Бумеранґ РПЦ і сталінський „томос”

Йосиф Сірка

„І от зараз наша церква є канонічною, а не вони (РПЦ – ред.) – зараз самі розберуться, нехай покажуть томос… А де їхній томос? Сталіним підписаний? Ось це все з цього і починалось. Правда – її не сховаєш», – П.Порошенко, президент України.

Гадаю, що не тільки мені неподобається багато чого, що міг зробити президент Порошенко, а не зробив, але ж ми оцінюємо людей за тим, що вони зробили. Тому слід відповідно оцінити історичну подію – надання помісній Православній Церкві України ТОМОСУ про АВТОКЕФАЛІЮ і послідовну й незаперечну роль і заслугу українського президента Петра Порошенка в цьому. Так, були й інші, що цього бажали, але саме він не відступив від споконвічного бажання автокефалії, за яке сто років тому поплатився життям митрополит ВасильЛипківський ( 1864 – 1938). Він 1917 р. очолив з’їзд духовенства та вірних, на якому було ухвалено автокефалію Української Православної Церкви, а 1919 р. в Миколаївському соборі Києва відправив першу Службу Божу українською мовою. То ж дивно, що попи Російської православної церкви, які себе іменують Українською, вже після надання автокефалії Українській церкві, прямо у вічі кажуть, що вона неканонічна, роскольницька.

В народі таким кажуть: „Чия б корова мучала, а твоя б мовчала!” Але, щоб знати, як народ каже, то потрібно його визнавати, а Московський патріархат з народним бажанням ніколи не рахувався. Зрештою, чого можна сподіватися від патріарха, якого призначив найжорстокіший диктатор комуністичної імперії до українців, кримських татар, німців, євреїв та інших національних меншин та до різних віровизнань, які, як атеїст, не визнавав. Помісна церква України повинна б кілька мільйонним накладом скопіювати „Постановление ном. 993, 14. сентября 1943 года. Совета Народных Комиссаров Союза ССР”, підписане И.Сталіном.

Отже, Російська православна церква завдячує свою „канонічність” комуністові-атеїстові, який дав наказ: „Организовать при Совете Народных Комисаров Союза ССР Совет по делам русской православной церкви, возложив на него задачу осуществления СВЯЗИ МЕЖДУ ПРАВИТЕЛЬСТВОМ СССР И ПАТРИАРХОМ МОСКОВСКИМ И ВСЕЯ РУСИ…” ( підкр. ЙС). Тобто, йдеться не про „відокремлену” церкву від держави, а про заснований „Совет по делам Русской православной церкви при СНК СССР. Совет возглавил Георгий Карпов (на должности до 6 февраля 1960 года); продолжал возглавлять также церковный отдел НКВД^».

Гадаю, що всяка грамотна людина помітить, що комуністам-атеїстам ішлося не про право вірити в Бога, але про можливість отримати можливість контролювати тих, хто хотів скористатися правом вірити в Господа і йти до святої сповіді. Опір деяких єпископів Московського патріархату приєднанню до канонічної ПЦУ є свідченням того, що вони ще не збагли, що тов. Г.Карпова з церковного відділу НКВД вже над ними нема. Вони, мов зачаровані, далі слідують вказівкам „отдела НКВД”, які все своє життя виконували.

Спроби попів Московського патріархату перешкодити церковним громадам приєднатися до ПЦУ, як це було минулої неділі (13.1.19) на Житомирщині та Івано-Франківську, є доказом того, що багато-хто з очільників Московського патріархату в Україні ще не зрозуміли, що „бумеранґ” неканонічності, який вони кинули на українську православну церкву, повернувся до них. Казати людям, що ПЦУ неканонічна, оминати Об’єднавчий собор ПЦУ, отримання Томосу з усіма потрібними підписами на утвердження автокевалії , твердити, що це церква „раскольніков”– є брехнею, тобто, гріхом.

Різниця між канонічністю ПЦУ та РПЦ полягає насамперед в тому, що українська церква здобула незалежність завдяки прагненням багатьох поколінь українських церковних діячів, а політична влада України, на чолі з президентом, лише допомагала здійснити ці прагнення. Вчинок і мету Сталіна та НКВД ніяк не прирівняти до допомоги віруючого П.Порошенка, який наполегливо допомагав об’єднати українських православних в той час, коли його конкуренти на посаду президента, намагалися взяти “вершину” в рейтинґу опитуваних.

Сподіваймось, що українські виборці вже навчилися розуміти, хто робить для країни добро, а хто робить добрі обіцянки. Перед вибором президента слід приглянутись до кандидатів не тільки через призму їхніх статків та джерел з яких вони черпають мільйони, але й їхніх дій. Не оцінювати політика за тим скільки разів поїхав до Москви, чи Вашінґтона, але скільки разів відвідав захисників Батьківщини. Звертати увагу на те, скільки пожертвував на Збройні сили України, скільки допоміг сиротам Небесної сотні та сиріт оборонців країни проти російської аґресії.

Зрештою, приглянутись і до тих кандидатів, які вже були „на службі” держави, які підписували кабальні угоди, а казали, що рятують країну, які крали бюджетні гроші, а казали, що інвестують, які й досі не зрозуміли, що Кремлеві йдеться не про українського президента, але про загарбання України. Сотки українських в’язнів в РФ та маніпуляція з незаконно полоненими військовими є яскравим доказом того, що Путіна не влаштовують будь-які українські вибори – він хоче капітуляцію. Тому й важливо, щоб нежопустити до виборів капітулянта, але людину, яка дбатиме благо народу і його вільний духовний розвиток.

Опір Московького патріархату визнати автокефалію ПЦУ тому великий, бо РПЦ керується не християнською любов’ю до ближнього, але долею імперії. Оприлюднення сталінського „томосу” повинно відкрити очі не тільки православним МП в Україні, але й в РФ, бо він зайвий раз пілкреслює законність Томосу Вселенського Патріарха, який надає Помісній Церкві України канонічність та автокефалію.

Торонто, 16.1.19 р.