Роздуми з приводу «Другого польсько-українського Комюніке»
Допоки одні історики воюють, інші вирішили писати комюніке.
Задум нібито благородний: «Перед лицем повномасштабної російської агресії проти України, ми розуміємо, що будь-які потенційно спірні теми між поляками та українцями можуть і будуть використані нашим спільним ворогом для розсіювання розбрату. Отже, обов’язком обох суспільств є максимально зменшити можливості для таких дій – шукати порозуміння та компромісів між собою».
А далі понеслося…
– жодного слова про окупацію Східної Галичини поляками після Першої світової війни. Ніби от і підводять до цього, але потім викручуються, що «…ось якось так, і тут сюди, а там туди… коротше ми вже у складі ІІ Речі Посполитої…».
– жодного, жодного (!) навіть слівця про польські диверсії та злочини у Карпатській Україні. От забулися, ціла низка істориків – взяли і «не побачили».
– Друга світова війна та польсько-український конфлікт – це вершина апофеозу.
Дивіться, що воно було «насправді»:
«Тому ОУН-Б, випереджаючи фактичний стан речей, вирішила на зламі 1942/1943 рр. створити військові частини і підняти на Волині всенародне повстання проти всіх ворогів – головним чином поляків та радянських партизанів, меншою мірою – німців»
Як Вам? Тобто ОУН, а також УПА, виявляється, писали усі свої Маніфести, програми, відозви про всенародне повстання проти нацистської окупації і підіймали це повстання просто так? Правда?
Вбито 12-18 тис. нацистів, їх союзників та колаборантів. Втрати визвольного руху – понад 7 тис. повстанців, підпільників та симпатиків ОУН, загиблих у боях та до 10 тис. страчених й арештованих. Це все «такоє»…»воювали із німцями. коли був вільний час».
Підрахунки українських жертв Другої польсько-української війни, то окрема розмова. Тут цитата:
«Внаслідок антиукраїнських дій польського підпілля до весни 1945 року загинуло не менше ніж близько десятка тисяч українців, з них двох-трьох тисяч на Волині, однієї-двох тисяч у Східній Галичині, а більшість – шість тисяч – на землях нинішньої Польщі, з них до чотирьох тисяч на Люблінщині і двох тисяч на Жешувщині».
Трошки, «панове», ви помиляєтесь. Мені зрозуміло, чому серед підписантів немає істориків, котрі скрупульозно досліджували (і продовжують це робити) українські втрати цієї війни, бо вам би не вийшло комюніке. А до слова, лише в першій половині 1945 р. в перемиському повіті загинуло до 900–1000 осіб української національності.
Наостанок фрагмент, котрий просто не хочеться коментувати, але все ж. Українські-підписанти цього листа прийняли рішення, що могили, могили (!) українців, котрі були знищені у Польщі – це не могили, а (увага!!!) – пам’ятні знаки… «відновлення первісної форми пам’ятних знаків за згодою обидвох сторін, та остаточне вирішення питань щодо проведення пам’ятних заходів по обидва боки кордону»…
Можна ще довго розбирати це комюніке, але немає часу, бо далі служба.
Крайнє, що хочу сказати:
проф. Ігор Гирич (Київ), проф. Ярослав Грицак (Львів), проф. Олександр Зайцев (Львів), проф. Леонід Зашкільняк (Львів), проф. Ігор Ільюшин (Київ), проф. Станіслав Кульчицький (Київ), проф. Микола Кучерепа (Луцьк), проф. Олександр Лисенко (Київ), проф. Володимир Трофимович (Острог) , проф. Юрій Шаповал (Київ).
Від сьогодні ви перейшли у категорію тих людей, котрим я не подаю руки. Ймовірно для вас це немає жодного значення, але хай це буде моєю декларацією.
Володимир Бірчак
