Битва під Жванцем – кривава ціна, яку до сьогодні платять її учасники (370 років тому)
Криваву ціну сплатили усі учасники тодішніх подій і хіба лише Москва скористала з їх політичної недалекоглядности.
370 років тому:
21(11).10.1653 – козацька армія під командуванням Богдана Хмельницького разом з татарським військом під командуванням Іслам Гірея ІІІ з усіх боків щільно оточили польське королівське військо під Жванцем (нині Кам’янець-Подільського району Хмельницької области) й розпочали тривалу облогу противника.
Після невдалої для Хмельницького битви під Берестечком (1651) та укладення невигідного для української сторони Білоцерківського договору (1651) на початку червня 1652 козацька армія вщент розгромила армію Речі Посполитої в битві під Батогом. Проте Польща зуміла оговтатися від поразки і до кінця року сформувала 34 тисячне військо, а вже на початку 1653 польські загони розпочали руйнівні рейди на територію Гетьманщини. Влітку 1653 Тиміш Хмельницький з великим козацьким загоном вирушив у Молодову на допомогу своєму тестю Василю Лупулу, але був оточений польсько-волоським військом у Сучаві. Тим часом наприкінці серпня 1653 польський король із 40-тисячною армією вирушив зі Львова до Кам’янця, де отаборився й чекав звістки про падіння Сучави та об’єднання з союзними військами волохів і угорців. Проте після того як козацьке військо вирушило в похід й об’єдналося з татарами поляки відступили до Жванця (між Кам’янцем та Хотином) і 28 вересня стали укріпленим табором (між ріками Дністер і Жванчик) та чекали підходу союзних військ. Вже в дорозі Богдан Хмельницький отримав звістку про загибель 15 вересня сина Тимоша. Проте волоське військо не змогло здолати обложених у Сучаві козаків і погодилось випустити їх з фортеці на почесних умовах. Знеохочені двомісячними кровопролитними боями з козаками під Сучавою польські союзники Ракоці (князь трансильванський) і Георгіцу (воєвода молдовський) вирішили не брати участи в битві й вислали символічні загони відповідно 2 тисячі і 1 тисячу вояків. Військо польського короля Яна Казимира під Жванцем складало 30-40 тисяч вояків, армія Богдана Хмельницького так само 30-40 тисяч. Проте в польському війську почалося дезертирство, а після повного оточення (21 жовтня) воно почало відчувати гостру нестачу продовольства та фуражу. Та все ж Хмельницький, враховуючи ненадійність союзника і небезпеку зради татар у найвідповідальніший момент бою, вирішив відмовитися від генерального наступу та перейшов до тривалої облоги. В таборі обложених на початок грудня від голоду та епідемій померло щонайменше 10 тисяч жовнірів і близька катастрофа вже виглядала неминучою. Проте полякам вдалося домовитися з татарами і хан, щоби не допустити їх розгрому, без участи Хмельницького, 15(5).12.1653 уклав з ними сепаратний договір. Згідно з домовленістю скасовувалася Білоцерківська угода та відновлювалася Зборівська, польський король зобов’язувався сплатити ханові 100 тисяч злотих контрибуції, а також дав згоду 40 днів татарам брати українців в ясир.
Наслідки тривалої, більш як 5-річної війни, для України були катастрофічними: невпинні бойові дії, жорстоке винищення супротивниками цивільного населення, татарські грабунки, епідемії призвели до руйнації економіки та знелюдення великих територій. На міжнародному рівні Польща, Молдавія, Валахія і Трансильванія об’єднались в антиукраїнську коаліцію, а до того ж кримські татари у вирішальні моменти виявлялися ненадійними і зрадливими союзниками. А ще крах планів Богдана Хмельницького через шлюб сина Тимоша з принцесою Розандою Лупул домогтися визнання суб’єктности України в колі європейських держав загнали гетьмана до тимчасового, як йому здавалося, військово-політичного союзу з Московією. Ця тимчасовість для українців затяглася на довгих три з половиною століття і сплатили вони за неї неймовірно високу ціну – десятки мільйонів вбитих і замучених та ще стільки ж (якщо не більше) розвіяних в депортаціях та еміграціях по усьому світу. Хоча свою криваву ціну за постійні зради та дочасну вигоду від грабунків сплатили й продовжують платити кримські татари. Не скористала з тодішніх військових герців та розрух і Річ Посполита, яка теж зазнала немало лиха з боку Москви. Одна лишень Московія завдяки цим трагічним подіям і подальшій методичній загарбницькій політиці зуміла вирости до великої світової імперії. Залишається сподіватися, що навчені гірким досвідом минулих болісних страт, цивілізовані народи врешті усвідомили, що навіть найзавзятіші війни в ближчій чи дальшій перспективі все ж є неминучою стратою для усіх сторін, а ті, хто не може цього зрозуміти рано чи пізно приречені на загладу. Імперії приречені на загладу.
