УВО – між першими та другими визвольними змаганнями

posivnych_mykola_9140

Микола Посівнич

Впродовж XX-го століття український визвольний рух змінював свої форми боротьби від національно-культурницьких до воєнно-політичних, підпільних і політичних, а на сучасному етапі перейшов знову до воєнно-політичних.

У 1920-х роках західноукраїнські землі стали епіцентром визвольної боротьби українського народу. В цей період у національному русі виділилося дві основні політичні течії. Легальні політичні партії займали позицію мирного тиску на польські урядові структури, широко використовуючи у цьому парламент, легальну пресу, санкціоновані мітинги та демонстрації з метою створення держави. Зневіра у досягненні незалежності України легальними засобами змусила молоде покоління шукати нових шляхів для національно-визвольної боротьби. Польський окупаційний режим впроваджував політику асиміляції населення Західної України та економічний визиск окупованих територій, які опинялися в становищі «внутрішніх колоній» після програної польсько-української війни 1918-1919 рр. Саме тому зростають націоналістичні настрої та створюється Українська Військова Організація (далі – УВО).

В цих процесах важливу роль відіграв полковник Євген Коновалець, який залишили глибокий слід в історії не лише визвольного руху, а й вплинув на весь процес здобуття Україною незалежності. Попри свої заслуги перед Україною у важливих для перебігу історії подіях, він вчинив річ значно важливішу – організував процес визвольної боротьби, розвиток якої відбувався, незважаючи на ліквідацію його керівників.

У кожній проблемі Коновалець вмів відділити головні завдання від другорядних, в людині побачити позитивні якості, вкрай необхідні для виконання завдань, умів ігнорувати суперечки з несуттєвих питань, або й ті, які були лише теоретичними, про які його досвід підказував, що невідомо, чи на практиці вони постануть. Цим він не створював опонентів, а то й ворогів із людей, корисних для загальної справи, і в цьому, мабуть, таїна його осягів, як політичного діяча, при якому відбувався не процес поділу, розколів і взаємного поборювання, а навпаки, об’єднання заради спільної мети. Його кредо: «Хто працює, той главує», дало змогу розвинутися цілій плеяді молодих націоналістичних лідерів, яких згодом назвали – бандерівцями.

До середини 1920-х років УВО являла собою воєнізовану структуру під номінальним керівництвом екзильного уряду ЗУНР на чолі з Євгеном Петрушевичем та Державним центром УНР, формально залишаючись аполітичною. Одним з основних її завдань було зберегти військові кадри для подальших визвольної боротьби. Однак не багато колишніх вояків УГА та Армії УНР влилися в новий підпільно-політичний рух, а вибрали легальний спосіб діяльності чи просто повернулися до цивільного життя. Формуванням УВО займалася Стрілецька рада, яка була політичним органом Січових стрільців і продовжувала діяти після їхньої демобілізації у грудні 1919 р. У липні 1920 р. в Празі на засіданні Стрілецької ради під проводом Євгена Коновальця було ухвалене рішення про повернення Січових стрільців з еміграції до контрольованої Польщею Галичини та Радянської України для організації визвольної боротьби.

На початку вересня 1920 р. у Львові було сформовано Начальну Колегію УВО (Осип Навроцький, Михайло Матчак, Ярослав Чиж, Юрій Полянський і Володимир Целевич) в якій діяли організаційно-кадрова, розвідна, бойова і пропагандивно-політична референтури. З липня 1921 р. її було переформатовано Начальну Команду УВО (далі НК УВО) на чолі з полк. Коновальцем і шефом штабу полк. Юрієм Отмарштайном. Діяльність УВО в Радянській Україні керували Ю. Отмарштайн, Юрій Тютюнник, Іван Андрухів, Михайло Опока. УВО заснувала експозитури в Чехословаччині, Німеччині, Вільному місті Данціґу, Литві, Канаді, США, Бразилії, Аргентині. Симпатики і гуртки УВО під товариствами з різними назвами політично й фінансово підтримували її діяльність. Експозитури ставили собі завданням леґалізувати членів УВО за кордоном, підтримувати зв’язки з іноземними урядами, транспортувати зброю та літературу, організувати навчальні курси. УВО здійснювала реєстрацію військових, оформлювали їх в організовані формації, при чому ударною силою на випадок війни мали бути українські інтерновані частини в Чехословаччині та військовополонені з Італії. Активно збиралося й магазиновано зброю, частково закуповувано її за кордоном. На початковому етапі діяльності УВО у Західній Україні основну масу її військових інструкторів складали колишні старшини УГА та Армії УНР, а згодом випускники шкіл підхорунжих та хорунжих Війська польського. На курсах спочатку відбувалася теоретична підготовка – опрацювання військової літератури, потому – закріплення знань за допомогою практичних вправ у терені. Щопівроку члени УВО, які пройшли вишкільні курси, здавали екзамени. З них до боївок Організації відбирали осіб із рішучим і постійним характером, без шкідливих звичок. Бойовикам заборонялося бути членами жодних українських громадських організацій, аби не наражати їх на репресії з боку влади.

Основною територією діяльності УВО стала Галичина, яку поділено на 13 військових округ. На їх базі було сформовано 58 окружних і повітових команд. Як реакція на незаконні польські акти (конскрипція 30.09.1921, вибори до Сейму 5.12.1922, призив новобранців до війська), велася широка діяльність партизанськими операціями і бойовими виступами, апогеєм яких була Саботажна акція влітку-восени 1922 р. Керівництво УВО проводило проти польської окупаційної влади терористичні акції (26.09.1921 р. у Львові на маршала Йосифа Пілсудського і львівського воєводу О. Ґрабовського; ліквідація 15.10.1922 р. кандидата до польського сейму Сидора Твердохліба; вбивство 30.08.1924 р. в Перемишлі директора української семінарії Софрона Матвіясана; замах на президента Польщі Станіслава Войцєховського у Львові 5.09.1924 р.; шкільного куратора Станіслава Собінського у Польщі 19.10.1926 р.; на редакцію газети «Слово Польське» 1926 р. у Львові; перестрілка з поліцією під Собором св. Юра 1.11.1928 р.; напад на Східні Торги у Львові 7.09.1929 р. тощо).

Одним із видів бойової діяльності УВО була експропріація державних коштів. Експропріації (скорочено – екси) націоналісти проводили з метою поповнити матеріальну базу визвольної боротьби. Організація обґрунтовувала доцільність ексів тим, що польський уряд, збираючи податки з українського населення, використовував їх для ще міцнішого утвердження своєї окупаційної влади. Проведення ексів визначали засади, які розробив та запровадив Крайовий Командант УВО Юліан Головінський – «Філько»: 1) об’єктом нападів обирали державні фінансові установи та поштові відділення; 2) суворо заборонялося нападати на приватних осіб; 3) до проведення ексів мали залучати лише добре підготованих бойовиків; 4) кожен із бойовиків мав бути добре законспірованим і якнайменше знати про своїх товаришів; 5) експропріаційні акти проводили переважно в «провінції та в терені» – через малу активність там польської поліції; 6) після нападу група бойовиків мала розсіятися поодинці: кожен бойовик відходив заздалегідь визначеним шляхом; 7) кожен бойовик мав при собі два револьвери: легкий марки «Ортгіс» та важкий «Штаєр»; 8) на час проведення ексу всі бойовики повинні мати тверде алібі, яке, в разі потреби, могли б підтвердити свідки в поліції чи суді.

Найвідомішими експропріаціями державних грошей були акції на поштовий амбулянс під Калушем 30 травня 1924 р., напади на Головну пошту у Львові 28 березня 1925 р., під Богородчанами влітку 1925 р.; напад на скарбовий уряд у Долині влітку 1925 р.; під Печеніжином і Бірчею, Трускавці, Сьремі (Познанщина) спеціально створеної «Летючої бригади» під керівництвом Ю. Головінського. До її складу залучили бойовиків із різних місцевостей Західної України (Іван Паславський, Микола Ясінський, Андрій Оленський, Омелян Сеник, Володимир Шумський, Василь Атаманчук, Микола Ковалисько, Степан Букало, Дмитро Дубаневич, Антон Медвідь, Володимир Лупуль, Прокіп Матійців, Моклович, Роман і Ярослав Барановські). При кожній окрузі, повітовій команді УВО бойовий референт долучав до «Летючої бригади» місцевих бойовиків, щоб виконавці даного ексу краще орієнтуватися в терені.

Конференція в Оліві біля Данціґу в 1923 р. реорганізувала УВО, створивши Начальну Команду в Берліні й Крайову Команду у Львові та відмежовано від керівництва ЗУНР. Коновальцю вдалось переконати, що УВО має стати організацією, що продовжуватиме боротьбу за відновлення української держави, або в іншому випадку буде знищена польською поліцією чи підпорядкована радянським спецслужбам. Щоб не посилювати взаємні звинувачення й поборювання, наприкінці 1923 р. Коновалець покинув посаду Начального коменданта УВО. Дещо згодом в ідейно-політичному конфлікті Коновальця з представниками ЗУНР, зокрема з Петрушевичем, за УВО, завершився його перемогою влітку 1924 р. і поверненням до керівництва організацією. Позбавлення УВО внутрішніх та зовнішніх впливів дало змогу реорганізувати цю структуру й активізувати її роботу, як в Галичині так і в еміграції.

Коновалець розумів необхідність розвитку ідеологічно-політичної платформи, без якої було важко продовжувати боротьбу й здобувати підтримку серед населення. Політичні замахи, саботажі, експропріації потребували міцної ідеологічної основи та інформаційного супроводу для того, щоб доносити до громадян, що це національно-визвольна боротьба, а не тероризм-бандитизм. У пропагандистській діяльності УВО необхідно було демонструвати бачення майбутнього державного устрою, системи управління, здійснювався постійний пошук союзників.

Мало вивченою сторінкою діяльності Коновальця як керівника УВО є його вплив на Пласт та інші молодіжні організації. Начальна Команда УВО не обійшла своєю увагою процес виховання молоді, яка в майбутній війні повинна була сказати вирішальне слово. Цю ділянку роботи взяв на себе його побратими, зокрема, полк. Іван Чмола та ген. Роман Дашкевич. Євген Коновалець на відміну від багатьох інших бачив важливість не лише пропаганди ідей самостійництва, а й необхідність розробки світоглядної доктрини. Саме він відновив у 1922 р. видання Літературно-Наукового Вісника та призначив редактором Дмитра Донцова, які мали далекосяжні наслідки та принесли ті результати, на які сподівалися у формування націоналістичної ідеології.

З метою пропагувати свої воєнно-політичні ідей та завдання 1927 р. УВО почала видавати газету-місячник «Сурма» тиражем 8–10 тис. примірників. До редколегії входили Володимир Мартинець, Є. Коновалець, Ріко Ярий, Омелян Сеник, Сидір Чучман. Як редактор, В. Мартинець дописував до кожного числа газети статті на актуальні теми, на теми вишколів і конспірації, вів хроніку підпілля та різне. Ідеологічно-програмні теми висвітлював Є. Коновалець, військові – Р. Ярий (вишколи, ведення воєнних дій у місті, діяльність розвідки, військовий потенціал та стан армій держав світу), політичні – С. Чучман, про революційно-визвольну боротьбу інших народів писав О. Сеник. Також військову тематику розробляли В. Мартинець, Є. Коновалець, О. Сеник, С. Чучман. Перший рік «Сурму» видавали в Німеччині, згодом – у Чехословаччині і Литві. Технічною частиною видавничого процесу та розповсюдженням перших чотирьох чисел місячника займався О. Сеник, наступних – Іван Рев’юк – «Бартович». Основним завданням газети була військова підготовка кожного члена Організації, який, володіючи знаннями, почерпнутими з публікацій, зумів би в потрібний момент організувати й очолити повстанський загін чи фронтовий відділ. УВО використовувала для розповсюдження потрібної інформації журнал «Osteuropäische Korrespondenz» в Берліні (Німеччина), у Львові фінансувала видавництво «Червона Калина», викупила газету «Новий Час», яку протягом 1924-26 рр. редагували Дмитро Паліїв і Михайло Матчак.

У висліді безперспективності збройної боротьби, масові репресії польської влади, відновлення діяльності українських політичних партій та їх політичної опозиції, офіцерські кадри УВО в середині 1920-их років масово відійшли до леґального суспільно-політичного життя. З напливом молодих кадрів, які не брали участі у війні, їх вишколювано на курсах в Карпатах, Чехо-Словаччині, Німеччині й Данціґу. Щороку літом для молодих членів УВО влаштовували, переважно в Карпатах, спеціальні двотижневі військові курси. Під час вишколів інструктори відбирали найкращих у бойову референтуру. Головну увагу приділяли масовому залученню до Організації молоді та її військовій підготовці, вбачаючи в ній кадрового резерв майбутньої національної армії. УВО закликала, щоб кожний українець служив в іноземній армії в інтересах нації: чи для набуття військових навичок, які придадуться при творенні національної армії, чи для руйнування ворожої.

Крайовими комендантами УВО були: Андрій Мельник (1922-1924), Ярослав Індишевський (1924-1926), Юліан Головінський (1926-1927, 1930), Роман Сушко (1927-1928, 1930), Володимир Горбовий (1928), Омелян Сеник (1929), Богдан Гнатевич (1930-1931). Останнім крайовим комендантом номінально можна вважати Степана Бандеру (1933-1934).

Успішний розвиток націоналістичного руху без подальшого об’єднання з іншими організаціями у краю та в еміграції був неможливий. Масовий вступ до УВО молоді, що не брала участі у воєнних діях, та перехід еміграційних урядів на радянофільські та пропольські позиції підштовхували суто військову організацію до ширших, власне політичних форм діяльності. Тим часом багато молодіжних націоналістичних організацій виникало в Західній Україні (Група української державницької молоді, Організація вищих класів українських гімназій, Союз української національної молоді) та в середовищі української військово-політичної еміграції (Група української націоналістичної молоді, Союз української незалежної молоді, Леґія українських націоналістів). Розростання націоналістичного руху спонукало ці структури до об’єднання та вироблення спільної програми дії. Поступова трансформація УВО в ОУН у 1927-1930 рр. дозволили уникнути кризи в українському визвольному русі та закріпити найкращі здобутки й традиції націоналістичних організації.

Опубліковано Національна пам'ять.