Юрій Щур
11 травня 1990 року від КГБ УССР на адресу ЦК Компартії України було направлено листа про «нагнітання закордонними ОУН сепаратистських тенденцій». За трохи більше ніж рік до проголошення незалежності України, співробітники радянських органів державної безпеки аналізували тогочасну діяльність організацій українських націоналістів, їх тактику та практичні кроки, які були спрямовані на відновлення незалежності України, а за термінологією КГБ – «розпалювання сепаратистських тенденцій, з метою відокремлення України зі складу СССР».
Кагебісти зазначали, що віднедавна керівники націоналістичних організацій відкрито наголошували на причетності української діаспори до процесів та подій на території України та на відповідальності за ці події. Зокрема, у виступі у США Президента УНР в екзилі, одночасно керівника мельниківської ОУН, Миколи Плав’юка наголошувалося, що основна задача керівництва УНР на той час полягала у встановлені контактів з усіма діючими в Україні політичними формаціями, які виступали за державну незалежність України. Одночасно він закликав і представників інших діаспорних партій, організацій та груп до таких дій.
У КГБ такі дії сприйняли з тривогою. У листі наголошувалося, що ще донедавна представники націоналістичних організацій з-за кордону не афішували надання допомоги власне українським організаціям. Відповідно, зняття табу на розголошення підтримки, зокрема й фінансової, могло говорити лише про одне – націоналісти на 100% переконані у неминучості здобуття Україною незалежності вже у найближчій перспективі. Відповідно, потреба у глибокій конспірації діяльності й підтримки відпадала.
Найбільшої підтримки у той час, за даними КГБ, отримали структури Руху та створюваної Української республіканської партії. Зокрема, на спільному засідання українських діаспорних організацій обговорювалися заходи на підтримку самостійницьких рухів в Україні, зокрема активізація збору коштів для закупівлі різної техніки (комп’ютерної, копіювальної та фото-відео). Були визначені й пріоритетні області в Україні, куди подібна техніка мала бути передана в першу чергу: Київська, Львівська, Івано-Франківська, Тернопільська, Дніпропетровська та Харківська. Для збору коштів засновувалися різноманітні фонди, як наприклад «фонд Руху», «фонд допомоги Україні», «визвольний фонд» тощо.
Не залишилися непоміченими для КГБ й ті обставини, що оунівці, окрім збору коштів на потреби організацій та партій, безпосередньо впливали на їх діяльність. Зокрема, допомагаючи здійснювати організаційне зміцнення й збільшувати вплив в місцевих органах влади. Паралельно з цим мала проводитися робота серед жителів України із відповідними гаслами. Одним із таких тактичних гасел була теза про те, що єдиним шляхом вирішення усіх проблем, які спіткали Україну на тогочасному етапі, є її вихід зі складу СССР. Тут же необхідно було роз’яснювати про визвольну боротьбу України під час перебування у складі Радянського Союзу, наголошуючи на власне українському державотворенні, починаючи від проголошення УНР. Наголошуючи на питаннях історії, тогочасним активістам партій та рухів, проводячи агітаційну та пропагандистську роботу, не слід було забувати й про актуальні злободенні речі. Зокрема, про неефективність моделей, запропонованих перебудовою та інші негаразди: саботаж надання українській мові статусу державної, небажання дерусифікувати систему освіти, політичне й культурне життя, децентралізувати колоніальну систему. Увесь процес національного відродження, на думку керівництва ОУН, мав бути направлений виключно в русло суверенітету, самостійності й соборності української держави з тим, щоб на уламках тоталітарної системи побудувати нову політичну систему.
На думку керівництва ОУН, самостійницьким організаціям та рухам необхідно було значну увагу приділити роботі із профспілками, а також з різними об’єднаннями робітників (наприклад, страйковими комітетами шахтарів на Донбасі), групами захисників навколишнього середовища тощо. Враховуючи багаторічні намагання розподілити Україну та українців на різні групи за територією проживання, необхідно було робити усе необхідне задля найшвидшого досягнення глибокого взаєморозуміння між усіма регіонами нашої держави. Аксіоматичні напрямні щодо об’єднання (і аж ніяк не навпаки) України були зрозумілі для лідерів націоналістичного руху ще далекого 1990 року. Тим, хто пізніше очолив виборену державу такого розуміння, очевидно, не вистачало.
Ще одним важливим питанням, на яке звертали увагу лідери самостійницьких організацій, була активізація роботи з підготовки до виборів до республіканської та місцевих рад. Зважаючи на можливу тривалу боротьбу за здобуття Україною незалежності, необхідно було мати ресурси для потужної опозиції, особливо зважаючи на засилля компартії та її орбітальних структур.
З листом КГБ ознайомився перший секретар ЦК КПУ Володимир Івашко. За його резолюцією, з цією інформацією також повинні були ознайомитися секретарі ЦК КПУ Меркулов, Попович, Шульга та Мусієнко. Крім того, містилася й резолюція керівника КГБ УССР Миколи Голушка, який зобов’язував прочитати документ підлеглим Ковтуну, Повжику й Підгайному.
Комуністи та їхні спецслужби продовжували ретельно вивчати діяльність своїх опонентів та ворогів. Разом із тим, зупинити процеси руйнування СССР вже не могли.
