Свящ. Гліб Якунін. Історичний шлях православного талібанства. Нарис історії Московської патріархії. Частина 1 [церковна історія]
ВСТУП – НІБИ-ТО НЕ В ЖИТТЯ –
У кошмарне видіння
Російське суспільство, як ніколи потребує сьогодні духовної опори. Природньо, що погляди багатьох у пошуках вищої правди звертаються до тисячолітньої християнської традиції – до російського Православ’я. Кілька поколінь росіян, насильно відірваних від віри батьків, що ніколи не тримали в руках Євангеліє, позбавлених елементарних знань в релігійній сфері, потягнулися до церковної огорожі, свято вірячи, що, ступаючи під зводи древнього храму, вони долучаються до тієї самої Церкви, що бере свій початок від святого князя Володимира, що хрестив Русь у 988 році, – до Церкви преподобних Сергія Радонезького і Серафима Саровського. Ще б пак – адже вони поклоняються тим же іконам, моляться Богу так само, як і сотні років тому молилися їхні предки. І звичайно, вони анітрохи не сумніваються в тому, що патріарх Московський і всія Русі Алексій II, оточений візантійською пишнотою, є законним спадкоємцем у ряді святителів від перших Київських митрополитів до святого патріарха Тихона.
Але насправді, це зовсім не так. У 1927 році законне центральне управління Православної Російської Церкви було перервано більшовицьким насильством, а залишки гнаних християн, рятуючись від винищування, пішли в катакомби.
На місце справжньої Церкви із представників завербованого чекістами “тимчасового синоду” митрополита Сергія (Страгородського) була утворена в 1943 році Сталіним і Берією Московська патріархія – та сама, про яку всі сьогодні говорять. В умовах важкої війни Сталін почав розігрувати “релігійну карту”, у тому числі перед військовими союзниками.
Для цього він доручив Берії та полковнику держбезпеки Карпову “відродити” православну Церкву, митрополит Сергій був проголошений Патріархом всєя Русі й почав прискорено насаджувати Московську патріархію в СРСР і за кордоном. З точки зору православних канонів, благодатні структури керування Церквою могли бути відтворені тільки за діючими на той момент канонічними правилами, а потім, лише за цими правилами, вони могли бути змінені. Але в порушення всіх канонічних норм в 1943-45 рр. богоборчою владою була створена абсолютно нова, чужа православній традиції, релігійна організація тоталітарного типу, з новими, раніше неіснуючими церковними правилами, зі структурою управління, що копіює сталінське політбюро (“митрополітбюро”) і фактично підходящої під модне нині визначення “тоталітарна секта”, що не має нічого спільного ні з російськими, ні з вселенськими канонічними правилами Православ’я. За канонами Православ’я створення і діяльність цієї організації повинні сприйматися віруючими “аки не були”, тобто недійсними.
Тому глибока потреба сучасної Росії в духовному авторитеті і моральному фундаменті наштовхується на відсталість Московської патріархії – дочірнього відомства “КДБ”, що десятиліттями здійснює поставлену перед ним ціль: прикриваючись релігійною діяльністю, ревно служити антирелігійній тоталітарній державі. В результаті цієї підміни сьогодні керівництво РПЦ демонструє повну нездатність до таких необхідних суспільству реформ, а спроби церковного відродження знизу, з боку громад, рядового духовенства, мирян, присікаються патріархійним начальством.
Ось чому православні парафії в колишніх республіках СРСР, після здобуття їхніми країнами незалежності, зробили масове відділення від Московської патріархії. Найбільш характерне в цьому сенсі становище в Україні і в Естонії, де вже був у дорадянський період досвід автокефальних самостійних Церков. Істеричні заяви Алексія II про неканонічність таких незалежних устремлінь ґрунтуються винятково на феодально-більшовицьких уявленнях про церковне право й мало чим відрізняються від аналогічних заяв прихильників відтворення комуністичного Радянського Союзу в колишніх кордонах. Між іншим, доречно пам’ятати, що свого часу отримання незалежності православними церквами Фінляндії й Грузії, що колись були в підпорядкуванні Російської Церкви, послужило тільки загальному благу, і ніколи, з політичних міркувань, не було оскаржено РПЦ.
Історія Православ’я в СРСР і Росії після 1917 року замовчується і тотально спотворюється в інтересах Московської патріархії, посилено підтримуваної як нинішньою владою, так і політичною опозицією від Зюганова до Жириновського.
Завдання цієї брошури – допомогти читачеві, мало знайомому з трагічною історією Церкви 20 століття, розгледіти істинний лик Московської патріархії.
З 988 року Православ’я стало на Русі державною релігією. Разом з хрещенням князем Володимиром була прийнята візантійська модель відносин держави і Церкви – цезаропапізм, що означає фактичне підпорядкування Церкви абсолютній царській, надалі – імператорській владі.
Але в той же час Церква жила і за своїми внутрішніми стародавніми правилами: всі найважливіші релігійні питання вирішувалися соборно. Священики і єпископи обиралися самими віруючими, а висвячувалися вже священоначалієм. Триразове “Аксіос!” (“Гідний!”) Народ вимовляв, добре знаючи кандидата на рукопокладення.
У 1721 році імператор Петро I скасував соборність Церкви, створивши підлеглий собі Правлячий Синод. Цей незвичайний для Церкви орган складався з кількох людей і був наділений владою більшою, ніж Патріарх і Помісний Собор разом узяті. Це було явне попрання канонічних підвалин Церкви! При цьому всі архієреї письмово погодилися з підготовленим указом Імператора. Показово, зокрема, що духовенство зобов’язувалося доносити в поліцію про політичну нелояльність віруючих, навіть якщо про це дізнавалися на сповіді. Архієреї ж приносили присягу на вірність Імператорові як “голові і крайньому судії Урядового Синоду”. Члени Синоду були повністю прирівняні до членів Сенату, одержали такі ж регалії, привілеї, величезні винагороди, кріпаків,позолочені карети, спецмедобслуговування. Імператор повернув їм великі латифундії, на яких їх райське існування – незважаючи на обов’язковий для архієреїв чернечий постриг – забезпечувалося працею тисяч селян.
Насильницьке порушення соборності Церкви в ХVIII-ХIХ століттях, в першу чергу – скасування виборності священиків і єпископів самими віруючими, перетворення єпископів у призначуваних урядових чиновників і рабовласників, а священиків – у доглядачів за рабами – все це призвело до найглибшої духовної кризи в Росії. Відрив священноначалія від пастви посилив розрив між елітою і народом, а, в кінцевому рахунку, привів до катастрофи 1917 року. Церква втрачала авторитет у народі, зростало провалля між віруючими і священиком, між рядовим духовенством і єпископатом. Всякий, хто був в опозиції до уряду, виявлявся й поза одержавленою, обюрокраченою Церквою. Тому в результаті більшість населення виявилася поза церквою. Як писав у XIX столітті Іван Аксаков: “Церква перетворилася у нас на подобу німецької канцелярії, яка докладає … з неминучою неправдою порядок німецького канцеляризму до порятунку стада Христового”.
Тільки в серпні 1917р., вперше після 1690, відкрився Помісний Собор Православної Російської Церкви. В умовах падіння православної монархії було відновлене патріаршество, але не в єдинодержавній, а в соборній формі, тому всі найважливіші питання церковного життя знову стали вирішуватися волевиявленням віруючого народу. Подібним чином уже були обрані правлячі архієреї Петрограда і Москви. У 1918 році Собором були прийняті устави єпархії та парафії. Кандидатури настоятеля і архієрея висувалися народом, найчастіше на альтернативній основі. Переведення єпископа на іншу кафедру, а священика в інший храм розглядалося як особливий виняток з правил. Патріарха належить визначати по-апостольські – жеребом із трьох кандидатур. Святий патріарх Тихон, що мав меншу кількість голосів з проголосованих таємним голосуванням трьох кандидатів, які опинилися на чолі списку, став з волі Бога шляхом жеребкування Патріархом всієї Росії.
На тому ж Помісному Соборі повинні були розглядатися питання про канонічну й богослужбову реформу (Мінея – богослужбова книга – була вже перекладена на російську мову), але восени 1918 року робота Собору була перервана більшовиками.
Верховна влада у Церкві була обмежена на користь соборного начала. У Синоду залишилися лише координуючі функції. Вперше виконавча влада здійснювалася знову створеною Вищою Церковною Радою, що складається з єпископів, священиків і мирян на рівній основі під головуванням Патріарха.
У серпні 1918 року Помісний Собор визначив, що духовенству неприпустимо займатися політикою від імені Церкви. Але як громадяни держави архієреї, священики і миряни мали право брати участь у політичній діяльності індивідуально. Було канонічно заборонено ущемляти кого-небудь у Церкві через різницю в політичних поглядах.
Собор прокляв богоборчу владу і заборонив віруючим з нею співпрацювати.
Помісний Собор ухвалив, що в разі смерті Патріарха призначається місцеблюститель патріаршого престолу, одним із завдань якого є координація дій Церкви по скликанню канонічно вільного Помісного Собору для обрання нового Патріарха. Тихону Помісний Собор довірив формування таємного списку кандидатів на посаду Місцеблюстителя. У жовтні 1920 Священний Синод на чолі з Тихоном деталізував цей порядок.
Після смерті патріарха Тихона в 1925 році місцеблюстителем патріаршого престолу став митрополит Петро (Полянський), що входив до числа чотирьох єпископів, названих у заповіті святого Патріарха в якості канонічно повноважних кандидатів. Сану місцеблюстителя патріаршого престолу з митрополита Петра ніхто не знімав, а арешти святителя безбожною владою перешкодою до носіння духовного звання не є. Митрополит Петро (Полянський) прийняв мученицьку смерть (був розстріляний в 1937 році) в сталінських таборах саме як законний місцеблюститель патріаршого престолу.
В умовах дивовижних гонінь і репресій з боку ГПУ митрополит Сергій (Страгородський) в 1927 році скористався арештом місцеблюстителя патріаршого престолу митрополита Петра й оголосив сам себе, всупереч канонам і уставу Церкви, “заступником патріаршого місцеблюстителя”, хоча в списку кандидатів на посаду законного місцеблюстителя він не значився. Самозванець створив при собі антиканонічний “тимчасовий синод”, що на подив швидко був визнаний Радянською владою і зареєстрований головним гонителем віруючих – ГПУ. Сам же митрополит Сергій відомий тим, що входив до складу Синоду, призначеного Григорієм Распутіним. У 1922 Сергій підтримав розкол, що оголосив про скидання арештованого Патріарха Тихона.
Будучи досвідченим розкольником, митрополит Сергій (Страгородський) привласнив, за допомогою ГПУ, адміністративну владу над Церквою, що фактично скасовує відроджену недавно соборність. Так, митрополит Сергій зайнявся забороною в служінні й навіть відлученням інших єпископів, у тому числі тільки за те, що ті відмовлялися присягнути у вірності Й.Сталіну. Канонічне право забороняти і відлучати архієреїв має винятково Архієрейський або Помісний собори. Тим самим митрополит Сергій зі своїм так званим тимчасовим синодом привласнив собі владу більшу, ніж патріарх і Помісний собор разом узяті, не маючи на те, природньо, подібних повноважень від церковної повноти. Всі його повноваження виникали лише із власного самозванства і з постанови про реєстрацію його “синоду” каральним органом богоборчого режиму – ЧК-ГПУ. Тим самим канонічна наступність офіційної верховної влади в Православній Російській Церкві в 1927 році була перервана.
За Статутом 1917-1918 рр.,вище церковне управління, в разі неможливості його канонічного продовження, скасовувалося взагалі, а єпископи повинні були направити всі зусилля на збереження пастви та громад у своїх регіонах, поки не з’явиться можливість провести законний Помісний собор і визначити волю Бога відносно особи Патріарха. Але митрополит Сергій потоптав і Устав Російської Церкви, і правила Вселенських соборів у частині поставлення єпископів.
Таким чином, відповідно до норм Східної Церкви, всі акти митрополита Сергія і його синоду, починаючи з проголошення Сергієм себе “заступником патріаршого місцеблюстителя”, є глибоко антиканонічними, тобто – церковним злочином. За вчинений ним розкол, за правилами священних соборів, митрополит Сергій підлягає позбавленню сану і відлученню від Церкви.
У 1927 році новий Юда – митрополит Сергій опублікував свою знамениту Декларацію, де радості соціалістичної держави оголосив радостями Церкви. “Ваші радості – наші радості”, – писав він комуністичним правителям. Оскільки Сталін, у якості однієї з “радостей” країни рад, назвав другу п’ятирічку “безбожною” і вважав, що до 1937 року слово “Бог” мало зникнути з радянської нової мови, то зрозуміло, якими “радостями” стала жити сергіанська ієрархія. У Декларації міститься “благовістя” про її апостазії (віровідступництва) – духовної солідарності з гонителями Церкви, “унії” православ’я з антихристом.
Після опублікування цієї Декларації офіційний і остаточний розкол у Церкві став неминучий. Понад 60 архієреїв, що не розділяли “радості” безбожників і тому перебували в Соловецьких таборах, Декларацію не визнали. Не визнали її й найавторитетніші митрополити, що мали канонічні повноваження від Помісного Собору на керівництво центральним апаратом церкви в відсутності Патріарха, а також і ті, що опинилися у вигнанні. Канонічно законні архипастирі благословили віруючих на непокору самозванцю і на відхід в катакомби.
У 1930 році митрополит Сергій заявив іноземним журналістам, що в Росії Церква не переслідується. І це в тому самому році, коли був закритий останній монастир, а число новомучеників стало вимірятися десятками і сотнями тисяч!
У 1934 році новий Юда став йменувати себе місцеблюстителем при живому й законному місцеблюстителю митрополиті Петрові, що страждав за Христа в ув’язненні.
Диявол, як батько всякої неправди, аж ніяк не щадив відступників, що приєдналися до колишнього митрополита: до 1939 року в СРСР легально діяло всього лише близько ста православних парафій і тільки чотири підлеглі митрополитові Сергію архієреї. Слідом за сповідниками віри й чесними священнослужителями були репресовані і багато віровідступників, колабораціоністів і церковних стукачів. На волі “про запас” залишили лише жменьку найревніших і відданих Сталіну сергіан.
ІЗ III ІНТЕРНАЦІОНАЛУ – В III РИМ
У 1943 році колишній тифліський семінарист Й.Сталін вирішив використати в політичних цілях десятки мільйонів росіян за кордоном, а заодно і спробувати згуртувати країни пост-візантійського простору (Східна Європа та Балкани) під крилом Москви як Третього Риму, розігравши етноконфесійну карту.
Сталін викликав у Кремль трьох збережених активістів сергіанського угруповання: митрополитів Сергія (Страгородського), Алексія (Симанського) і Миколу (Ярушевича), виділив урядовий літак і велів зібрати по концтаборах тих, що залишилися в живих лояльних єпископів для обрання нового “патріарха”. Терміново провели кілька сумнівних хіротоній, і в підсумку 19 чоловік оголосили себе православним собором, на якому, зневаживши всі основні канони всесвітнього й російського Православ’я, проголосили Сергія Страгородського “патріархом всія Русі”.
Новоутворену релігійну організацію – Московську Патріархію – Сталін і Берія назвали також по-новому: “Руска Православна Церква” замість традиційного (“Російська”), підкресливши її шовіністичний характер і позначивши її роль у боротьбі з так званим “космополітизмом”.
Таким чином, православна Церква, заснована на Русі в 988 році, з 1927 року існувала тільки лише в катакомбах і у вигнанні за кордоном.
У лютому 1945 року Сталін вирішив надати новоствореній релігійній організації, кишенькової “червоної секти”, всесоюзний масштаб і міжнародний авторитет і за державний рахунок організував у Москві так званий “Помісний собор РПЦ”. До діючого, ніким не скасованого канонічного уставу Російського Православ’я порядок скликання та проведення зазначеного “собору” не мав ніякого відношення: організатори потоптали й вимоги діючого статуту, і канони Вселенських соборів. Прибулих на так званий собор іноземних гостей, насамперед – представників східних православних Церков, Сталін підкупив щедрими подарунками: готівковими доларовими мздовоздаяніями, священними ризами і прикрасами із золота і дорогоцінних каменів, вилученими з музеїв, а раніше награбованими більшовиками в історичній Православній Російській Церкві.
Красномовним підтвердженням цьому може служити, наприклад, лист патріарха Алексія I голові Ради у справах РПЦ генерал-лейтенанту Г.Карпову від 20.11.1947 року: “поряд з ідейним тяжінням до Москви, Антіохійській Патріархат має надію, що Російська Церква, і особливо Російський уряд – відновить давню традицію систематичної матеріальної допомоги бідній Антіохійській церкві – на школи, на церкви, на окремих особливо незаможних ієрархів і т.д. Саме держава сама, а не через Церкву в дореволюційний час широко субсидіювала Антіохійську церкву, виходячи з державних міркувань про необхідність підтримувати Православ’я на Сході. … Митрополит Ілля викликався бути нашим офіціозним (не офіційним) посередником між нами і Патріархами греками; і тут, на його думку, вирішальним фактором є ступінь нашої можливості сунути їм гроші … ”
Під впливом дорогоцінних подарунків, з’їденої ікри й випитих кавказьких вин і коньяків, що здалися членам “собору” манною небесною серед голоду і розрухи 1945 року, було прийнято “Тимчасове положення про управління РПЦ”, що повністю суперечить канонам Православної Церкви. Це положення перетворило Московську Патріархію в якусь подобу тоталітарної секти, де три людини на чолі з так званим патріархом Московським і всієї Русі отримали владу більшу, ніж Помісний собор, і право адміністративно управляти Церквою ще більше диктаторське, ніж петровський синод. Але якщо імператори до 1917 року вважалися все-таки православними християнами, то тепер офіційні структури Церкви абсолютно підкорилися волі вождів богоборчого режиму. Такого падіння церковна історія за 2000 років християнства ще не знала!
“Патріархом всієї Русі” на “соборі” 1945 неканонічним відкритим голосуванням був обраний митрополит Алексій (Симанський), найближчий сподвижник Сергія (Страгородського), що дискредитував себе активним пособництвом ГПУ й участю в розколі в 1922 – 1923 роках. За вірне й тривале служіння радянському уряду та органам держбезпеки Алексій Симанський постійно одержував свої “тридцять срібняків”: урядові ЗІС, дачу, відпочинок у Криму, круїзи на комфортабельних пароплавах, спецвагон для залізничного пересування, продовольче та медичне спецобслуговування. До самого розпаду СРСР Московська Патріархія забезпечувалася делікатесами й алкоголем із кремлівської бази. Всі керівники сталінсько-брежнєвської церковної ієрархії нагороджувалися за заслуги в справі будівництва комунізму орденами, медалями і почесними грамотами, в тому числі і від КДБ СРСР. Патріарх Алексій 1 став рекордсменом серед радянських архієреїв по орденах: 4 ордени Трудового Червоного Прапора, які досі дбайливо зберігаються і з гордістю демонструються в музеї Духовної Академії (в Сергієвому Посаді). Воістину – секта “батьків Звездоніїв”!
Як показало розкриття архівів КДБ (див. Додаток), сама “червона” Патріархія під прикриттям богослужбової-релігійної діяльності фактично була підрозділом МГБ. І ось чому, після того як пуповина, що зв’язувала Московську патріархію з її материнською організацією – 4-м відділом 5-го управління КДБ – в 1991 році була порвана, РПЦ виявилася нездатна до самостійного церковного служіння. Збулися слова Христа про недбайливого слугу: “Ніхто не може служити двом панам, бо або одного зненавидить, а другого буде любити, або буде триматись одного, а другим знехтує”.
У 1947-48 роках сталінська православна церква сподівалася на проведення Всеправославного Собору, на якому за допомогою незримо присутнього МГБ Московський патріарх був би просунутий з нинішнього п’ятого місця в ієрархії патріархів на перше, тобто став би Всесвітнім. Тоді Москва знову була б проголошена Третім Римом, а Йосип Сталін – новим Костянтином Великим. Однак Бог не допустив такого блюзнірства над християнством.
Але й у статусі більшовицького вождя сталінська Патріархія прославляла свого хресного батька паче всіх святих. Ось як описують враження від зустрічі з Й. Сталіним 10 квітня 1945 патріарх Алексій 1 і митрополит Микола:
“Повні щастя бачити обличчям до обличчя того, одне ім’я якого з любов’ю вимовляється не тільки у всіх куточках нашої країни, а й у всіх волелюбних і миролюбних країнах, ми висловлювали Йосипові Віссаріоновичу нашу подяку … Бесіда була зовсім невимушеною бесідою батька з дітьми” . – Батька з дітьми! Що може бути красномовніше цього нещадного самовикриття патріархії?
У 1947 році з нагоди святкування 800-річчя Москви патріарх Алексій 1 заявляє, що очолювана ним релігійна організація здійснює “ретельну всецерковну, всеросійську молитву за державу, перемогу, мир, здоров’я й порятунок … всіх доблесних керівників нашої країни на чолі з нашим Великим мудрим Вождем, що твердо веде нашу Батьківщину по священному шляху міці, величі і слави “.
Смерть засновника РПЦ Генералісимуса Й.Сталіна в 1953 році стала важким ударом для його духовних чад – патріарха Алексія (Симанського) і його підручних, повергнула їх у тяжку скорботу. Поминати своє божество як “раба божого Йосипа” (стандартне формулювання церковного поминання) здалося з “богословської” точки зору принизливим. Тому на заупокійній службі поминали покійного вождя як “генералісимуса Йосипа”. У слові перед панахидою патріарх Алексій I благовістив:
“Великого Вождя нашого народу Йосипа Віссаріоновича Сталіна не стало. Зникла сила велика, суспільна: сила, в якій народ наш відчував власну силу, якою він керувався у своїх творчих працях і міроприємствах, якою він утішався протягом багатьох років. Немає області, куди б не проникав глибокий погляд великого Вождя … Жодне питання, з яким би ми до нього звернулися, не було ним відкинуте; він задовольняв всі наші прохання. Пам’ять про нього для нас незабутня … ”
Прийшовши до влади, перший перебудовник М.Хрущов вирішив поставити православних служителів культу Сталіна на місце. В помсту за шанування Сталіна він запропонував їм самим почати нове масове закриття парафій, духовних семінарій і монастирів. Орденоносні радянські владики стали самі спішно доводити непотрібність релігії соціалістичному суспільству й поспішно закривати парафії. Архієреї,що досягли найбільших успіхів у цьому, удостоювалися нагород і підвищення по службі. З 1958 по 1964 рік кількість парафій скоротилася більш, ніж в 2 рази!Архієпископ Калузький Гермоген (Голубєв) що чинив цьому опір був беззаконно позбавлений кафедри і заточений у монастир на тюремних умовах.
Злита з КДБ сергіанська ієрархія була в принципі нездатна піклуватися про інтереси віруючих. У 1961 році руками патріарха Алексія 1 і майбутнього патріарха Пімена все духовенство було повністю відсторонено від впливу на господарсько-адміністративне життя Церкви, так що парафіяльні священики стали найманими працівниками у сформованих радянськими виконкомами “двадцятках” засновників парафій, якими насправді були не віруючі, а часто ветерани КПРС і КДБ. В результаті на вимогу влади так звана “двадцятка” могла в будь-який момент закрити храм або розірвати договір з політично нелояльним священиком і зробити його по суті безробітним. У 60-і роки позбавлялися місця пастирського служіння навіть за те, що видавали характеристики молодим віруючим для вступу в офіційно діючу Духовну семінарію. А архієпископ Пімен (Ізвеков), що був одним з головних провідників безбожного порядку в Церкві в тому ж 1961 році, отримав у нагороду від соціалістичної Батьківщини звання митрополита, орден Трудового Червоного Прапора й другу за значимістю кафедру – Ленінградську, а пізніше був просунутий у патріархи.
При М. Хрущові процес вербування священнослужителів в секретні агенти КДБ поширився і на нижчі поверхи церковної структури. Через вербувальне сито спецслужб пропускалися не тільки єпископат, а й значна частина рядового духовенства, а також миряни – члени двадцяток, алтарники, півчі, сторожа, прибиральниці.
Ще в 1922 році в органах ЧК була підготовлена секретна інструкція про те, як методом батога і пряника вербувати православних священнослужителів, щоб вони стали “вічними рабами ЧК”:
“Доповідь помічника уповноваженого секретного відділу ВЧК про агентурну й інформаційну роботу серед духівництва за 1921 рік.
1. Користуватися у своїх цілях духовенством, що займає особливо важливе службове в церковному житті положення, як-то архієреями, митрополитами, і т.п., змушуючи їх під страхом суворої відповідальності видавати ті або інші розпорядження, що можуть бути нам корисними , наприклад: припинення забороненої агітації із приводу декретів, закриття монастирів і т.п.
2. З’ясувати характер окремих єпископів, вікаріїв щоб обігравати на межі честолюбства різного роду варіанти, заохочуючи їх бажання і задуми.
3. Вербувати інформаторів пропонується після деякого знайомства з духовним світом і з’ясуванням докладних рис характеру по кожному служителю культу окремо. Матеріали можуть бути добуті різними шляхами, а головним чином, через вилучення переписки при обшуках і через особисте знайомство з духовним середовищем.
Матеріальне зацікавлення того або іншого інформатора серед духовенства необхідне, при тому ж субсидії грошові й натурою без сумніву їх будуть зв’язувати більше з нами й в іншому відношенні, а саме в тому, що він буде вічний раб ЧК, що боїться розконспірувати свою діяльність.
Правда, спосіб досить ненадійний і здатний бути корисним тільки в тому випадку, коли об’єкт для вербування слабохарактерний і безвладний.
У п’ятдесятих-шістдесятих роках ця установка чекістів стала реалізовуватися в повному обсязі. І не дивно – адже вся ієрархія зверху була створена руками володарів ЧК. Особливу силу цей процес набув після вступу РПЦ у Всесвітню Раду Церков, Християнську Мирну Конференцію й інші міжнародні організації. Вербівка священнослужителів РПЦ набула такого розмаху, що вже було важко розрізнити, де вони вирішували релігійні, де чекістські, а де партійні проблеми. Про масштаби злиття церковних і чекістських посад і завдань, що стоять перед РПЦ і КДБ СРСР можна судити хоча б за наступними матеріалами зі звітів, що зберігаються в Центральному архіві КДБ СРСР.
У липні 1983 року “в Ванкувер(Канада) на VI Генеральну асамблею у складі релігійної делегації СРСР, (що включала 120 осіб), направлено 47 (!) агентів органів КДБ з числа релігійних авторитетів, священнослужителів і технічного персоналу” (Центральний архів КДБ СРСР) . У липні 1984 року в донесеннях 4-го відділу 5-го управління КДБ говориться: “До Швейцарії в складі делегації Російської Православної Церкви на ЦК Всесвітньої Ради Церков виїжджали агенти, що мали завдання на просування на пост Генерального секретаря ВРЦ прийнятного для нас кандидата. На цю посаду обраний Еміліо Кастро, обрання якого, крім РПЦ, підтримали церкви соцкраїн”.
У 1983 році було опубліковано відкрите Послання Патріарха Пімена Президенту США Р. Рейгану із засудженням політики США і захистом політики СРСР. В архівах КДБ міститься інформація про те, як насправді готувалося послання: “Через агентів Островського і Кузнєцова було підготовлено відкритий лист патріарха Пімена Президенту США Рейгану. Лист опубліковано в газеті “Нью-Йорк тайм”, передруковано в “Известиях” і направлено друзям для публікації в їхніх газетах”.
За даними офіційної Парламентської комісії Верховної Ради РФ, головними центрами діяльності КДБ СРСР під церковним “дахом” були Християнська Мирна Конференція, багато років очолювана нинішнім патріархом Алексієм II (Рідігером), і Відділ зовнішніх церковних зв’язків Московської патріархії (ВЗЦЗ). Агент КДБ з кличкою “Араміс”, що працював в ВЗЦЗ перекладачем, згодом вирішив покаятися і на сторінках “Аргументів і фактів” № 8, 1992, розповів, що майже всі співробітники ВЗЦЗ працювали або на Московське УКДБ, або на союзний КДБ “. Обов’язковими були звіти “про те, коли і куди заходили іноземці. Звіт подавався в 5 примірниках, один з яких йшов на стіл Голові ВЗЦЗ (митрополиту Никодиму, пізніше митрополиту Ювеналію і т.д.), другий – до Ради у справах релігій, який по суті був філією КДБ, інші примірники передавалися безпосередньо в КДБ “. Батько-засновник ВЗЦЗ митрополит Ленінградський Никодим (Ротов) ще в 1969 році підвів під практику подачі вищезазначених звітів в 5 примірниках своєрідне богословське обгрунтування в дусі все того ж Сергія Страгородського. Результат 50-річного будівництва соціалізму він бачив у тому, “що в цьому новому світі втілюються і отримують реальне буття ідеали, привнесені в світ втіленим Словом “.
Цілі і завдання сановних агентів не обмежувалися простим стукацтвом і лжесвідченням. Так, наприклад, у жовтні 1969 делегації Московської Патріархії на засіданні Християнської Мирної Конференції було дане завдання “скомпрометувати на посту Генерального секретаря ХМК Ондрей (громадянина ЧССР, який під час подій 1968 року в цій країні виступив з антирадянськими заявами) і домогтися відходу його з цього поста “. Завдання було виконано, так що “батьки Звездонів” отримали, мабуть, ще по одній зірці або почесні грамоти.
Бували доручення й політико-стратегічного характеру: “В рамках спільного плану зі Службою “А” ПГУ КДБ СРСР по наданню вигідного Радянському Союзу впливу на клерикальні кола Заходу через провідну агентуру органів КДБ по релігійних каналах здійснювався комплекс акцій по впливу на суспільно-політичну кризу західно -европейських країн “(1981 рік). Однак настільки складна місія виявилася для Московської патріархії “важким хрестом” – “комплекс акцій”, проведений провідними агентами в рясах, привів до протилежного результату – у безвихідній кризі виявилися не західноєвропейські країни, а сам Радянський Союз.
У той же час самі органи КДБ СРСР зворушливо піклувалися про пріоритет інтересів своєї хресної дочки – Московської Патріархії: “Для навчання в теологічних навчальних закладах СРСР, СФРЮ, ЧССР, НРБ, І ПНР спрямовані агенти …. Перед ними поставлено завдання щодо доведення до духовенства церков цих країн інформації про гегемоністичні устремління Константинопольського Патріарха на шкоду інтересам православних церков, встановленню контактів з духовенством і виявленню устремлінь супротивника “(грудень 1988!). З наведеного фрагмента, народженого на 4-му році перебудови, через півроку після офіційних урочистостей на честь тисячоліття Хрещення Русі, вже дуже непросто зрозуміти, де закінчуються інтереси КДБ і починаються інтереси Патріархії – очевидно, лінію вододілу провести вже неможливо.
І ще свіжий епізод з ГеБешного життя Моспатріархіі.
У 2000 році з’явилася скандальна інформація про арешт, потім і про суд над викритим агентом КДБ, полковником армії США у відставці Джоржем Трофімовим, якого завербував його духівник митрополит РПЦ Іриней Зуземель (агентурна кличка “Ікар”), що займав кафедру Віденську і Австрійську.
Наданий Трофімовим шпигунський матеріал оцінений був недорого – всього лише в 60 тис. марок, але зате отримав високу державну нагороду – орден Бойового Червоного Прапора. Але митрополит “Ікар” – Іриней Трудового Червоного Прапора не отримав (на відміну від багатьох його колег по архієрейського корпусу: Патріарх Алексій I, наприклад, був нагороджений аж чотири рази).
У митрополита Іринея «воскрилья» риз не розправлялися під час високих «духовних злетів», і на відміну від його тезки – давньогрецького героя Ікара, він не згорів у трудовому подвизі ,а мирно спочив (в Бозі чи що?) не дочекавшись пару років до суду в Америці над своїм невдалим духовним чадом. Можливо архіви КДБ зберігають пекучу таємницю про повчальні цілі: як вдалося архіпастиреві Зуземелю завербувати баранчика зі свого стада, можливо сам баранчик – нині зек Трофімов – розкриє цей секрет державної ваги в тюремних спогадах. Гризе проста цікавість: чим зумів шантажувати духівник-вербувальник – погрожував видати таємницю сповіді, чи не відпустити гріхи? Стандартна і реакція керівництва РПЦ на цей скандал – гробове мовчання.
Священиків, які не бажали співпрацювати з таємною поліцією, але й не займалися політикою взагалі, репресували тільки за те, що вони хотіли сумлінно виконувати свої пастирські обов’язки. Найбільш показовий тут приклад отця Олександра Меня, багато років гнобленого своїм церковним начальством. І подібних прикладів чимало. Коли священиків і мирян карали за “надмірну” релігійну активність, Московська патріархія не тільки не клопотала за них перед рідною їй владою, але й відмежовувалася від них, письмово спростовувала факти переслідувань за віру, чим ще більше розв’язувала руки каральним органам для придушення релігії. Вельми знаменна характеристика архієреїв РПЦ, дана Радою у справах релігій при Раді міністрів СРСР як звіт перед ЦК КПРС у 1978 році.
Найбільш позитивними для комуністів є ті “архієреї, які й на словах і на ділі підтверджують не тільки лояльність, але й патріотичність до соціалістичного суспільства, реально усвідомлюють, що наша держава не зацікавлена в піднесенні ролі релігії і церкви в суспільстві і, розуміючи це, не проявляють особливої активності в розширенні впливу православ’я серед населення. до них можна віднести: патріарха Пімена, митрополита Талліннського Алексія (нинішнього патріарха “всея Руси” – Г.Я.) митрополита Тульського Ювеналія (нині митрополита Крутицького і Коломенського, – Г.Я.) , архієпископа Харківського Никодима …. Не дивно, що незаконний арешт, позбавлення громадянства і висилку з країни великого російського письменника А. І. Солженіцина в 1974 році митрополит Алексій (Рідігер) назвав навіть дуже “гуманною” акцією радянського уряду! Не дивно, що саме Алексій замінив Пімена на посту Патріарха “всея Русі”.
У тому ж 1974 Алексій Рідігер, що керував також і навчальним комітетом РПЦ, по власному почину одержав добро Ради у справах релігії на введення нових “богословських” дисциплін у підвідомчих йому духовних семінаріях:
“Виховання пастви в дусі любові до Батьківщини, радянського патріотизму, чесного, сумлінного ставлення до праці на благо Вітчизни – завдання православного пастиря”.
“Що таке радянська Батьківщина, радянський громадянин”.
Ще більше вражають одні тільки назви лекцій, прочитаних в духовних семінаріях по духовному почину Алексія Рідігера, що рвався до патріаршества, а нинішнього Патріарха:
“В.І.Ленін і культурна революція”,
“Комуністична мораль про відношення до праці й соціалістичної власності”,
“Виховання нової людини – найважливіше завдання комуністичного будівництва”.
Рада у справах релігій при Радміні СРСР у 1975 р щиро “радіє” тому, що завдяки виконаній нинішнім патріархом Алексієм роботі з’явилася “можливість впливати на майбутніх служителів культу в необхідному для нас напрямку, розширити їх теоретичні й практичні пізнання в матеріалістичному дусі. А це підриватиме релігійно-містичні ідеали майбутнього пастиря; може привести … до розуміння власної марності як служителя культу “. – За такі праці одного ордена Трудового Червоного Прапора явно не достатньо! Тут і до Знака Почесного Чекіста або почесної грамоти КДБ недалеко (дійсно отриманої в 1988 р видатним ієрархом по агентурній кличці “Дроздов” за особливо активну оперативно-опшукову діяльність).
Небагато відстав від старшого товариша нинішній керівник Української Православної Церкви в складі сталінської Московської патріархії митрополит Володимир (Сабодан). На прийомі в Раді у справах релігій при Радміні СРСР 23 грудня 1974 Володимир Сабодан, що був тоді ректором Московської Духовної академії і семінарії заявив:
“Ви знаєте, що в середовищі наших учнів ще чимало юнаків з негативними поглядами на земне життя, вихованих фанатичними бабусями та батьками. Ці погляди необхідно переломити. Нас турбує, що в середовищі заочників – сьогоднішніх священнослужителів ще досить багато людей з відсталими і навіть ворожими поглядами, які вони вміло ховають і розкривають лише в нашому колі “.
Ті пастирі, які всупереч начальству не прийшли до розуміння власної марності і насмілювалися розкривати не матеріалістичну, а релігійну віру, “переламувались” Патріархом і митрополитами тим, що відправлялися на віддалені сільські парафії, а то й насильно за штат без права служити і проповідувати. Ті ж, хто мав сміливість відкривати віру в Бога в широкому колі, ставали об’єктами діяльності каральних органів, викликалися на “опрацювання”, допити, відправлялися у в’язниці й табори; залякувалися навіть їхні родичі. Так, щодо віруючого мирянина Олександра Огороднікова органами КДБ був інспірований … шлюборозлучний процес! Московська Патріархія завжди зрікалася нелояльних комуністичному матеріалізму віруючих, прирікаючи їх на тривале переслідування.
ДАЛІ БУДЕ…
Довідка Вікіпедії: Гліб Па́влович Яку́нін (4 березня 1934, Москва — 25 грудня 2014, Москва) — російський правозахисник, православний священик, у 1980-х роках — в’язень сумління.
Гліб Якунін у 60-70-ті роки був одним з найбільш діяльних учасників правозахисного руху. На початку 90-х років зайнявся активною політичною діяльністю, став співголовою руху «Демократична Росія».
У 1990 році обраний народним депутатом РРФСР, був заступником голови Комітету Верховної Ради РФ зі свободи совісті. Як депутат Верховної Ради, а згодом Держдуми Росії, брав участь в оприлюдненні архівних матеріалів, що свідчили про співпрацю номенклатури Московської Патріархії з КДБ.
У 1993 році Російська православна церква наклала заборону на участь священиків у виборах до органів представницької і виконавчої влади. Однак Гліб Якунін цьому рішенню не підкорився, був обраний депутатом Держдуми (1993–1995 роки), але був позбавлений сану священика. У 1997 році за непокору священоначальству був відлучений від Російської православної церкви.
