Для проведення конкурсу на посаду директора Національного Антикорупційного бюро необхідна конкурсна комісія. Згідно законодавства, по трійці її членів формують президент, уряд і парламент. Першим визначився Петро Порошенко (одному, вочевидь, це зробити простіше). Його представники:
1. Рефат Чубаров– голова Меджлісу кримськотатарського народу, президент Всесвітнього конгресу кримських татар. Московські окупанти оголосили його екстремістом та заборонили в’їзд на територію півострова. Нагороджений орденом «За заслуги» ІІ та І ступенів, а також орденом князя Ярослава Мудрого V ступеня.
2. Євген Захаров– голова правління Української Гельсінської спілки з прав людини, директор Харківської правозахисної групи, член української секції Міжнародного товариства прав людини. Кавалер «Ордену Свободи», ордену «За інтелектуальну відвагу», лауреат премії ім. Василя Стуса.
3. ЯрославГрицак– доктор історичних наук, професор Українського Католицького Університету, директор Інституту історичних досліджень Львівського національного університету ім. І. Франка, перший віце-президент (1999–2005) Міжнародної асоціації україністів, почесний професор НаУКМА. Нагороджений державним орденом «За інтелектуальну відвагу», орденом Республіки Польщі Bene Merito та кількома громадськими преміями.
Слідом поспішив визначитися зі своєю трійкою уряд (повинно було б бути колективне рішення. Але, мабуть. Яценюк, як звичайно, теж вирішував все одноосібно):
1. Йосиф Зісельс – відомий правозахисник, в радянські часи учасник правозахисного руху, член Української Гельсінської групи.
2. Олександра Яновська – професор кафедри правосуддя Київського національного університету імені Тараса Шевченка, доктор юридичних наук, суддя ad hoc Європейського суду з прав людини (невелике пояснення терміну: якщо серед суддів, призначених до слухання справи, немає жодного громадянина держав – сторін спору, то кожен з них може призначити суддю ad hoc).
3. Юрій Бутусов – відомий журналіст, автор багатьох резонансних матеріалів про корупцію та журналістських розслідувань, головний редактор порталу «Цензор.НЕТ».
Тепер слово за Верховною Радою. Там, мабуть, підуть назустріч «братам молодшим» по коаліції, і можуть віддати по одному представникові для Ляшка, Тимошенко і Садового («Самопомочі»). Якщо ж поглянути на вже оприлюднений список, то можна констатувати, що загалом він непоганий. Ось тільки є одне але… Характеризуючи свою квоту, президент Порошенко сказав: «Вважаю, що запропоновані мною члени Комісії з призначення керівництва Антикорупційного бюро стануть моральними орієнтирами для Верховної Ради і Кабінету міністрів у визначенні своїх кандидатів. Кожен з них є совістю нації й авторитетом». Справді, стосовно Чубарова і Захарова питань не виникає. А ось що стосується Ярослава Грицака, то назвати його совістю нації – це вже груба помилка тих, хто писав промову для президента.
Заледве місяць тому пан професорна сторінках швейцарської «Neue Zürcher Zeitung» дозволив собі вислів, що «держава не повинна бути ні за, ні проти Голодомору». Мало того, заявив, зокрема, що в Україні йде громадянська війна, в основі якої – «україно-український конфлікт», зумовлений, нібито, різним баченням минулого і майбутнього країни її громадянами. Звичайно, у нас демократія, кожен має право на власну думку. І затикати рота професорові Грицакові не личить. Однак якщо людина дозволяє собі щебетати в європейській пресі те, що пропагує Кремль, те, що імпонує окремим промосковським європейським діячам та різношерстій лівацькій інтелігенції задля того, щоб отримати черговий грант на свої «наукові дослідження» – це підстава замислитися, чи можна таку особу вважати «совістю нації та авторитетом». Взірцем безсовісності – так, авторитетом для маніпуляторів історичними фактами – безумовно. Але не більше. Так що це кадрове рішення президента заслуговує твердої «одиниці», ще й з мінусом.
До речі, цікаво, яку публічну позицію зайняв би професор Грицак у справі довкола Михайла Поплавського. Поплавський, будучи ректором КНУКіМ, створив свій приватний ВНЗ з фактично такою ж назвою – Приватний вищий навчальний заклад «Київський університет культури», відомий як КУК. Його засновником стало ТзОВ «Укрконцерт», засновниками якого, у свою чергу, став сам Поплавський з сином. Студенти перші три курси навчалися у КУК, за що платили гроші. При цьому за фактом навчання проходило на базі державного ВНЗ. Тобто за такої схеми «справжній» університет культури щорічно недоотримував десятки мільйонів. Акредитаційна комісія при Міністерстві освіти та науки анулювала ліцензію КУК. Проте той звернувся до суду, щоб відновити права й оскаржити рішення міністерства. І окружний адміністративний суд Києва рішенням від 18 грудня скасував анулювання ліцензії. З просто геніальним формулюванням: «Зваживши на обставини справи, а також враховуючи, що ефективна діяльність університету є важливою для восьми тисяч студентів, трьохсот працівників, для багатьох малозабезпечених студентів, які, можливо, втратять єдиний шанс отримати вищу освіту, суд підтримав позов Київського університету культури». Написали б щиріше: зважаючи на те, що Поплавський втратить, можливо, найбільше джерело прибутків, а ми, судді, одну з нагод покращити свій добробут. Так от цікаво, можливо, професор Грицак і тут вгледить «освітянсько-освітянський конфлікт», зумовлений різним баченням стратегії розвитку освіти між міністерством та Поплавським? Чому б ні, подібна заява «совісті нації» сьогодні, а завтра, наприклад – замовлення на написання монографії «Історія культури та мистецтва в Україні» у співавторстві з Поплавським (або просто проспонсорована КУК-ом).
Інше кадрове призначення, якого давно очікували – це секретар РНБО. Ним став Олександр Турчинов. На представленні президент Порошенко відзначив, що перед новим секретарем стоїть надзвичайно відповідальне завдання реалізації мирного плану. Серед першочергових завдань – розробка стратегії реформування оборонного сектору та побудова ефективної системи фінансування витрат на безпеку, а також стабілізація внутрішньополітичної ситуації в країні. Звичайно, відмовившись від мандату народного депутата та посади керівника фракції «Народного Фронту» у парламенті, Турчинов подався туди лише із гарантіями того, що повноваження РНБО та його персональні будуть суттєво розширені. Десь так до статусу (орієнтовно) першого віце-прем’єра, який курує ключові міністерства силового та фінансово-економічного блоку.
А ось що стосується здатності виконати поставлені перед ним президентом завдання… Турчинов, навіть будучи в.о. президента, яскраво продемонстрував – одна справа бути ад’ютантом Юлії Володимирівни, інша справа – керувати державою. Тепер Турчинов повинен знову дбати про національну безпеку. Знову – тому що він в 2005 році вже очолював СБУ, і залишив після себе і свою кваліфікацію такі ж сумні спогади, як і про в.о. президента.
Порошенко назвав кандидатуру Турчинова оптимальною, такою, що найбільш відповідає вимогам сьогодення. Якщо це спланована рольова гра «добрий Порошенко – злий Турчинов» – це ще може бути. Якщо ж президент справді сподівається, що новоспечений секретар РНБО на новій посаді зуміє проявити себе хоч трошки краще, ніж на попередніх посадах, ось це вже проблема. І проблема ця буде не тільки президента, а й всієї України.
Юлій Хвещук
