Звідки взявся Шевченко у Новому Саді?

sevcenko-spoemnik-Foto-Miroslav-Hocak-2-850x478

Boris Varga

Не футболіст. Не дипломат, нн підривний активіст українського радикального світського руху FEMEN. Хоча декому із цим прізвищем, Олександрі чи Іні Шевченко, будуть дуже раді у Сербії та Воєводині як противазі сакралізації та патріархальному відродженню суспільства.

Мова йде про українського поета, художника і громадського активіста Тараса Шевченка (1814-1861), погруддя якого було встановлено в Новім Саді в ці дні, і який більшу частину свого життя провів у кріпацтві, в імператорських тюрмах та на засланні, а не на свободі.

Дуже важко відповісти на запитання — чому саме Тарас Шевченко, а ще складніше вирішити ребус концепції встановлення пам’яток культури та пам’ятників у Новому Саді. Шевченко містично зруйнував етнічну монолітність статутних історичних діячів у столиці Воєводини, де король Петро Перший здійснив ідеологічну мету титульного народу.

Якщо це етнічний ключ, то, безсумнівно, він пов’язаний з українською та русинською національними спільнотами. До відкриття Європейської столиці культури слід швидко створити враження мультикультуралізму, а Україна ще й не визнала Косово.

Це, безперечно, повинно виключати ганебні лицемірні мотиви влади, з допомогою яких в Ужвідеку було встановлено бюст азербайджанському композитору Узеїру Гаджибейлі, якого відкрили колись найбільші надії проєвропейства Борис Тадіч та каспійський султан Ільхам Алієв. На відміну від Азербайджану, Україна не пропонує Сербії бензину. Врешті-решт, можливо мотив — полум’яна лють, спричинена перекриттям Росією української ділянки газопроводу до Східної Європи в середині зими.

У розмові сербських чиновників з російськими дипломатами, безумовно, мусується занепокоєння щодо цього бюсту. Представники сербських оригінальних радикалів або DSS у північній столиці не сильно помиляються, коли стверджують, що цей пам’ятник українському письменнику та художнику розлютить Москву. І це буде, але не тому, що це було зроблено у місті Львові, на Західній Україні, де, як то кажуть, це «оплот неонацистів». Тому що Тарас Шевченко майже не має важливої ​​точки зіткнення з тим містом та тією частиною України, яка була під пануванням Заходу.

Суворі православні леви — типові центральноєвропейські малодумні нацисти, свастики та марші яких лише допомагають Росії виправдати анексію Криму та окупацію Донбасу. Вони змусили ЄС закрити свої двері та привели Зеленського до влади. Якщо сербські та проросійські фашисти коли-небудь використають свастики, щоб обмалювати цей бронзовий маленький бюст, це буде повним безглуздям і провалом.

У випадку з Шевченком з Нового Саду, Росію найбільше турбує щось інше. Українець Тарас Шевченко народився в царській Росії як раб. Він був символом непокори, повстання та боротьби проти царизму, феодального гніту та російського колоніалізму. Він був не лише борцем за Україну, але й за іншу і вільну Росію та народ під її черевиком, де його колеги-художники придбали його в Петербурзі і надали йому статус вільної людини. Совєти представляли його насамперед як борця проти соціальної несправедливості, незважаючи на те, що СРСР був тоталітарною державою.

Феодальна темрява нового роду давно поглинула Росію і нависла над Україною. Росія оновлює імперіалізм, святкуючи одностайність і вбиваючи всіх критиків путінського царизму. Пам’ятник Феліксу Дзержинському чекає повернення на Луб’янку. Навальний мало-помалу перебуває на суді і ув’язнений; майже отруєний. Будь-який символ опору, сучасний чи історичний, небажаний — вдома чи у союзників. І Сербія є не лише союзником Росії, але і її зразковим підмайстром. Відновлення великосербської ідеї після “літієвої революції” в Чорногорії є прекрасним прикладом цього. Воєводина першою впала в «йогуртовій революції» і так і не оговталася. Республіка Сербська чекає свого геополітичного моменту, а також північних частин назавжди загубленої сербської колиски.

Шевченко тут, у Новому Саді, щоб нагадати нам, що з ідеями однодумства, підкорення, соціальної несправедливості та приниження інших народів слід боротися постійно і століттями. Особливо проти оновленого російського імперіалізму в Південно-Східній Європі та експансіонізму “сербського світу” на Західних Балканах. Це може бути точкою зору для тих, хто шукає послання в минулому, а також для тих, хто не бачить майбутнього в набитих валізах: перемога можлива лише за умови сильної волі, мирного шляху, наполегливості, таланту та інтелекту. Одне можна сказати точно, хто стане на цей шлях боротьби — буде самотнім, як і Кобзар.

Джерело: Автономія, фото: Мирослав Гочак

Опубліковано Українці в світі.