“Я, син землі, встаю із праху”,
або Портрет художника в інтер’єрі Української революції
Рецензія Василя Шкляра на книжку Романа Коваля
“Михайло Гаврилко: і стеком, і шаблею”
“Літературна Україна”, №48 (5477), 13 грудня 2012 р.
Якби Роман Коваль написав лише одну книжку “Отамани Гайдамацького краю. 33 біографії”, уже цього було б достатньо, аби вважати його батьком цілої історико-літературної школи. Школи української честі та гідності – тих національних чеснот, які, власне, й стали рушійною силою Визвольної боротьби українців у 1917 – 1920-х роках. Однак Роман Коваль присвятив цьому історичному періоду ще стільки яскравих досліджень, що це дало підставу називати його і людиною-інститутом, й батьком-отаманом визвольної історіографії, і хранителем холодноярського вогню – символу нашої волі ще від Тараса. Ви тільки-но подивіться: щороку маємо три-чотири книжки від Коваля, а в сукупності ці видання творять окремі серії (“Отаманія ХХ століття”, “Українська воєнна мемуаристика”, “Видатні українці”), які становлять поважну бібліотеку Історичного клубу “Холодний Яр”.
Торік цю бібліотеку автор збагатив ще однією книгою-відкриттям – “Михайло Гаврилко: і стеком, і шаблею”. Сама назва свідчить, що це є життєпис воїна-митця, та чи багато говорить нам скромне ім’я героя? Більшості з нас – не говорить нічого. Це ім’я, як і тисячі інших, несправедливо забулося-загубилося в атрофованій пам’яті народу, який досі не має офіційного права на свою правдиву історію. Особливо там, де йдеться про борців за його волю. Про героїв, чиї серця горіли Україною. Михайло Гаврилко горів і згорів за Україну у прямому сенсі цього слова.
То хто ж він такий, цей воїн-митець, якому доля вділила 38 років земного шляху (1882 – 1920)? Селянський син із Полтавщини, обдарований хистом художника-скульптора, він упевнено пішов у широкий світ, який на початках ХХ сторіччя вже починав здригатися від глобальних катаклізмів. Діставши серйозну малярську науку від знаменитого Опанаса Сластьона в Миргородській художньо-промисловій школі, нащадок давнього козацького роду Михайло Гаврилко вирушає до Санкт-Петербурга. Тут він навчається в Центральному рисувальному училищі ім. барона Олександра Штігліца, але за вікном уже неспокійний 1905 рік – і Михайло організовує демонстрації та студентський страйк. Замість навчання дістає “вовчий білет”, арешти, поневіряння по в’язницях та конспіративних закутках. 1907 року з “тюрми народів” Михайло емігрує до Австро-Угорщини. Тут йому усміхається “європейська” доля. За підтримки Наталі Кобринської та митрополита Шептицького він здобуває освіту в Імператорській академії мистецтв у Кракові. Там-таки видає і свою єдину збірку віршів “На румовищах” – коштом Костя Паньківського. Але не поезія стала його покликанням. Митець українського “експресивного реалізму” прагне досконалості у скульптурі і їде до Парижа стажуватися у Вільній художній академії “Гранд Шом’єр” Еміля Бурделя на Монпарнасі.
Думаю, що десь зоддалік Михайло там бачив і старенького на той час Родена, перед яким схиляв голову. Думаю, що його, Михайлова, доля могла б скластися зовсім інакше, без тієї Голгофи, яка вже височіла на відстані кількох літ жертовної праці й боротьби. Принаймні він легко міг би стати вільним художником європейського рівня. Про силу його таланту свідчить той факт, що на конкурсах на кращий пам’ятник Тарасові Шевченкові проект Михайла Гаврилка був найкращим. І це при тому, що участь у цьому змаганні брали скульптори з усієї Європи. На думку Юрія Липи, робота Гаврилка була “одним із найбільш монументальних проектів в українському різьбярстві”. Михайло вклав у цей проект усю свою душу – вдихнув у глину живу ідею пробудження України, що “провадить далі свій недокінчений історичний похід у чарівну країну грядущої слави”. Не традиційні кожух і зажуру вкладав скульптор в образ Пророка, ним “убожествленного”, а його рвійне слово, що “паде, як стріла божого грому”, ведучи до бою кращих синів України. Назву проекту Гаврилко теж дав промовисту й однозначну: “Або здобути, або живому не бути”. Своє захоплення динамікою скульптурної композиції висловив і Богдан Лепкий: “…Всі постаті неначе йдуть”. До речі, такого пам’ятника Тарасові, яким замислив і спроектував Михайло Гаврилко, в Україні немає і досі.
Та чи могла ідея революційного українського пробудження припасти до душі членам комітету, серед яких були не лише московські підніжки, але й відверті україножери? Вони не відібрали жодного проекту. Та й взагалі – хіба можна ставити пам’ятник “дерзкому мазепенцу”, лютому ворогові не тільки Росії, а й “всего русскаго”? – обурювалася чорносотенна газета “Киевлянин”.
Пам’ятник Тарасові до його 100-річчя так і не звели, зате полтавський козак зміг оцінити свої сили у “європейському контексті”. Потрапивши до Парижа, цієї світової столиці мистецтва, він міг би пристосуватися до богемного життя і пересидіти лихоліття, передчуття якого вже витало в повітрі. Міг би, якби не був… українцем. Творець Шевченкіани, він уже давно був запалений Тарасовим вогнем боротьби і сам обирав собі долю, а не вона його. Тому й не лукавив – передовсім із собою.
Перша світова війна принесла багато лиха й тривог, проте уярмленим народам вона подала й надію. Україні – також, адже війни руйнують імперії. Повернувшись у Галичину, Михайло Гаврилко стає одним із засновників Спілки визволення України, організатором Українських січових стрільців, а згодом і Сірої дивізії Армії УНР. Він і сам був воїном – чотарем УСС. Та навіть коли поміняв стек на шаблю, у перервах між боями брав до рук олівець або знаходив піддатливу глину. А коли українська армія зазнала краху, Михайло Гаврилко пішов у повстанці. Він повернувся на рідну Полтавщину, бо партизанська боротьба вимагає досконалого знання місцевості, де тобі кожен кущ за брата. І, схоже, узяв собі псевдо “Шевченко”. Так козак Михайло Гаврилко творив уже лісову шевченкіану. Його останні дні оповиті легендами. Червоні схопили героя в Полтаві. Я бачу гордий погляд цього бранця. Уявляю, скільки ненависті викликало у ворога його мужнє, непроникне обличчя. Вони не розстріляли Михайла, як інших. Вони спалили його живцем у печі локомотива.
Роман Коваль як письменник-історик завжди був зорієнтований на відомий постулат, що історія світу – це біографії великих людей. Якщо говорити про світ український, то життєпис Михайла Гаврилка є надзвичайно широким відображенням нашої вітчизняної історії. З цього погляду вибір письменником достеменного героя видається напрочуд вдалим. Перед нами не просто яскрава постать могутнього характеру й чину, а виразник цілої епохи, герой, у долі якого переплелися найдраматичніші й найхарактерніші моменти Української революції. Михайло Гаврилко цікавий ще й тим, що він тісно пов’язав своє життя з двома українськими світами, які лежали під Австро-Угорською та Російською імперіями. Між цими світами так чи так завжди вібрувала сила кровного поклику, і Гаврилко став уособленням цього взаємотяжіння, а відтак і передвісником Соборної Української Держави.
Ваги і масштабності книжці додає широке історичне тло, на якому автор розгортає шлях героя. Робить це Роман Коваль, як завжди, з глибоким розумінням історичних обставин, із залученням великого масиву архівних матеріалів, з ретельною скрупульозністю документаліста, який добре знає ціну і значення кожної деталі, відчуває її, сказати б, на нюх. Тут ми знайдемо виразні картини з побуту полонених вояків-українців в австрійських таборах, як-от у Фрайштадті, де панували українська мова, освіта, друкувалися українські часописи, діяли церква, театр, художня майстерня, гуртки художньої самодіяльності, кооперативи, фотомайстерня “Світло”. Саме в австрійському полоні під впливом освічених патріотів тисячі хохлів-малоросів ставали свідомими українцями, які після таборового гарту рвалися до бою за Українську Народну Республіку.
У вирі цих подій тут і там зустрічаємо цілу галерею відомих людей, українських громадських, політичних, військових діячів, митців, письменників, освітян, бандуристів, вояків – яскравих особистостей, котрі творили духовну і збройну потугу українства в час його Великого Пробудження. І в цьому епохальному вирі посів свій власний простір пасіонарний митець Михайло Гаврилко, про якого мріяв написати повість ще Юрій Липа. З огляду на виняткову насиченість Михайлового життя драматичними пригодами, письменник вважав, що такий твір був би цікавішим “за не один західноєвропейський динамічний роман”. Юрій Липа не встиг написати повість про Михайла Гаврилка.
Нині маємо книжку Романа Коваля, котрий не ставив собі завдання написати пригодницьку повість. Вірний своєму жанру, письменник створив масштабне документальне полотно про героя, що у вогненну добу згорів за Україну. Я переконаний, що така книжка про Михайла Гаврилка сьогодні навіть потрібніша, аніж пригодницька. Є речі, про які не варто оповідати на рівні фантазії, поки вони не осмислені документально. Нещодавно один читач звернувся до мене з проханням написати роман у жанрі альтернативної історії про те, як би могли розгорнутися події, якби армія УНР перемогла більшовицьку Росію. Я відповів, що писати такі романи українцям ще рано. Рано тому, що ми досі не опанували своєї правдивої історії. То як же ми можемо писати альтернативну? Альтернативу до чого?
А от на правдиві історичні книжки ми ще довго відчуватимемо спрагу. На такі, які пише Роман Коваль. Останнім часом, дякувати Богу, з’являється дедалі більше творів на історичну тематику, отих, що заповнюють так звані білі плями, але вони не перетинаються з “територією впливу” Коваля. І я знаю, чому. У центрі його болю не події, а людина. Людина, яка рухає історичними подіями, а не навпаки. Таким був і Михайло Гаврилко, котрий і стеком, і шаблею творив історію й славу свого народу. Із глибини історії, із праху цілковитого забуття письменник воскрешає українського героя, щоб поставити його поруч із нами, живими. Для прикладу, для наслідування, для подальшої боротьби. Цього разу Коваль оживив і поставив поруч із нами Михайла Гаврилка. Дивіться, він повернувся!
“Я, син землі, встаю із праху”, – писав Гаврилко-язичник у поетичній збірці “На румовищах”, можливо, знаючи таємничу сентенцію давніх волхвів: “Хто постане із праху землі – той поведе за собою світ”. І якщо український світ хоче йти вперед, то йому тільки залишається правильно обрати своїх поводирів.
Спасибі за гарячу книжку, батьку-отамане! Хочеться вірити, що твій чин оцінить і Шевченківський комітет. Що не кажи, а він же не такий, як отой, що сто років тому оцінював роботи на міжнародному конкурсі на кращий пам’ятник батькові Тарасові.
Василь ШКЛЯР
Творчий вечір Романа Коваля
24 січня о 18.00 у великій залі Київського міського будинку вчених (вул. Володимирська, 45А) відбудеться творчий вечір письменника Романа Коваля з нагоди висунення його книжки “Михайло Гаврилко: і стеком, і шаблею” на Шевченківську премію
