Біломорканал – якби у лютому 2022 року Україна не встояла, то ця історія гарантовано мала би повторення в нашому поколінні (90 років тому)

90 років тому:

2.08.1933 (в літературі також 5.08.1933) – відкрито Біломорсько-Балтійський канал імени Сталіна (скорочено Біломорканал), який з’єднав Біле море, Онезьке та Ладозьке озера з виходом через Фінську затоку до Балтійського моря. Радянська пропаганда подавала це як велетенське досягнення соціалістичного ладу й способу господарювання, тільки замовчувала, що це «досягнення» оплачено смертю і каліцтвом сотень тисяч людей, що мали нещастя опинитись в статусі громадян цього жорстокого ладу. Ідею спорудження такого каналу ще свого часу виношував кривавий московитський імператор Петро І, який не шкодуючи, козацькими кістками будував Петербург та козацькими тілами гатив канали навколо цієї столиці-некрополя. Забракло йому тоді невільничих рук, а ось його комуністичний продовжувач імперських забаганок, не вагаючись пів-імперії кинув на їх реалізацію. Будували канал в’язні ГУЛАГу, фактично голіруч: із засобів «механізації» мали хіба лопати, кайла, сокири, молоти, тачки. Будівництво розпочалося наприкінці листопада 1931 і в рекордно короткий термін – 1 рік і 9 місяців канал був введений в експлуатацію. Велетенськими зусиллями пробито 37 кілометрів гранітних скель (загальна довжина шляху 227 км, середня глибина 5 м), зведено 19 шлюзів, 49 дамб, понад сотню складних інженерних споруд, викопано понад 21 мільйон кубометрів ґрунту, перенесено Мурманську залізницю. На будівництві постійно працювало близько 100 тисяч осіб і щодня від холоду, виснаження, каторжної праці помирало декілька сотень, а в окремі дні навіть до 700 чоловік. Померлих ніхто не ховав, а їх збідовані тіла закопували обабіч або заливали бетоном. Загальне число жертв за підрахунками дослідників складає 200 тисяч осіб, правда деякі московитські «фахівці» сором’язливо говорять про 50 тисяч. Нікчемну вартість їхніх слів та підрахунків знає хіба вже увесь світ, але навіть 50 тисяч замордованих хіба це мало!? Та безневинна смерть тільки однієї людини вже є трагедією вселенського виміру. В’язнів звозили з усієї неозорої імперії. Багато тут було місцевих мешканців – фінів і карелів, вбиваючи непосильною працею яких, режим вирішував ще й політичне завдання: етнічно зачистити Карелію, а відтак заселити її московитами (традиційна московитська практика). Велику частину робітників складали також українці – ще один смертельно небезпечний для московського режиму етнос. Кожного робітника позначали літерами «з/к» (скорочено від «заключенный каналармеец», звідки пішов загальновідомий термін «зек». Після завершення робіт лише кожному шостому ув’язненому скоротили термін, а решту перекинули на інші каторжні роботи.

17 серпня 1933 на щойно відкритий канал привезли 120 літераторів та мистців, щоби запустити масштабну кампанію оспівування досягнень радянського будівництва. Заздалегідь для них підготували визначені пункти огляду, підібрали «щасливих» робітників для інтерв’ю, накрили святкові столи. Ось як про ці столи згодом згадував письменник Олександр Овдієнко, і це в час, коли в Україні мільйонами помирали від голоду: «Я ошалів від побаченого достатку. На великих блюдах з петрушкою в зубах під прозорою товщиною заливного лежали осетрові рибини і поросята. На вузьких довгих тарілках купались у жирі шматочки теши, сьомги, балику. Велика кількість тарілок була завалена кільцями ковбаси, шинки, сиру. Плавали в бурштиновій олії шпроти. Пломеніла свіжа редиска. У срібних відерцях прохолоджувались горілка, вино, шампанське, нарзан, боржомі.» Робітники творчого фронту справно відпрацювали наїдки та напитки й до кінця 1934, за співавторством 36 письменників, вийшла друком книжка «Біломорсько-Балтійський канал імені Сталіна. Історія будівництва». Правда невдовзі книжку вилучено з бібліотек і знищено (геть як в Орвелла), оскільки більшість згаданих у ній партійних керівників раптом стали «ворогами народу». Цікаво, що після оглядин Сталін розкритикував канал, сказавши, що він вузький і мілкий, що зрештою було правдою. Але ніхто не був покараний, а навіть більшість чекістів була відзначена урядовими нагородами, бо ж головне завдання – знищити якомога більше людей – було успішно виконано.