УПА і Харківщина

DSCN0146Коли на Фейсбуці було розміщене повідомлення про цьогорічне вшанування УПА в Харкові нашою єпархією, тон коментарів був здивований. «Яке відношення має УПА до Харкова? Наче ж вона діяла на Західній Україні. Певно це якась провокація місцевих антиукраїнських сил». Загалом коментарі типові, бо УПА і Харків, Харківщина в уявленні навіть багатьох свідомих українців це явища несумісні.

Така точка зору має деяку рацію. Націоналістичне підпілля, що діяло на Харківщині в період Другої світової війни та після неї, було репрезентоване ОУН, «Просвітою» та організаціями локального типу на кшталт РАУН чи УПО. Головними напрямками їхньої діяльності були агітація, поширення пропагандивних матеріалів, залучення симпатиків та створення організаційної мережі, опанування місцевих управ, церкви, засобів масової інформації. На відміну від Західної України, де, навіть в умовах жорстоких польських репресій за двадцять міжвоєнних літ УВО, «Пластом», «Лугом», ОУН та іншими організаціями (а зокрема і Церквою) було виховано тисячі ідейних патріотів, спроможних взятися за зброю, східні терени були ретельно викошені червоною владою, а молодь виховувалася окупаційними організаціями «комсомол», «ОСОАВІАХІМ» чи «піонери». Тому харківський український націоналізм 1940-х – це пошук та об’єднання тих, хто вижив, наснаження тих, хто втратив віру, виховання тих, хто зберіг в собі потяг до свободи та усвідомив самодостатність українців як нації. Загалом – це підготовчий етап, коли відбувався процес накопичення сил. Військовий чинник не встиг стати домінуючим. Хоча він і був наявним. Українські націоналісти планували опанувати українську допоміжну поліцію, проте їх намагання були обірвані німцями. А націоналістичне підпілля, як легальне, так і нелегальне, зазнавало постійних німецьких репресій. Якась частина українців з Харківщини влилася в різноманітні підрозділи УВВ (Українського визвольного війська), харків’ян зустрічаємо навіть серед вояків Дивізії «Галичина». Тема ця взагалі не вивчена (варто відзначити лише монографію Андрія Боляновського), проте зазначимо, що створення УВВ було намаганням німців поповнити свої поріділі війська «гарматним м’ясом», водночас надійно убезпечивши себе від спроб українських націоналістів сформувати на основі УВВ нову УСС-УГА, армію, яка могла б виступити проти самих німців. Українське визвольне військо мало в своєму складі як свідомих патріотів, що обирали боротьбу проти більшого зла в особі совєтської влади, так і безідейних поліцаїв-шуцманів чи військовополонених ЧА, що ладні були вступити до якої завгодно армії аби вирватися з холоду й голоду таборів.

Зараз відомо лише кілька збройних сутичок на Харківщині, що їх звели українські націоналісти. Це перестрілка із німцями харківських бандерівців, що обороняли підпільну друкарню та обстріл вояків Червоної Армії під час їхнього наступу на Харків в 1943 році. Все інше – це підготовка і підпільна робота. Про діяльність загонів УПА документальних відомостей немає. Принаймні поки що. Хоча не можна виключати, що сюди проникали якісь відділи УПА, бо наприклад на сусідній Сумщині повстанські загони діяли до 1948 року і складалися вони з місцевих мешканців (наприклад – загін братів Лузанів, що діяв у Конотопському та Кролевецькому районах) [2, с. 12]. Є згадки про УПА в невеличкому матеріалі п. Юрія Скрипаля «ОУН-УПА на Харківщині в газеті «Нова Україна», число 2 за 1991 рік [4], проте джерело, з якого автор брав ці відомості, невідоме.

І все ж «УПА і Харківщина» це цілком коректне поєднання. Бо дехто із харків’ян таки воював у лавах повстанців. У своєму збірнику документів «ОУН-УПА в роки війни. Нові документи і матеріали» п. Володимир Сергійчук наводить «Список уродженців східних областей УРСР та інших республік СРСР, що воювали в одному з відділів УПА». Серед довгого переліку імен є і наші земляки – уродженці Харкова Олексій Вороненко-«Гроза», Іван Скрипко-«Хміль» та Іван Карощук-«Береза» (останній зі станції Основа), Василь Гнідой-«Дроботенко» з села Волохів Яр Чугуївського району, Захар Ізмайло-«Знайда» з села Старий Салтів Вовчанського району, Микола Литвиненко-«Байда» з села Сосонка, Григорій Усіченко-«Долина» з Балаклії та Михайло Юрків-«Карась» з Великобурлуччини. Усі – колишні червоноармійці, О. Вороненко, З. Ізмайло та Г. Усіченко – артилеристи, а М. Литвиненко – майор штабу, більшість вступили до лав УПА 1943 року [3, с. 436]. І це відомості лише з одного відділу УПА. За яких обставин наші земляки опинилися в лавах повстанців, яка їхня доля – невідомо. Більше відомо про уродженця села Минківка Валківського району – Андрія Яковича Матвієнка-«Криницю»-«Зіра». Джерел про нього три – лист дружини до Михайла Зеленчука та дві статті в газеті «За вільну Україну», також є два фото.

Андрій Матвієнко народився 1919 року. Батька та заможного діда вивезли на Сибір, мати передчасно померла. Закінчивши військове училище, молодий лейтенант Червоної Армії Андрій Матвієнко був направлений на Галичину. Тут познайомився із місцевою дівчиною Ганною, почав висловлювати антисовєстські погляди і був ув’язнений у львівській в’язниці. Із початком совєтсько-німецької війни виходить на волю і встановлює контакти із українськими націоналістами. На 1944 рік – в загоні УПА славетного командира Василя Андрусяка-«Різуна». Брав участь у розробці військових операцій проти червоних в Карпатському краї, зокрема завдяки «Зірові» були розбиті енкаведисти між селами Ясінка та Ластівки біля річки Стрий, поблизу села Головецького біля гори Магура та у селі Вовчому, де повстанці знищили чекістську заставу та захопили кількох старшин, зокрема підполковника Лаптєва. «Зір» також був крайовим провідником СБ ОУН, вів роз’яснювальну роботу серед привезеної зі Східної України інтелігенції. Зустрічався із Романом Шухевичем під час наради у селі Вовчому (Турківський район Львівської області). Дружину Андрія Матвієнка, Ганну та доньку Оксану вивозять на заслання. Ганна втікає, але відморожує ноги. Із чоловіком бачилася востаннє 28 червня 1944 року… Загинув «Криниця» в липня 1949 року в урочищі Стебний біля села Лімни, що на Львівщині, обложений чекістами. Поранений, не бажаючи потрапити в полон, «Зір» пустив кулю в скроню. Разом із ним загинули двоє охоронців – «Хвиля» та «Бучко». Ворогів загинуло понад 15. На місці бою ветерани УПА встановили пам’ятник, на відкритті якого була присутньою і делегація з Харківщини [1; 5].

З часом на Харківщині оселяються і колишні бійці УПА із Західної України, яким, після звільнення із таборів, було заборонено повертатися в рідні краї. Проте це вже інша сторінка історії.

Джерела

  1. Лист Копач Ганни Іванівни до Зеленчука Михайла Юрійовича від 16.12.1990 року. //Надав Г. Іванущенко.

  2. ОУН-УПА на Сумщині: Т.1. / Упоряд. Іванущенко Г. М. – Київ: Українська видавнича спілка ім. Юрія Липи, 2006. – 156 с.

  3. Сергійчук В. ОУН-УПА в роки війни. Нові документи і матеріали. – К.: Дніпро, 1996. – 496 с.

  4. Скрипаль Юрій. ОУН-УПА на Харківщині. // Нова Україна. – 1991 – ч. 2. – с. 5.

  5. Слука Мирон. Мужній «Зір» знову серед нас. // За вільну Україну. – 2000. – 6 жовтня.

В’ячеслав Труш,

Історичний Клуб «Холодний Яр»