Його творчіть оцінили не тільки у Чехо-Словаччині але й у Европейській Унії
(Михайло Шмайда – до 100-річя від дня народження)
Михайло Шмайда безперечно налечить до числа найталановитіших післявоєнних українських письменників Словаччини. Нажаль, свій талант він не зміг розвинути на повну силу внаслідок політичних подій, які настали в нашій країні після 1968 року, коли йому було заборонено друкувати і працювати в Музею української культури у Свиднику.
Михайло Шмайда народився у бідній селянській родині 02.11.1920 року в Красному Броді Міжлабірського району. Родина жила в тяжких соціальних умовах. Батько скоро помер і мати мусила прогодувати 4 дітей, тому до роботи залучала й малих дітей. Мати працювала на своїх клаптиках землі, а Михайло змалку мусив пасти корови свої і багатих селян та допомагати матері на полі. Але мрія стати хоча б учителем не покидала його ані тоді. Закінчив мештянську школу, але для дальшого навчання не було грошей. Цікавився історією Краснобрідського замку, радо слухав старших людей розповідати різні легенди, розповіді, пісні, казки та й сам пробував уже у школі написати свої спостереження. почуття і погляди, але прийшла війна і всі плани рухнули. Був навіть на примусових роботах в Німеччині, звідки йому вдалося втекти і повернутись додому. Довоєнне село своєю мораллю, звичаями і неписаними законами формувало його характер, погляд на життя, його менталітет, почуття справедливості, потребу боротись за добро, красу, які не поккидали його потім усе життя.
Новий етап у житті у Михала Шмайди настав після 1945 року. Став урядовцем у Гуменному, але ця робота не була йому по смаку, не відповідала його внутрішньому духовному складу, його бунтарській душі, не хотів стати бюрократом і служити «новим панам». Коли розпочав свою роботу Музей української культури в Міжлабірцях,то з радістю перейшов туди працювати. Радів, що може записувати різний усний фольклор – пісні сучасні й історичні, казки, легенди, різні оповіді тощо, в яких знаходив народне багатство, історію, мрії, тугу людей жити вільно й заможно. Мав так змогу ще ліпше пізнати життя, мислення, мораль і прагнення селян під Бескидом до свободи, соціальної і національної рівності. Все це потім пізніше виявилось різною формою у його власних художніх творах.
Перші художні проби, які М.Шмайда написав, звичайно, під впливом народних традицій, як народні казки, народні пісні, різні оповіді, були вірші і казки, які друкував навіть у часописі «Колокольчик-Дзвіночок», або в газеті «Пряшівщина» тодішньою російською мовю пряшівського типу. Їх успіх заохотив його до написання перших прозових творів. Було треба мати велику відвагу та навіть певне нахабство, щоб приступити до написання, без якоїсь теоретичної чи практичної підготовки чи начитанності творів видатних письменників світової літератури, повісті «Паразити»(1953) та й ще літературною українською мовою, яку ніколи у школі не вивчав.
Опанував її самотужки, як і більшість його ровесників наших письменників. Та вона не давалась йому тяжко, досить було використати говірку навколишніх сіл Міжлабірського округу, яку добре знав. В повісті на повну силу виявилось його сильне соціальне відчуття та боротьба за справедливість. М. Шмайда у повісті вперше спробував зобразити гострі соціальні протиріччя довоєнного села, коли багачі – куркулі (Жайло) безбожно експлуатували, переслідували, морально принижували та й знущались із бідних селян. Робили це тому, щоб ще більше збагатіти. Для того використовували різні політичні партії, гроші, підкупи, уряди, посади і так здобували нові землі і дешеву робочу силу. Бідняки (Шпанько) шукали допомогу у партизанів, інших антифашистів та навіть комуністичної партії. Багачі зуміли і після 1945 року проникнути у партії, установи і надалі багатіти.
М. Шмайда село зобразив так, як його знав і бачив. Село до війни і після неї ще довго було розділене принаймні на два табори. Письменник М. Шмайда зобразив протиріччя між ними і їх носів так, як тоді вимагалось, з класових позицій, та чорно-білими фарбами, не вникав у психіку, душу людини, не шукав мотивів окремих персонажів, не турбувався зображенням їх мотивації тощо.
Сьогодні можемо лише гадати чи це був брак літературного досвіду автора, або вимога тодішньої політичної і літературної ситуації, або втручання редакторів у текст повісті. Але і так повість можемо, разом з декотрими нашими дослідниками його творчості, вважати найбільш вдалим твором тодішньої нашої прози.
Поїздки за записами фольклору дали йому багато матеріалу для художнього зображення побаченого і навіть самим пережитого.Так з’явилась збірка оповідань «В’язка ключів» (1954), яка складається переважно із соціально спрямованих і відносно вдалих психологіних та й сатиричних малюнків-оповідань. Їх будова, мова, стиль, драматичне напруження, психологічне проникненя в душу окремих персонажів, сатиричне і критичне зображення, дає нам право сказати, що М.Шмайда зробив виразний крок вперед у художньому осмисленні і зображенні окремих проблем. Можемо назвати низку вдалих оповідань, як «Смерть старого Івана», «Останній сніп вівса», «За панських часів», «Син», «Жандармські помиї». «Маленнький Штефанко». «Пані вчителька», «Товариш» та інші. Оповідання здебільшого правдиві, читач повірить, що таке відбулось. Оповідання мають здебільшого простий сюжет, автор вдало і функціонально використав пейзаж, побут і місцеву українську говірку у мові пермонажів. Читач переконується, що подія відбувається саме в його рідному селі, що знаходить серед літературних персонажів свого сусіда чи іншого знайомого.
Обидві книжечки можна вважати підготовкою для написання широкого епічного полотна – роману «Тріщать криги» (1957). Автор спробував вже панораматично зобразити гострі соціальні, моральні, політичні і конфесійні протиріччя нашого села в період, коли воно після 1948 року мінялося із старого, затурканого на модерне село, коли ламало старі традиції мислення, моралі, господарювання і виникали нові, але з труднощами, зі значним опором старих сил і політичних структур, коли мінялися пріоритети життя, політичні партії тощо. Все проходило гостро і автор намагався їх відтворити якомога правдиво в силу свого таланту. Його симпатії були на боці того нового, що родилося в нашому селі. В романі виступають різні соціальні прошарки – сільські бідняки, багачі, учителі, священики, політики, шпіони, зрадники, хамелеони тощо. Він показав, як сильно і болюче відбувався цей процес, коли тріщали старі криги моралі і зароджувалися нові плани. Кожна постать відносно добре охарактеризована, хоч не завжди достатньо психологічно і логічно вмотивована її поведінка, позиція. Але в цілому роман вийшов успішним. Не дивно, що книгу було перекладено на словацьку мову під назвою „Púkajú ľady“(1959). Він довго був першим і єдиним романом на таку тему в словацькій або чеській літературах. Роман навіть став основю для написання сценарія, але до його екранізації чомусь не дійшло.
Роман «Тріщать криги» викликав, своєю новизною і постановкою чи зображенням теми і тогочасних проблем, жваву дискусію, бо такого твору у нас ще не було. Дехто його порівнював з «Піднятою цілиною» М. Шолохова і закидав, що не досягає її рівня, інші закидали йому, що не дотримав принципів художньої правди, що твір неправдивий, надуманний, що перебільшив роль того або іншого табору тощо. Завдяки цього роману, М. Шмайда став широко відомий не лише серед українського читача у нас, але й в Україні – ним захоплювались словаки та чехи.
М.Шмайда своїм романом довів, що не лише він, але й інші наші (весь час усвідомлюємо, що він був самоуком в літературі) пряшівські письменники здатні художньо створити новаторські й цінні художні твори. Це підтвердили пізніше наші тзв. шістьдесятники, якщо вживати українську термінологію до творів Ст.Гостиняка, С. Макари, В. Дацея, І. Мацинського, Ф. Лазорика та інших, які появились у 60-хроках минулого століття. Гадаю, що маємо ким пишатись.
М. Шмайда продовжував розпочатий шлях, писати велику прозу. 1965 року видав першу книгу задуманої трилогії «Лемки» під назвою «Корчмарський слуга». Дальші книги йому вже не вдалося написати, бо 1968 року прийшли війська Варшавського договору та окупували нашу країну, проти чого М. Шмайда гостро протестував і це було причиною заборони друкувати його твори та працювати в Музею української кутури, його виключили із Спілки словацьких письменників та усього культурно-національного життя тодішньої Чехо-Словаччини.
В першій книжці автор зобразив соціальні, моральні і національні конфлікти, які мали місце на поч. 20 століття в нашому селі. Центральний персонаж Юрко Голод – носій селянської моралі, своєрідний бунтар, який не задоволений своїм соціальним становищем, усвідомлює, що далі так не можна жити, бажає зміни, він весь час у конфлікті, але ще не знає яким шляхом її здобути. Цікаві конфлікти у корчмаря, попа Бігарі, старого Голода та інших, які автор більш – менш правдиво подав і розв’язав. Автор в цілому вдало використав пісні, звички, побут наших людей під Карпатами, які не лише надають характер твору, але й функціонально діють на читача. Правда, іноді вони завантажують текст. Розуміємо, що автор закоханий у нашу пісню, що наші люди з піснею вітають народження, хрестини, весілля і похорон людини, що протягом життя висловлюють в них свою радість чи біль. Правда, як на мене, місцями він втратив міру їх використання. Письменник показав багатство української мови, її говірок, силу і красу української пісні.
. Трохи інший погляд на життя нашого селянина показав наш письменник у повісті «Роз’їзди» (1969). М.Шмайда вперше не лише в нашій літературі, але й взагалі в літературі тодішньої Чехо-Словаччини, що принесла з собою побудова мелатургійного заводу в Коишицях для наших селян, яких щотижня автобусами звозили на будівгництво і щосуботи вони поверталися додому до своїх родин. Вони протягом тижня були робітниками, а в суботу-неділю селянами. Місто ламало, іноді навіть калічило їх психіку, їх почуття, мораль, національну свідомість; вони довго не втрачали своєї селянської моралі та ще не прийняли міську, чи робітничу. Вони не усвідомлювали, що опинились у соціальному і психічному конфлікті і це їхнє «бродіння», шукання своєї ідентичності намагався М. Шмайда зобразити у своєму творі. Насправді чимало наших людей, селян внаслідок індустріалізації краю втратило чи загубило свою русько-українську національну ідентичність, стали словаками. Прозаїк М. Шмайда намагався показати, художніми засобами, втрату національної і соціальної ідетичності багатьох селян з-під Бескидів. В тому саме вбачаємо її цінність.
Після виходу повісті «Роз’їзди» на довгих 30 років, коли був саме у творчому злеті, М. Шмайда літературно відмовчався, бо йому було заборонено публікувати свої твори. Щоб прогодувати родину, він щодня їздив поїздом на роботу понад 100 кілометрів у Требішов. До літератури повернувся аж після 1990 року, коли перемогла «Ніжна революція» і видав раніше написані оповідання під назвою «Таємниця ебенової шкатулки»( 2000), старші фольклорні записи «А іші вам вінчую…»(1992), «Колискові пісні»(1993) та «Балади» (Мюнхен, 2015).
З останніх літератуних творів М. Шмайди особливу увагу заслуговує психологічна повість «Розколота душа. Сповідь шизофреника», яка вийшла у видавництві Зерна (Париж-Львів-Цвікау, 2004). Це незвичайний твір не лише в доробку М. Шмайди, але й в нашій літературі взагалі. В чому полягає його незвичайність?
Гадаємо, що це в першу чергу її тема, потім розробка теми – проблеми, її глибокий психологізм, філософська, гуманістична позиція автора, шукання правди, справедливості, добра, шукання відповіді на різні питання життя і світу взагалі; захист людей, які шукають свободу слова, руху, віру в Бога, засудження тоталітарного режиму, захоплення красою карпатської природи, рідним словом, звичаями тощо. Всього того М. Шмайда доторкнувся, розкрив, зображуючи життя головного персонажа повісті «Розколота душа» Віктора Барнашевича, сина греко-католицького священика, якого тоталітарний режим заслав з нашого підбескидського села аж у Чехію, де був змушений працювати (та спати разом з коровами) корівником, якого місцеві люди висміювали та всіляко знущалися над ним, переслідували його, хоч дома у рідному селі члени парафії його поважали і шанували. Коли все те малий Віктор бачив, глибоко переживав і захворив, став шизофреником, параноїком і не зміг знайти собі місця в сусіпільстві, в родині навіть після 1990 року. Отак появилась у нашій літературі перша екзистенціальна, глибоко філософська, психологічна, інтелектуальна проза, яку професор Л. Сенік дорівнював до прози «розстріляного відродження».
Твори і діяльність М. Шмайди були оцінені міжнародними преміями, а саме ім.Богдана Нестора Лепкого та Премією Європейської унії мистецтва (перший і поки що єдиний письменник Словацької республіки) та державним орденом «Прібінов кріж ІІІ. ступеня» (також ніхто з русинів-українців Словаччини такої медалі не отримував).
Такий літературний доробок Михайла Шмайди. Ми ще повністю не усвідомлюємо, і належно не оцінємо все ним написане, скільки того фольклорного матеріалу записав, який має неоцінимий духовний скарб нашого народу. Ми не згадали його суспільну, навіть політичну роботу, його боротьбу і вболівання за українську національну справу, за демократію, справедливість. Він був справжнім русином – українцем історичної та сучасної України.
Михайло Роман
Пряшів (Словаччина)
