Серед різних коментарів навколо проблеми мовного закону чіткою лінією виділяється неофіційна думка високих чинів влади: мовляв, це передвиборча гра політичних партій. Можливо, для політиків так, але не для українського народу. І зараз вже не так важливо, чи самі регіонали, чи їхні закордонні патрони придумали таку стратегію. Важливо усвідомити, що своїми діями вони підтвердили – головною опозиційною силою для проросійських партій в Україні є українська мова!
Вже декілька століть українська мова тримає оборонний рубіж, що зупинив просування агресивного московського світу до Європи. I ні теротиріальне захоплення, ні масові знищення (наприклад Голодомори) не допомогли перейти цей рубіж.
Та війна не скінчена, про що доказують дії путінських маріонеток в Україні, типу табачників, колесніченків та Кº. Більше того, фронт бойових дій вийшов за межі територіальної України і ведеться вже в українських громадах закордоном. Адже відомо, що українська діаспора формувалася виключно на засадах національної приналежності і єдиного мовного середовища. І до цього часу створила єдину монолітну силу, яка без переслідувань з боку КГБ зберігала і розвивала українську самосвідомість у вільному світі.
Однак, зараз у стратегів «Русского мира» появився шанс змінити ситуацію і за вже випробовоною схемою використати нову хвилю української трудової міграції для нового наступу на впливову у світі українську діаспору.
Прикладом цього плану є Португалія.
За вітсутності попередніх хвиль так званої політичної діаспори, та при виключно економічній мотивації еміграції українців, промосковським стратегам було просто стимулювати створення громадських організацій, які не ідентифікували себе з окремою національною групою мігрантів, а несли філософію, яка мала б показати португальському суспільству, що нові для них мігранти з України, Білорусії, Молдови, Росії, Казахстану – це єдина культурна група, обєднана російською мовою та ностальгією за СССР. Так нас і називали спочатку – імігранти зі Сходу. Без знання португальської мови самі українці не мали шансу щось заперечити. План, дійсно, мав успішну реалізацію ще й за тих умов, що в перші роки трудової міграції в Португалії діяли потужні російськомовні кримінальні угрупування, що безжалісно рекетували беззахисних мігрантів, і об’єднуватися українці боялися через об’єктивні причини конспірації.
Але тут на заваді, як і завжди, стала УГКЦ. Страх українців перед Богом, є більшим, ніж перед людською небезпекою. З приїздом українських священників почала формуватися окрема українська громада. Та все ж найбільшою поразкою сторонників єдиного пострадянського простору стала Помаранчева революція, після якої слово «українець» у португальців почало асоціюватися з позитивним іміджем миролюбивої боротьби за свободу особистості. Крім того, почався інтенсивний процес створення українських громадських організацій, які почали представляти українську культуру, як окремого етносу, а не як дивно інтерпретованої російськомовними громадськими організаціями – словянської культури. Тим більше, що в цей час, чи не вперше за всю новітню історію України, влада і народ працювали в єдиному гуманітарному векторі.
Та перемога Януковича у 2010 році стала не тільки початком занепаду суспільства в Україні, але й проблемою для розвитку українських громадських організацій закордоном. Особливо серед представників четвертої хвилі іміграції.
Так, на першу ж зустріч з новим послом України у Португалії були запрошені відчищені від нафталіну лідери громадських організацій, які, за визначенням дипломата, відносились до групи – «Громадських організацій іммігрантів з країн СНД, в яких є українці».
Сумнівно, щоб посла не проінформували про життя української громади у країні нового призначення. І, власне, про те, що лідери цих організацій є постійними членами Координаційної Ради російських співвідчизників та фонду «Російський світ» і, що їхня гуманітарна діяльність в Португалії була безуспішною через несприйняття українцями міфу про слов’янську єдність українців та росіян.
Але, навіть всупереч зауваженням представників українських громадських організацій, які за багато років волонтерської роботи підняли імідж України в Португалії, і поясненням, що їм невідомі факти співпраці дипустанов одних країн з націоналістичними організаціями інших, хіба що у випадку шпіонажу, все ж, ігноруючи широку громадську думку, посольство наполегливо нав’язує цю співпрацю.
Як доказ, красномовне розміщення на офіційному сайті посольства України подяки «Посольству від недільної школи Асоціації допомоги іммігрантам у Португалії» (http://www.mfa.gov.ua/portugal/ua/news/detail/84368.htm). Тобто, відразу після протесту українських громадських організацій в Португалії проти прийняття закону про «Про засади державної мовної політики», маловідома серед української громади організація, про яку, хіба знають, що вона є членом Координіційної ради російських співвітчизників в Португалії (http://www.port-ks.ru/au), кинулася дякувати посольству за всесторонню допомогу. Напвраду, класичний стиль застійного СССР. Адже, до цього часу подібних подяк від українських організацій, які активно співпрацюють з світовими українськими надбудовами, як СКУ, ЕКУ, УВКР посольство на сайті не розміщувало. А,
враховуючи те, що подяку висловлюють за якусь допомогу, чи підтримку, означає, що посольство особливо турбується про малочисельний український клас в проросійській організації, вчителі якої так і не усвідомили різниці між українською і міфічною слов’янською культурою, сприймаючи це, як щось тотожне, і не помічає представницьких українських суботніх шкіл, найбільша з яких – «Дивосвіт» в Лісабоні налічує 190 учнів та 27 чоловік педагогічного колективу. Для прикладу, інформації про багаточисельне свято – «Останній дзвоник» (http://www.spilka.pt/uk/2009-04-27-22-59-31/36-2009-04-28-18-31-40/3814-svjato-ostannogo-dzvonika-v-ukrayinskomu-kulturno-osvitnomu-tsentri-divosvit-m-lisabon), яке разом провели читири українські школи за участі представників Міжнародної української школи, на сайті посольства не має.
Цей випадок яскраво відзеркалює загальну політику теперішньої української влади, коли держслужбовці з особливою увагою стараються задовільнити інтереси привілейованої меншості, забуваючи про конституційне право більшості.
Що ж, війну проти власного народу ще ніхто не вигравав. І нашу боротьбу за власну мову у світі сприймають з шаною. А тим представникам влади, яким дає вквзівки не свій народ, нагадаємо біблійний вислів: «Не можна одночасно служити Богові і мамоні», тобто, у даному випадку стратегічній цілі чужої держави. Світ цього не сприйме. Не сприйме цього і сам слов’янський світ – від Адріатики до Балтики, і від Лаби до Дону.
Павло Садоха
Голова Спілки українців у Португалії
