полягає в тому, щоб розсварити поляків з українцями і заохотити їх до антиукраїнських акції, а також в очах міжнародного співтовариства принизит героїчну визвольну боротьбу УПА і показати воїнів УПА негідниками і злочинцями згідно з комуністичною і пропутінською пропагандою.

На результати не треба було довго чекати. Польські агресивно-шовиністичні елементи майже зразу приступили до масових акції вандалізму винищування всіх надгробних пам’ятників на могилах воїнів УПА на Закерзонню. Сьогодні на всіх етнічних українських землях, які Сталін подарував Польщі після Другої світової війни, усі пам’ятники УПА вщент у варварський спосіб зруйновано. Мертві сорому не знають і не знають ворожнечі. Можна сплюндрувати їхні могили, але не можна злочинною рукою знищити в пам’яті людей цієї святої ідеї, за яку віддавали своє життя Герої, в пам’ять яких ці могили були споруджені. Героїчна боротьба УПА, це наша свята загальнонаціональна ідея усіх на сьогодні, і завтра і на віки вічні. Ідея це наш обов’язок, вона невмируща перед мертвими, перед живими та ненародженими. Шевченко писав:,, Смійся, лютий враже! Та не дуже, бо все гине – Слава не поляже!’’

У своїй реакційній програмі польські ультра націоналістичні сили 26 травня 2016 р. безкарно напали і нанесли ушкодження кільком учасникам української релійної процесії греко-католиків і православних у Перемишлі, які після панахиди за українськими героями йшли мирною ходою з собору на місцевий військовий цвинтар, щоб там помолитися. Раптом на процесійний похід був заатакований близько 30 молодими нападниками, які побили кілька учасників релігійного походу, і вугукували антиукраїнські зниважливо-образливі вигуки – смерть Бандері, Польща для поляків! Намагались розігнати мирний релігійний похід, але це якось не вдалося. Тоді декілька осіб нападників увірвалися в процесійну колону з своїми траспарантами, між іншим такого змісту: ,,Бандерівці та їхні прихильники – геть з Польщі!’’ Щоб зілюструвати атмосферу і настрій, варто ще подати не менш принизливе, зневажливе відчуття, яке зазнали численні глядачі, в тому і на телевізійній програмі, як то в ,,Марші незалежности’’, який відбувався у центрі Варшаві 12 листопада 2016 р., з нагод 98-ї річниці державної незалежности Польщі, на очах пару тисячного натовпу людей було осквернено, а потім публічно спалено прапор України. Тут вже всякі коментарі зайві, щодо ,,цивілізаційних’’ польських проявів. Мені здається, що наяскравішою рисою сучасної польської жорстокості, з одного боку, це жалюгідний осліплюючий проімперський брутальний націоналізм, з другого — це шовіністично настроєна група, яка діє безкарно а деколи навіть при тихий апробаті сучасної влади. В кожному разі, ця агонія — це найбільш нерозсудливий крок, який в першу чергу служить сучасній політиці Кремля. Дивує те, що у Польщі багато розумних і культурних людей, є там також активно діюча католицька церква з подвійним обличчям, і на диво — є надзвичайно мало таких тверезих і розсудливих голосів, які б хотіли, або принаймі намагалися зулинити це наростаюче звіряче безумство, яке діє на догоду Кремлівської пропаганди.

Повернімо до нашої головної теми. 22 травня 1941 року агенти НКВС заарештували батька Степана Бандери священика Андрія Бандеру і за своїми фашистівсько-большевицькими методами розстріляли його в Києві 10 липня 1941 року. За два місяці перед стратою отця Андрія, 26 травня 1941р. Ярослава в Сяноку народила йому внучку – Наталю. З величезними трагічними пригодами довелося їй виховувати дитину і переживати часи нацистської окупації. Разом з маленькою Наталією вона переховувалась від польських грабункових і злочинних збройних різної масті банд. У воєнні роки деякі польські збройні загони, в тому і АК, в пам’яті українців зберігають злочинні акти терору, про які в цій статті задовго перераховувати. Підбиваючи підсумки, треба сказати, що після закінчення Другої світової війни Ярослава Бандера опинилася в Радянській зоні окупації Німеччини, де вона проживала під псевдонімами. Пізніше, в 1948-1950 роках вона жила в таборі для біженців, а з початку 1950-х років – в селі Брайтбрун (Breitbrunn, Баварія, американська зона). У 1954 році Ярослава остаточно переїхала до Мюнхена, де на той час уже жив Степан Бандера.

Невдовзі в сім’ї Бандерів ще народилося двоє дітей: Андрій та Леся. Ярослава жила у вічній загрозі з боку НКВД-КҐБ не лише чоловікові, але й усій сім’ї. Аж врешті у 1959 р. Москва досягла своєї злочинної мети. Підступний агент КҐБ Богдан Сташинський, вислідив провідника ОУН С. Бандеру і убив його перед дверима своєї квартири. Це був один з найважчих болісних ударів для Ярослави і дітей Провідника ОУН. Ця жахлива подія рознеслася по цілому світі, і разом з родиною Бандерів цю смерть болісно переживав весь народ. Після смерті мужа героїчна жінка, вдова Ярослава з дітьми, змушена була восени 1960 року переїхала з Німеччини в Торонто, де працювала в різних українських організаціях. Працювала і молилася за батька, маму, брата, мужа і його братів, які всі віддали життя за волю України. В Торонто працювала Ярослава над вихованням сім’ї й займалася жіночою мережею юнацтва ОУН, брала активну участь в громадському житті української діаспори.
Мабуть Боже Провидіння за її терпіння винагородило свідомістю внука від сина Андрія його сином, що не тільки внук успадкував ім’я по дідові – Степану, але і той дідівський хист до громадської праці успадкував. Після відновлення у 1990 р. Української державности, молодший Степан Бандера з Торонта здразу переїхав у столицю України — Київ, і там в нелегких умовах розгорнув дуже активну громадсько-національну виховну працю серед молоді. На жаль, цього часу його бабця не діждала. Ярослава Бандера зморена негодами життя відійшла у вічність 17 серпня 1977 р. на 59 році життя в місцевій лікарні Торонта. Похоронні відправи покійної відбувалися з високими почестями впродовж трьох днів, при співучасті великої кількості людей з Торонта і околиць. В похоронних заходах брали участь 11 греко-католицьких священиків на чолі з Кир Ісидором Борецьким. Співав хор О.СУМ ,,Прометей’’ при співучасті прапорів українських організації з численними вінками і квітами, 22 серпня пращали бл. п. Ярославу в церкві св. О. Миколая на вул. Квін-Белвудс, і звідси перевезено на торонтський цвинтар. Домовину несли діячі УВФронту з Канади і Америки, а за домовиною йшли – син Андрій з дружиною Марією, і двома дітьми, дочка Леся і провідні українські діячі. Прощальне слово над могилою виголосили: о. Ю. Микитин і о.Б. Остапович та крилошанин о. Іван Сиротинський та представники українських організацій з Канади і Америки. Убивство Степана Бандери завдало болісного удару по ОУН і її однодумцях, смерть бл.п. Ярослави Бандери не надається до жодного порівняння, це була незвикла смерть Великої українки – страждальниці дружини провідника ОУН. Вічна її пам’ять і глибока шана за пережите героїчне життя та незломну любов до України!