6. БРАЗИЛІЙСЬКА УКРАЇНА: Фос-ду-Іґуасу (Водоспад Іґуасу)
Недарма Фос-ду-Іґуасу вважається одним з ключових туристичних центрів Бразилії – його околиці наче золотоносна жила насичені небаченими та атракційними туристичними об’єктами-самородками, які отримали світове визнання і славу. Ми уже оглянули найпотужнішу у світі електростанцію Ітайпу, Пташиний парк, а тепер дорога стелиться до одного з найбільших і найвидовищніших водоспадів світу під назвою Іґуасу. Цей невеличкий клаптик Бразилії направду дивовижна місцевість, бо коли оповідати про її красу нехотячи доводиться зловживати префіксом «най».
Отож поки кілометр за кілометром долаємо шлях до водоспаду хочеться повернутись до однієї визначальної обставини нашої мандрівки. Усюди, де ми вже встигли побувати, помимо нашої волі, навіть посеред тваринного світу натрапляли ми на несподівані і виразні прояви українства. Воно й не дивно, бо той, хто дивиться на світ українськими очима навіть у чорношкірому африканцю зуміє побачити українця. І нехай ніхто не сприймає це за гіперболізацію чи фантастичні бажання – усе ще попереду, на все свій час і ми ще не раз будемо подивовані несподіваними проявами українства там, де його найменше очікуєш. Що ж отака вона є українська Бразилія чи бразилійська Україна. А наразі зближаємось до величного у своїй красі явища природи, яке, для того хто вміє бачити духовним зором, беззаперечно засвідчує велич і художній хист Творця.
Недарма щойно ми згадали про український погляд на оточуючий світ, бо лиш здалеку поглянувши на це диво мимоволі пригадуються розповіді очевидців минулих століть про грізні та страшні у своїй величі Дніпровські пороги шум від яких був так сильний, «наче в одне місце посходились усі звірі і гарчали один на одного». Надзвичайно шкода, і це є хіба однією з найбільших наших національних втрат, що комуністична влада в догоду міліарним та ідеологічними інтересам свідомо їх знищила, затопивши каскадом малоефективних і безглуздих водосховищ. Неможливо пояснити звідки спало на гадку це порівняння з порогами на Дніпрі, але лиш здалеку почувши гучний стогін водоспаду Іґуасу згадалось Шевченкове «як реве ревучий». Ну а далі цього вже було достатньо, щоби свідомість вмить переформатувалась, як у відомому анекдоті про двох кумів, що раптом опинились на березі Рейну.
‑ Куме Іване, а куме Іване, а як у них називається ця річка-невеличка?
‑ Не знаю, куме Петре, як обізвали її німаки, а в нас вона називається Дніпро. О!
А тепер після так логічно розставлених світоглядних акцентів психологічно буде комфортніше мандрувати бразилійським Дніпром і оглядати Ненаситенецький, Кодацький, Сурський та інші пороги-водоспади (як звати ці окремі частини водоспадів місцевим говором їй-бо не відаю). А враження вони справляють просто несамовите. Навіть не так, мабуть в жодній мові світу не відшукати бодай наближеного терміну, який міг би хоч на дрібку описати ті невимовні емоції та почуття. Неосяжною дугою, сегмент за сегментом допоки сягає погляд і обертається на в’язах голова відкривається широчезна перспектива менших, більших і велетенських водоспадів. Звідусіль, наче розверзлись небесні брами і відкрились земні джерела просто на тебе ринуть нестримні водні потоки, так немов світ раптом повернувся в часи праведного Ноя. Дивлячись на цю майже апокаліптичну картину і маючи бодай дрібку фантазії, можна уявити, як починався всесвітній потоп і як у його водах згинув первісний світ. Видовище й справді грандіозне і гідне пензля Великого Художника.
Крок за кроком зближаючись до найпотужнішого сегменту водоспаду, який невідомо хто і коли влучно назвав «Горло диявола», все дужче наростає гул так, що вже важко стає підтримувати розмову, а повітря насичується міріадами мікроскопічних розпилених дрібок води і в скорому часі верхній одяг стає геть вогким. А в долині, де стрімка стіна спадаючої водяної стихії знову перетворюється у не надто швидку річку для особливо заповзятливих туристів облаштовано протяжні прогулянково-оглядові містки, якими паралельно до прямовисного полотна водоспаду на сотні метрів можна заглибитись всередину ріки. Правда з величезної маси відвідувачів охотників зануритись вглиб цієї водної стихії виявляється не так уже й багато. Річ у тім, що без поліетиленового плаща пересуватись крізь цю розпилено-завислу товщу води нереально, бо за хвилину-другу промокнеш до найдрібнішого рубця, а придбати цей шмат поліетилену в місцевого підприємливого люду для українського мандрівника економічно недоцільно – орієнтовно 20 американських доларів при тодішньому курсі долар:гривня як 1:8 (тепер це мабуть взагалі захмарні ціни). Що ж закони туристичного бізнесу є об’єктивною реальністю, що не залежить від фінансовою спроможності випадкового подорожуючого і до будь-якої мандрівки у незвідані ще краї треба ґрунтовно інформаційно та ресурсно готуватись. Але для цього треба бодай приблизно знати куди тебе занесе крива, або ж іншими словами мати програму подорожі. Але в будь-якій ситуації українець знайде виправдання та втіху. По-перше, мандрувати як сліпі кошенята, коли не відаєш де опинишся за годину-другу набагато цікавіше, а, по-друге, втішало те, що ці дрібки води були настільки в’їдливими, що проникали навіть у щілини і складки поліетиленового плаща і він слугував лише частковим захистом. От за що люблю українців, що вони завжди якщо не знайдуть вихід, то бодай відшукають пояснення чи оправдання. Направду талановита нація.
Що ж мабуть уже найвищий час оглянути світлини, але перед тим ще варто подати декілька інформативних і статистичних посилів. Водоспад Іґуасу розташований на кордоні з Аргентиною, але найвеличніший вид відкривається з бразилійського боку. Насправді це комплекс від двох до трьох сотень (залежно від пори року) окремих водоспадів розтягнених на ширину до трьох кілометрів. Висота падіння води коливається орієнтовно від 60 до 80 метрів. Середньостатистичний потік води складає майже 1800 кубічних метрів за секунду, а в сезон дощів, який припадає на період з листопада по березень досягає 12-13 тисяч метрів кубічних за секунду. Презентовані світлини зроблені на початку вересня, до початку дощового періоду, так що Іґуасу мав ще доволі сумирний і спокійний вигляд. В часі великих посух, які трапляються раз на сорок років водоспад повністю пересихає і впродовж багатьох днів згори не впаде й краплини води. Подібне трапилось у 1978 році, коли майже місяць взагалі не було води. Цікаво, що водоспад не стоїть на місці і за останні 20 тисяч років пересунувся догори за течією на 28 кілометрів. Сама назва Іґуасу мовою тубільного народу означає «велика вода». Згідно легенди місцевий божок хотів одружитись з гарною дівчиною, але та спробувала втекти з своїм коханим на човні. Розгніваний божок перетворився на велетенського змія, хвостом рубонув по руслі річки і так постало провалля з водоспадами. І на завершення варто згадати, що коли дружина президента США Елеонора Рузвельт побачила велич Іґуасу, то в захопленні вигукнула: «Жалюгідна Ніагара…»
(Далі буде)
