Юрій Щур
Для радянської системи мало було просто ув’язнити опонента чи ворога. Людину необхідно було неодмінно «перевиховати», читай – зламати. Тому що ідейний ворог залишався небезпечним, навіть будучи заґратованим.
Iван Світличний
8 липня 1975 року на стіл до керівника компартії УССР Щербицького потрапила доповідна від КГБ про українських дисидентів – фігурантів великої справи «Блок», які на той час перебували у таборах. Кагебісти одразу ж акцентували увагу, що не дивлячись на заходи «профілактичного й виховного впливу», більшість засуджених залишаються на ворожих по відношенню до радянської влади позиціях. Так, зокрема, Іван Світличний, Євген Сверстюк, Ігор Калинець та інші групували навколо себе засуджених, підбурювали їх до колективних голодувань та інших «провокаційних виступів». Зокрема, Світличний весною 1975 року виступив одним з ініціаторів звернення до різних інстанцій із скаргами, приуроченими до 8 березня, з вимогою звільнити від покарання жінок, засуджених за антирадянську діяльність.
Крім того, вони займалися підготовкою рукописів для передачі на волю, із розрахунку на їх друк закордоном. За оперативними даними КГБ, Іван Світличний активно займався збором інформації та матеріалів про становище ув’язнених для підготовки книги на таборову тематику (як писали кагебісти – «антирадянських пасквілів подібно Солженіцину»). Одному з агентів КГБ вдалося від Ігоря Калинця дізнатися, що він разом із Іваном Світличним, Зиновієм Антонюком, Семеном Глузманом та Левом Ягманом у ВТК-35 підготували 3 числа самвидавівського журналу «Вісті архіпелагу ГУЛАГ» у вигляді окремих рукописних інформацій, різного роду заяв, протестів тощо. Одне з чисел, нібито, Глузману з Ягманом вдалося переправити за кордон.
У серпні 1974 року відділом КГБ у Скальнинському ВТЗ були отримані оперативні дані, що група засуджених за антирадянську діяльність займаються підготовкою документу під назвою «Інтерв’ю політв’язнів пермського табору ВС 389/35» у формі відповідей на питання, які нібито надійшли до табору від іноземного кореспондента. Потім цей матеріал через академіка Сахарова був переправлений за кордон, де опублікований у газеті «Свобода». Дійсно, в українському щоденнику «Свобода» (США) цей матеріал побачив світ у випуску №72 від 15 квітня 1975 року. Сама редакція у вступі зазначала, що не зважаючи на повну ізольованість політв’язнів у СССР, їм вдалося переправити до пермського табору ряд запитів. Через певний час редакція отримала з двох достовірних джерел багатотомний збірник із відповідями російською мовою. Відповідно, після перекладу на українську мову, матеріал і було опубліковано. Тут містилися відповіді авторства Зиновія Антонюка, Володимира Балахонова, Семена Глузмана, Ігоря Калинця, Івана Кандиби, Йосипа Мешенера, Івана Світличного, Євгена Пришляка, Ар’є-Лейб Хноха, Баграта Шахвердяна та Лева Ягмана.
Після прочитання інтерв’ю, співробітники КГБ навели його головні висновки у доповідній Щербицькому: «у документі з антирадянських позицій подаються питання національних відносин у нашій країні, міститься неправда по відношенню радянського суспільного та державного ладу, а також про умови перебування в ув’язненні». Зокрема, режим перебування у таборах, на переконання ув’язнених, був направлений на моральне та фізичне страждання, а поточна ситуація у таборах була такою, що, за словами Світличного, без голодувань й годі було обійтися.
Особливу увагу кагебістів викликав «провокаційний» уривок з інтерв’ю, в якому Іван Світличний, апелюючи до світової спільноти, вимагав надання засудженим статусу політв’язня, а також скасування примусової праці, обмежень у листування, допуску представникам інших держав для нагляду за дотриманням законності в таборах. Очевидно, що «народна демократія» радянського зразка до таких поступок ув’язненим опонентам була неготовою, ні до того, ні пізніше.
Співробітники КГБ, м’яко кажучи, були невдоволені такою активністю Світличного. Поруч з оперативними заходами, які були спрямовані на обмеження його активності, спільно з УКГБ Пермської області продовжувалася робота з його компрометації. Зокрема, у січні 1975 року, після його повернення до табору з слідчого ізолятору КГБ УССР, співробітниками КГБ з ним проводилися «конспіративні зустрічі». Зі сторони мало виглядати так, ніби після ізолятору Світличний пішов на співпрацю з комітетчиками. У продовження історії, у березні 1975 року Світличного перевели на роботу бібліотекарем. Такий хід самі кагебісти пояснювали тим, що серед ув’язнених побутує думка, що на цю роботу призначають осіб, які користуються довірою КГБ. Для підкріплення цих підозр, через адміністрацію табору, Світличному робилися незначні поступки, закривалися очі на дрібні порушення умов режиму утримання тощо. Для ще більшої компрометації серед ув’язнених поширювалося повідомлення лондонської радіостанції «Голос вільної Польщі» про те, що у арештах української інтелігенції 1971-1973 років винним є саме Світличний.
Самі ж кагебісти відзначали, що такі заходи мали певний результат і сприяли підриву авторитету Світличного, послаблення його впливу на інших ув’язнених й обмеження діяльності.
Юрій Шухевич
Також не давали спокою кагебістам Валентин Мороз та Юрій Шухевич, які на той час перебували у Володимирській тюрмі, оскільки «залишаються на ворожих позиціях і своїх націоналістичних переконань переглядати не мають наміру».
Відзначалося, що Мороз посилено вивчав англійську мову, сподіваючись звільнення та виїзду за кордон. Тут же наводилися дані, що «екстремістським» настроям ув’язненого історика сприяє інтерес до його постаті зі сторони жителів країн Заходу та кампанії, організовані українською діаспорою. Зокрема, лише протягом 1974 року у Володимирську тюрму на ім’я Валентина Мороза із західних («капіталістичних») країн надійшло близько 1000 телеграм й до 1300 листів. У квітні 1975 року до дня народження Мороза було отримано 430 телеграм й 230 листів. Як це для кагебістів не було прикро, але більшість кореспонденції надсилалося поштовим замовленням із повідомленням про доставку адресату. Відповідно, таємна конфіскація цих листів і телеграм була проблематичною.
Спостерігаючи за Юрієм Шухевичем, співробітники КГБ відзначали його замкнутість і обережність. За оперативними даними, станом на літо 1975 року він працював над рукописом антирадянського змісту, який мав намір передати для друку за кордон. Поряд із цим, займався питанням налагодження зв’язків із однодумцями, які перебували на волі, шукав можливості організувати канал для передачі матеріалів. Зрозуміло, що за цю інформацію ухопилися кагебісти, які почали працювати над тим, щоби підставити Шухевичу канал зв’язку, контрольований співробітниками держбезпеки.
Загалом, відзначаючи як свої здобутки, так і прорахунки щодо роботи з ув’язненими антирадянщиками, співробітники КГБ робили один не досить приємний для них висновок. Українські націоналісти, навіть перебуваючи в ув’язненні, не мали жодного бажання «перевиховуватися». Боротьба продовжувалася й за гратами та колючим дротом. Місцеві кагебісти, які працювали на територіях, де перебували засуджені українці-антирадянщики, із завданнями партії самостійно не справлялися. Від КГБ УССР та обласних управлінь сюди регулярно відправлялися на підсилення спеціалісти. Зокрема, й історія з публікацією у США інтерв’ю Світличного й інших не мала залишитися без уваги: КГБ УССР вимагав детального розслідування й пошуку винних у просочуванні такої інформації з табору, з неодмінною кримінальною відповідальністю.
