Андрій Малишко – поет, що міг стати визначним мистцем української нації, проте обрав лаври придворного співця (110 років тому)
110 років тому:
14.11.1912 – у м. Обухів на Київщині народився Андрій Малишко, поет, натхненний лірик, майстер слова і рифми, що мав згори даровану харизму та місію стати в ряд визначних мистців української нації, проте віддав перевагу статусу й лаврам придворного співця. В літературний процес увійшов у 1930, коли московський більшовизм методично та криваво ліквідовував вимушено випущену на волю українізацію. Вибір був зроблений, свідомий вибір. І напевно, що не з мотивів юнацької віри в ідеали більшовизму, бо за десять років нація уже сповна могла спізнати усі його реальні «принади» та істинну сутність. Ба більше два роки перед тим у Києві стратили його старшого брата Андрія, який на кшталт Робін Гуда грабував комуністів і радянських чиновників, проте не чіпав простих людей. Виглядало, що й влада шанувала й ласкала слухняного та завжди готового до послуг віршописця – дві Сталінські (1947, 1951), Шевченківська (1964) і Державна премія СРСР (1969), два ордена Леніна, ордени Червоного Прапора, Червоної Зірки і «Знак пошани», численні медалі, депутат Верховної Ради УРСР 3-6-го скликань. Проте щось не вписувалось в цю схему і цим «щось» була його українськість, що діяла на рівні підсвідомості та постійно підносила несподівані клопоти у стосунках з владою-годівницею.
У 1947 відмовився від вказівки керівництва компартії та особисто першого секретаря ЦК КП(б)У Л. Кагановича приєднатись до засудження «петлюрівців» М. Рильського та Ю. Яновського через що сам потрапив у немилість, був усунений з посад заступника голови Спілки радянських письменників України та редактора журналу «Дніпро», аж врешті хвалебними творами змушений був засвідчити лояльність режиму. До того ж у 1951, вже не повторюючи попередньої «помилки» разом з іншими громив вірш В. Сосюри «Любіть Україну».
Та лиш наступила «хрущовська відлига» у березні 1956 на зборах Спілки письменників висловився за повернення в літературу творів репресованих О. Олеся, М. Ірчана, М. Куліша, В. Блакитного, Г. Косинки, порушив заборонену тему Голодомору 1933. Цю промову перший секретар Київського обкому КПУ Г. Гришко назвав «панахидою по українському народові». 4 вересня 1956 в Дрогобичі на святкуваннях 100-річчя з дня народження І. Франка у своєму виступі зробив демарш проти русифікації та став на захист української мови навівши порівняння: «Хіба ж Ленін міг говорити в Кремлі французькою мовою, або, невже ж Мао-Цзедун міг би співати колискову своїм дітям іншою мовою, ніж китайською?». Як депутат ВР УРСР разом з О. Гончарем у 1958 виступили проти «Закону про зміцнення зв’язку школи з життям і про дальший розвиток системи народної освіти в СРСР», спрямований на русифікацію освіти. Восени 1956 СП СРСР доручила СПРУ розглянути заяву робітниці київського поштового відділення З.С. Саган, яка вимагала вибачення від Малишка за те, що він змушував її спілкуватися українською мовою.
Під час зустрічі у Москві делегації українських письменників з метром радянської літератури О. Твардовським останній заявив: «Дорогие украинцы! Слушаю вас, понимаю вас и думаю: почему вы такие несообразительные? Почему вы не пишите по-русски? Величие Гоголя как раз в том, что он раньше вас понял, на каком языке надо писать!» На це Малишко, знаючи, що Твардовський походив з білорусинської нації відповів: «Нам ніхто не має права наказувати, якою мовою маємо писати. Особливо цього не може нам казати українець, який пише російською мовою, чи білорус, який пише російською мовою».
Дуже непрості часи пережила українська нація і хіба один Господь зможе по-справедливості розсудити їх. Натомість нині пересічний українець навіть не здогадується через які випробування доводилось переходити кожному, а незмірно більше обдарованому українцеві, щоби або не заломитись і залишитись собою, або ж отримати свій «кусень хліба з маслом». Найбільше українцям Малишко відомий десятками пісень, що зродились із його творчої співпраці з композиторами братами Платоном та Георгієм Майбородами: «Ми підем, де трави похилі», «Київський вальс», «Знову цвітуть каштани», «Вчителько моя», «Журавлі», «Білі каштани», «Пісня про рушник», «Гаї шумлять біля потоку», «Стежина» та іншими. Помер у Києві 1970.
