Денис Лукіянович – письменник, літературознавець, педагог (150 років тому)
150 років тому:
13.09.1873 – у с. Городниця на Тернопільщині в сім’ї вчителя народився Денис Лукіянович, письменник (писав українською, німецькою, латинською та польською мовами), літературознавець, педагог. Член НТШ та правління НТШ, Спілки письменників України (1940), кандидат філологічних наук (1947). Навчався в Станіславській гімназії, організатор таємного гуртка «Поступ», за що 1890 виключений з гімназії, матуру (іспит на атестат) склав екстерном. Закінчив юридичний факультет Львівського університету (1900) та філософський факультет Чернівецького університету (1907). Вчитель шкіл Буковини та Галичини (1907-1939), друкуватися розпочав від 1889, з 1894 редактор великого числа часописів Буковини та Галичини. Голова Товариства наукових викладів ім. Петра Могили (1934-1939). Приятелював з Іваном Франком, Михайлом Павликом, Ольгою Кобилянською, Наталею Кобринською, Євгенією Ярошинською, Осипом Маковеєм, Василем Стефаником, Михайлом Яцковим, відвідуючи Велику Україну познайомився з Миколою Лисенком, Лесею Українкою, Михайлом Коцюбинським. Після Другої світової війни доцент кафедри української літератури Львівського університету (до середини 1950-х). Помер у Львові 1965.
Із спогадів Анатолія Дімарова про Дениса Лукіяновича: «Реліктові уламки часів Франца-Йосифа, вони не могли вписатися в чужу для них радянську дійсність, як не намагалися їх перевиховати міськком, обком і райкоми. Пам’ятаю, як десь у п’ятдесят п’ятому році до видавництва надійшла з обкому команда: послати обох дідів у передові колгоспи на Львівщині. Нехай напишуть по нарисові, і видати ті нариси щонайбільшим накладом… Нарис Лук’яновича мав назву…”Партійні достойники”… “Іду, роздивляюсь, – писав Лук’янович. – Довкола хати, як хати, точнісінько такі, як за тамтої Польщі… Аж ось іще одна вулиця. Тут уже не хати – палаци, всі до одного цегляні, під червоною черепицею, наче партійними квитками накриті. “Тутай жиють партійні достойники”. Повели старого й на птахоферму. “А там півень товче курку, як партійний безпартійного”. Читали, перечитували. Реготали до сліз. Аж ось дзвінок із обкому: “Коли будуть книжки Лук’яновича і Яцківа? — Боюсь, що ніколи… Бо їх не пропустить жодна цензура…».
