УДК 94 (477)
Є.Беднарек
Висвітлюється діяльність спецгрупи НКДБ УРСР під умовною назвою «Арсенал», восени 1944 р. закинутої на територію Центральної Польщі. Основним її завданням були диверсії на залізницях та автодорогах напередодні наступу військ 1го Білоруського фронту. Архівні документи дозволяють відтворити подробиці диверсійно-розвідувальної діяльності, встановити персональні дані аґентів, які входили до складу групи, а також з’ясувати специфіку підготовки радянських диверсійних груп наприкінці війни, за що відповідало IV управління НКДБ УРСР. Особлива цінність наявних джерель- них матеріалів полягає в демонстрації фактичного ставлення радянських органів державної безпеки до польського збройного підпілля – як комуністич- ного, так і незалежницького.
Ключові слова: Друга світова війна, Польща, радянські органи державної без- пеки, НКДБ УРСР, диверсія, розвідка, польське національне підпілля.
Органи державної безпеки Радянського Союзу від самого початку війни з Німеччиною звертали увагу на необхідність проведення диверсійної та роз- відувальної роботи в тилу ворога. Із цією метою вже 5 липня 1941 р. при на- родному комісарі внутрішніх справ СРСР було створено спеціальну групу, яку очолив співробітник із великим оперативним досвідом, українець – старший майор держбезпеки П.Судоплатов1. Її завданням була підготовка, а згодом проведення розвідувально-диверсійної роботи проти Німеччини, організація партизанського руху, створення на окупованих територіях аґентурної мережі, дезінформаційна діяльність, особливо з використанням радіорозвідки. Уже наприкінці липня 1941 р. органи державної безпеки почали відправляти в німецький тил перших спеціально підготовлених диверсантів2.
Група П.Судоплатова чисельно збільшилася, і на початку вересня 1941 р. її було реорганізовано у ІІ відділ НКВС СРСР (із січня 1942 р. – IV управління). Його підрозділами на місцях стали четверті відділи при управліннях НКВС, що функціонували у прифронтових республіках3. До їх компетенції належала організація, матеріальне забезпечення та керів- ництво діяльністю:
* Беднарек Єжи – доктор історії, заступник начальника архіву Лодзинського відділення Інституту національної пам’яті (Польща); email: [email protected]
** Переклад із польської мови – Вікторія Окіпнюк (Київ)
1 Біографію П.Судоплатова (1907–1996 рр.), відомості про службу в радянських органах держбезпеки та проведені ним операції див.: Петров Н.В. Кто руководил органами госбезопас- ности 1941–1954: Справочник. – Москва, 2010. – С.825–826.
2 Партизанское движение в годы Великой Отечественной войны 1941–1945 гг.: Документы и материалы. – Москва, 1999. – С.7.
3 Kołakowski P. NKWD i GRU na ziemiach polskich 1939–1945. – Warszawa, 2002. – S.173.
Український історичний журнал. – 2015. – No6
90 Є.Беднарек
– винищувальних батальйонів – добровольчих загонів, підпо- рядкованих НКВС, завданням яких у перші місяці війни був захист тилу Червоної армії від «антирадянської», шпигунської діяльності та дезертирства4;
– спеціальних диверсійних груп, призначених для конкретних дій на те- риторії ворога;
– партизанських загонів, які переправлялися в тил німецьких військ, де мали організувати та вести систематичну збройну боротьбу5.
Стихійний розвиток партизанського руху на захоплених німцями територі- ях вимагав чіткої координації та кращого контролю. У травні 1942 р. Й.Сталін ухвалив рішення про створення при Ставці Верховного головнокомандування Червоної армії Центрального штабу партизанського руху. Незабаром подібні штаби створено в Україні, Білорусії, Литві, Латвії та Естонії. У результаті всі наявні партизанські загони, разом з їх технічною базою, попри опір тогочас- ного керівника НКВС Л.Берії, було виведено з-під контролю наркомату вну- трішніх справ та переведено під військове керівництво новоутворених штабів партизанського руху6.
Із цього часу IV управління НКВС зосередилося тільки на організації спеціальних диверсійних актів та розвідувальної роботі на окупованій німця- ми території, що обумовлювалося потребами фронту. Цілком таємні операції проводили спеціально підготовлені аґенти НКВС (із квітня 1943 р. – НКДБ). Кожна група (загін) мала ретельно підібраний особовий склад, точно визначе- не завдання й оперативну назву. Радянські органи держбезпеки сформували три основних типи груп (загонів), які потім переправлялися в тил німецької армії:– оперативно-чекістські (створювалися з січня 1942 р.) з контррозвідуваль- ного забезпечення партизанського руху, завданням яких була протидія шпи- гунам, провокаторам і «терористам» на територіях, охоплених партизанським рухом, а також виявлення у загонах «панікерів», які деморалізували особовий склад7;
– диверсійно-розвідувальні, призначені, як і раніше, для конкретних дій у тилу ворога;
4 До кінця 1941 р. більшість винищувальних батальйонів було включено до лав Червоної армії. Окремих бійців цих підрозділів направляли до партизанських загонів, що діяли в ні- мецькому тилу. Наприклад, тільки в період від липня до вересня 1941 р. НКДБ УРСР органі- зував 651 винищувальний батальйон (загалом 118 023 особи). До складу Червоної армії вклю- чено 125 формувань, а 6236 осіб направлено безпосередньо до партизанських загонів (див.: Галузевий державний архів Служби безпеки України (далі – ГДА СБУ). – Ф.60. – Спр.86751. – Т.46. – Арк.2, 4).
5 Там само. – Арк.2–6. Пор.: Попов А. Диверсанты Сталина: НКВД в тылу врага: Силы особо- го назначения. – Москва, 2008. – С.22.
6 Із приводу згаданих змін Л.Берія направив Й.Сталіну спеціального листа, в якому кри- тикував ідею створення Центрального штабу партизанського руху, підпорядкованого головно- командуванню Червоної армії. Між іншим, він стверджував, що дії в тилу ворога дадуть опера- тивний результат тільки тоді, коли реалізовуватимуться спеціально підготовленими кадрами НКВС. Насправді очільник наркомату внутрішніх справ, скоріш за все, боявся втратити моно- полію на володіння розвідувальними даними з територій, на яких діяли спецгрупи (докл. див.: Попов А. Диверсанты Сталина… – C.77).
7 Там же. – С.158–159.
Український історичний журнал. – 2015. – No6
Радянська диверсійно-розвідувальна група «Арсенал» та її діяльність на польських землях… 91
– спеціальні партизанські загони, які створювалися НКВС–НКДБ віднос- но рідко й чиєю метою було здійснення систематичних нападів на німецькі війська8.
Слід пам’ятати, що спеціальні диверсійні загони, які відправлялися за лі- нію фронту, також створювалися розвідувальними відділами окремих фронтів (1-го, 2-го, 3-го Білоруських та 1-го й 2-го Українських)9. Як свідчать наявні документи, їх діяльність не була скоординована з операціями, здійснюваними диверсійними групами НКДБ. Причина такого стану речей, без сумніву, поля- гала в розділенні сфер компетенції між радянськими військовими структура- ми та апаратом внутрішньої безпеки, а також у специфіці аґентурно-оператив- них завдань, які додатково покладалися на спецгрупи НКВС–НКДБ10.
Окрему справу про діяльність одного з таких загонів, організованих НКДБ УРСР, нещодавно віднайдено у фондах Галузевого державного архіву Служби безпеки України (Київ). Це стало можливим, між іншим, завдяки тривалій архівно-історичній співпраці між польським Інститутом національної пам’яті та українською спецслужбою11. Наявна справа стосується діяльності групи, яку восени 1944 р. було закинуто на територію Центральної Польщі12. Вона налічує 14 томів невідомих широкому загалу документів, що до недавнього часу мали гриф «Цілком таємно», а саме особові справи аґентів НКДБ УРСР,
8 Згідно з даними НКДБ УРСР, у період із жовтня 1943 до травня 1945 рр. у тил противника загалом відправлено 53 спецгрупи та партизанських загони, що налічували 780 осіб (див.: ГДА СБУ. – Ф.60. – Спр.86751. – Т.46. – Арк.10).
9 Kołakowski P. NKWD i GRU na ziemiach polskich 1939–1945. – S.190–195. Згідно з даними, наведеними російськими істориками, за роки німецько-радянської війни впродовж 1941–1945 рр. у диверсійній діяльності було задіяно 1,1 млн осіб, які воювали у 6200 партизанських загонах. Більш детально про підготовку, діяльність та результати партизанського руху, організованого в тилу ворога командуванням Червоної армії, див.: Партизанское движение в годы Великой Отечественной войны…
10 Наприклад, у звіті про діяльність IV управління НКДБ УРСР за 1941–1945 рр., складеному в липні 1945 р., відсутні будь-які відомості про розвідувальну та диверсійну співпрацю спецгруп НКВС–НКДБ із партизанськими структурами, підлеглими розвідвідділам фронтів, тим більше окремим штабам партизанського руху (див.: ГДА СБУ. – Ф.60. – Спр.86751. – Т.46. – Арк.1–52).
11 У рамках співпраці, розпочатої ще Міністерством внутрішніх справ та адміністрації Республіки Польща в 1996 р., видається спільна з українською стороною документальна серія «Польща та Україна у тридцятих – сорокових роках ХХ століття: Невідомі документи з архівів спеціальних служб». На даний час опубліковано вісім томів, що містять в основному невідомі ра- ніше архівні матеріали. У 2009 р. польський Інститут національної пам’яті підписав зі Службою безпеки України угоду про архівно-історичне співробітництво, яка додатково передбачає обмін архівними матеріалами з фондів обох установ. Тільки в 2014 р. ГДА СБУ передав до архіву ІНП 9863 електронних копії документів, в яких ідеться про ліквідацію польського підпілля радян- ськими органами держбезпеки в 1944–1945 рр. (див.: 15 lat współpracy archiwalno-historycznej: Polska i Ukraina w latach trzydziestych – czterdziestych XX wieku / Oprac. M.Majewski. – Warszawa, 2011. – S.2–15; Шаповал Ю. Спільна польсько-українська робоча група: 16 років існування та 5 років з Янушем Куртикою // Його ж. Торкнутися історії. – К., 2013. – С.25–50; Instytut Pamięci Narodowej – Komisja Ścigania Zbrodni przeciwko Narodowi Polskiemu: Informacja o działalności 1 stycznia 2014 r. – 31 grudnia 2014 r. – Warszawa, 2015. – S.35).
12 У період із грудня 1943 до листопада 1944 рр. на окуповані польські землі НКДБ УРСР загалом відправив 11 спецгруп під умовними назвами «Аванґард» (керівники: «Золотников», «Єфремов», «Лукич»), «Арсенал» (керівник «Ґромов»), «Валька» (керівник «Калиновський»), «Вісла» (командир «Собінов»), «Вибух» (командир «Довґальов»), «Дружба» (керівник «Баглій»), «Нітра» (керівник «Кірєєв»), «Рейд» (керівник «Лазучинський»), «Унітарці» (керівник «Юхно»), «Штурм» (керівник «Львівський»), «Щорс» (керівник «Потьомкін») (див.: ГДА СБУ. – Ф.60. – Спр.86751 (томи 1–2, 4, 7–8, 11, 13, 23, 31, 37, 42–43)).
Український історичний журнал. – 2015. – No6
92 Є.Беднарек
включених до складу групи, а також оперативні матеріали: плани роботи, до- відки, шифротелеграми, доповідні та рапорти. Такого роду документи дозво- ляють суттєво доповнити наші знання про масштаб диверсій і методи роботи радянських органів держбезпеки в роки Другої світової війни на землях оку- пованої гітлерівською Німеччиною Польщі13.
Група «Арсенал», уживаючи лексику минулої епохи, мала «інтернаціо- нальний склад». Командир загону – майор Микола Калмиков («Ґромов») – був росіянином14. Його заступники – Михайло Гльох («Городницький»)15 і Андрій Желудченко («Маркович»)16 – українці. Радисти Станіслав Краснитський («Артур»)17 – росіянин, Марія Климко («Копиця»)18 – українка, мінер Михайло Степанюк («Скрипнюк»)19 – українець, бійці Михайло Воробйов
13 З огляду на обмежену джерельну базу, а передусім на дуже ускладнений доступ до наяв- них пострадянських архівів, проблематика диверсійно-розвідувальної діяльності органів держ- безпеки СРСР на польських землях у роки Другої світової війни ретельно не досліджувалася. Переважають праці, написані в минулому столітті, в яких насамперед характеризується кому- ністичне підпілля, найчастіше вони мають характер споминів ветеранів (наприклад низка пуб- лікацій Р.Назаревича). До винятків слід віднести опубліковану 2002 р. піонерську монографію П.Колаковського (див. прим.3), яка, не дивлячись на низку переваг, має також істотні вади, що полягають у невикористанні документів радянських спецслужб, доступних у більш відкритих українських архівах.
14 Микола Семенович Калмиков народився 1918 р. в Недобровці (Тамбовщина). Росіянин. Із бідної селянської родини. Закінчив 7 класів загальноосвітньої школи та ветеринарні курси. Працював у колгоспі, від 1937 р. був інформатором НКВС (псевдонім «Дерево»). Закінчив пол- кову школу молодих командирів 9-ї Кримської дивізії Червоної армії (1940 р.), потім служив у прикордонних військах. Під час війни на території Північного Кавказу був поранений, потра- пив у німецький полон (1942–1943 рр.). Після втечі з табору воював у партизанському загоні ім. Чкалова (1943–1944 рр.). 2 вересня 1944 р. завербований органами НКДБ УРСР (псевдонім «Ґромов») (див.: ГДА СБУ. – Ф.60. – Спр.86700. – Т.2. – Арк.2–4, 7–8).
15 Михайло Гльох народився 1924 р. в Малій Цвілі (Житомирщина). Українець. Із родини робітників. Закінчив 8 класів загальноосвітньої школи. До війни працював рахівником у районній споживчій спілці в Городниці. Переховувався від німців, у 1943–1944 рр. воював у партизанському загоні Грабчака (ім. Куйбишева). 2 вересня 1944 р. завербований органами НКДБ УРСР (псевдонім «Городницький») (див.: ГДА СБУ. – Ф.60. – Спр.86700. – Т.3. – Арк.2–4, 7–8).
16 Андрій Олександрович Желудченко народився 1924 р. в Кіровограді. Українець. Із ро- дини робітників. Закінчив 7 класів загальноосвітньої школи. Перед війною працював шевцем у Городниці (Житомирська обл.). Переховувався від німців. У 1943–1944 рр. воював у парти- занському загоні М.Шитова. 2 вересня 1944 р. завербований органами НКДБ УРСР (псевдонім «Маркович») (див.: ГДА СБУ. – Ф.60. – Спр.86700. – Т.4. – Арк.2–4, 7–8).
17 Станіслав Вікторович Краснитський народився 1925 р. у Черні (Тульська обл.). Росіянин. Із родини службовців. Закінчив 7 класів загальноосвітньої школи й до 1943 р. працював слюса- рем на заводах Тули. Від жовтня 1943 р. пов’язаний з органами держбезпеки, випускник раді- ошколи НКДБ СРСР (вересень 1944 р.). У вересні 1944 р. завербований НКДБ УРСР (псевдонім «Артур») (див.: ГДА СБУ. – Ф.60. – Спр.86700. – Т.1. – Арк.4, 12).
18 Марія Климко народилася 1924 р. в Орданівці (Полтавщина). Українка. Сирота, вихованка дитбудинку при цукровому заводі ім. Халтурина в Карлівському районі. Із жовтня 1941 р. як аґент співпрацювала з харківським НКВС (псевдонім «Костенко»). Виконувала розвідувальні за- вдання в тилу німецької армії. Під зміненим з оперативних міркувань прізвищем (як Марія Копиця) у січні 1944 р. з відзнакою закінчила радіошколу НКДБ СРСР. У квітні як радистка була направлена до партизанського загону Медведєва (див.: ГДА СБУ. – Ф.60. – Спр.86700. – Т.8. – Арк.19–20).
19 Михайло Іванович Степанюк народився 1924 р. в Ташках (Кам’янець-Подільська обл.). Походив із бідної селянської родини. Закінчив 9 класів загальноосвітньої школи. Працював у колгоспі та на пошті (листоношею) у Славуті. У грудні 1943 р. вступив до партизанського загону Грабчука, в якому керував диверсійною групою. 2 вересня 1944 р. завербований НКДБ УРСР (псевдонім «Скрипнюк») (див.: ГДА СБУ. – Ф.60. – Спр.86700. – Т.10. – Арк.2–4, 7–8).
Український історичний журнал. – 2015. – No6
Радянська диверсійно-розвідувальна група «Арсенал» та її діяльність на польських землях… 93
(«Орлик»)20 – росіянин, Карл Кіппенхан («Гайдельберґ»)21 і Вернер Прохнов («Герман»)22 – німці, Антоні Пшибила («Кемпінський»)23 – поляк. Диверсанти мали селянське та робітниче походження. Лише один член групи – Краснитський – був вихідцем із родини службовців (його батько служив у НКВС). Слід додати, що більшість учасників групи мали багатий досвід аґен – турної, партизанської та диверсійної роботи. Так, Климко була діючим аґентом НКВС із 1941 р. (брала участь у складних оперативних комбінаціях у Харкові та Полтаві), Калмиков і Желудченко з 1943 р. воювали в радянських партизанських загонах, а Кіппенхан і Прохнов – активні комуністи, входили до складу міжнародних бриґад. Присутність у загоні поляка та двох німців мала полегшити спілкування й налагодження зв’язків на території діяльності групи24.
На стадії формування всіх членів групи формально зареєстрували аґен- тами НКДБ УРСР. Перед відправленням у німецький тил вони пройшли спе- ціальну підготовку в Києві, організовану IV управлінням республіканського НКДБ. Заняття передусім зосереджувалися на вивченні топографії та правил поводження з вибуховими матеріалами. Аґентам було видано фальшиві доку- менти, німецькі печатки й військові топографічні карти25.
20 Михайло Євстафійович Воробйов народився 1923 р. у Вороб’ївці (Курська обл.). Росіянин. Походив із робітничої родини. Закінчив 7 класів загальноосвітньої школи. У 1942 р. виве- зений на примусові роботи до Німеччини, звідки йому вдалося втекти. Вступив до парти- занського загону Шанґіна, де служив розвідником до середини 1944 р. Із 1 вересня 1944 р. аґент НКДБ УРСР під псевдонімом «Орлик» (див.: ГДА СБУ. – Ф.60. – Спр.86700. – Т.1. – Арк.2–4, 7–8).
21 Карл Кіппенхан народився 1905 р. в м. Гайдельберґ (Німеччина). Німець. Походив із ро- дини робітників. Після закінчення середньої школи працював на металургійному заводі та в каменоломні. Із 1930 р. член Комуністичної партії Німеччини, за що в 1933–1934 рр. перебував у в’язниці. У 1935 р. втік до Чехословаччини, де брав участь у комуністичному русі. Був пора- нений, у 1939 р. опинився в полоні. Перебував в ув’язненні на території Франції, а пізніше в Австрії, був звільнений військами союзників у 1943 р. та приєднався до лав британської армії. Через декілька місяців дезертирував та виїхав до СРСР. Завербований органами держбезпеки й направлений до партизанського загону Медведєва. Із 4 жовтня 1944 р. аґент НКДБ УРСР під псевдонімом «Гайдельберґ» (див.: ГДА СБУ. – Ф.60. – Спр.86700. – Т.6. – Арк.2–8).
22 Вернер Прохнов народився 1910 р. в Берліні. Німець. Походив із робітничої родини. Закінчив 8 класів загальноосвітньої школи, працював пекарем у Берліні. Член Комуністичної партії Німеччини з 1932 р. У 1933 р. був направлений до Праги, де організував в еміґрантських колах комуністичний рух, а у 1935–1938 рр. виконував функції секретаря компартії в Південній Німеччині. У 1938 р. у складі інтербриґад брав участь у громадянській війні в Іспанії. Як і Кіппенхан, у 1939 р. був заарештований французькими органами безпеки. Перебував у в’язниці на території Франції, а пізніше в Алжирі. Звільнений військами союзників у 1943 р. та включе- ний до лав британської армії. Через декілька місяців утік та виїхав до СРСР. Завербований орга- нами держбезпеки та направлений у партизанський загін Медведєва. Співпрацю з НКДБ УРСР формально розпочав 4 жовтня 1944 р. під псевдонімом «Герман» (див.: ГДА СБУ. – Ф.60. – Спр.86700. – Т.9. – Арк.2–12).
23 Антоні Пшибила народився 1923 р. в Ленці-Опатовській (Познанське воєводство). Поляк. Походив із робітничої родини. Закінчив 7 класів загальноосвітньої школи. Як неповнолітній доброволець захищав у вересні 1939 р. Варшаву. До кінця того року перебував на примусових роботах у Німеччині, восени 1942 р. мобілізований до німецької армії. Служив на територіях України, Голландії, Франції, Італії. Навесні 1943 р. потрапив до 1-ї танкової дивізії ваффен- СС «Ляйбштандарт СС Адольф Гітлер». Навесні 1944 р. дезертирував до Червоної армії. Аґент НКДБ УРСР із 4 вересня 1944 р. (псевдонім «Кемпінський») (див.: ГДА СБУ. – Ф.60. – Спр.86700. – Т.5. – Арк.1–3, 11–12).
24 Там само. – Т.1. – Арк.3–20; Т.8. – Арк.12–13. 25 Там само. – Т.1. – Арк.27–29, 34.
Український історичний журнал. – 2015. – No6
94 Є.Беднарек
Згідно з ретельно підготовленим планом, групу мали закинути на те- риторію Польщі за 50 км на північний схід від Томашова-Мазовецького. Передбачалося, що її основним завданням буде знищення «комунікацій су- противника, які використовуються для транспортування майна, людей і бо- єприпасів», на залізничному відтинку Лодзь – Конське та шосе Пьотркув- Трибунальський – Радом. Виконання цього завдання мало стратегічне значення для наступу 1-го Білоруського фронту26. До завдань групи також на- лежало проведення спеціальних акцій із ліквідації вищих офіцерів німецької армії, співробітників розвідки та контррозвідки супротивника, а також актив- них діячів державного апарату. Важливим було також вербування аґентури серед місцевого населення, лояльного до польських комуністів. За це особис- то відповідали керівник групи та його заступники27. Аґентура мала надавати розвідувальні відомості стосовно:
– дислокації, чисельності, озброєння ґарнізонів супротивника, місць роз- ташування штабів;
– шляхів пересування німецьких військ, перевезення техніки, боєприпа- сів, продовольства та живої сили;
– розташування складів, баз палива, озброєння, боєприпасів, їх охорони;
– розміщення аеродромів, типів і кількості літаків, які на них базуються, стан протиповітряної оборони, дислокація зенітних батарей і можливих орієн- тирів, помітних із повітря;
– нових видів озброєння, що використовуються супротивником, його опера- тивні й технічні наміри28.
Операція мала цілком таємний характер, тому передбачалося, що гру- па діятиме в повній конспірації. Диверсантам було заборонено вступати у збройні сутички з німецькими підрозділами, а також, як зазначено в опе- ративному плані, з «польськими націоналістами». Крім цього, командира загону проінструктували про необхідність термінового інформування за до- помогою наявної радіостанції та шифрів керівництва операції в Києві про кожного завербованого аґента, проведений диверсійний акт чи ліквідова- ний об’єкт29.
Група, щоб успішно діяти в тилу супротивника, мала бути належно забез- печена. Для її потреб підготували вантаж у чотирьох спеціальних мішках, що скидалися на парашутах. Крім продуктів харчування (таких, як сало, консер- ви, сухарі), одягу й необхідних гігієнічних засобів (аптечки, мило, навіть крем для взуття), у мішках було 100 кг тротилу, 8 радянських і 4 німецьких авто- мати, 8 радянських та 7 німецьких ґвинтівок, боєприпаси (2 коробки патронів до автоматів і 3 – до ґвинтівок), 1 броміт, 25 ґранат типу Ф-1, 20 снарядів і
26 ГДА СБУ. – Ф.60. – Спр.86700. – Т.13. – Арк.9. 27 Завербованих аґентів, що їх планували залучати до особливо важливих акцій, у першу чергу перевіряли за допомогою радіозв’язку. Винятково цінну аґентуру, якій могла загрожувати деконспірація, відразу передбачалося включати до складу диверсійної групи (див.: Там само. – Т.1. – Арк.1).
28 Там само. 29 Там само. – Арк.2.
Український історичний журнал. – 2015. – No6
Радянська диверсійно-розвідувальна група «Арсенал» та її діяльність на польських землях… 95
10 термітних ґранат, 1 ящик технічного обладнання, 2 комплекти живлення для переносної радіостанції30.
27 жовтня 1944 р. о 20 год. 30 хв. літак із диверсантами злетів зі львівсько- го аеродрому. Десантування людей і вантажу було заплановано здійснити в районі села Скотники-над-Пілицею, між Пшедбужем і Сулеювом. Через забло- кування одного з вантажних мішків у дверях літака викидання групи відбу- лося на дві години пізніше – о 22 год. 30 хв. у районі села Сючице (за декілька кілометрах на північний-схід від Скотників). Проте відразу після десантуван- ня виникли чергові проблеми. Командир групи о 3-й год. ночі подавав умовні світлові сиґнали, але йому вдалося зібрати лише половину особового складу (крім Калмикова це були Гльох, Климко, Степанюк і Кіппенхан). Вони змогли відшукати та заховати два мішки з вантажем. Після цього дісталися околиць села Геронімув. Тут 29 жовтня завдяки допомозі місцевих мешканців відшу- кали ще трьох диверсантів – Желудченка, Краснитського й Воробйова, яким удалося знайти третій мішок із вантажем31.
Зі слів командира групи, Гльох і Воробйов повернулися в район десан- тування (Сючице), щоб відшукати двох зниклих парашутистів – Прохнова і Пшибилу – та четвертий мішок із цінним вантажем (технічним обладнанням, живленням для радіостанції). Під час цих розшуків у районі Здишевиць їх за- тримав патруль Армії крайової, що підпорядковувався штабу 25-го піхотного полку та Пьотрковському інспекторату АК32. Тоді з’ясувалося, що двоє розшу- куваних парашутистів у безпеці й перебувають у місці розташування полку. Поляки також повідомили, що німці вже знають про десантування та вранці 30 жовтня планують прочесати ліс у цьому районі. Тому запропонували здій- снити спільний перехід у район Бялачова (на південь від Опочна), де було від- носно безпечно й де розміщувалися особовий склад полку33.
Згідно з домовленістю, 30 жовтня група «Арсенал» разом із командиром ді- йшла до місця базування 25-го піхотного полку АК у Бялачовських лісах. Тут Калмиков мав розмову з командиром 3-го батальйону майором Броніславом Левковичем («Компасом») – заслуженим польським офіцером, який прибув із Великобританії34. Останній відразу запропонував радянським диверсантам
30 Там само. – Т.1. – Арк.21–23. 31 Там само. – Т.13. – Арк.120. 32 25-й полк було сформовано наприкінці липня 1944 р. в результаті мобілізації, проведе- ної в окрузі АК Лодзь (у ході операції «Буря»). Підрозділ налічував майже 600 вояків і в основ- ному складався з партизанських загонів Пьотрковського інспекторату Армії крайової. 9 листо- пада 1944 р., відповідно до наказу командира полку – майора Рудольфа Маєвського («Роман», «Лесняк»), частину розподілено на декілька загонів, які воювали проти німців до 17 січня 1945 р. (докл. див.: Gołębiowski D. «Krak» // «Burza» nad Czarną: Z dziejów 25 Pułku Piechoty Ziemi Piotrkowskiej. – Warszawa, 1972; Arkuszyński A. Przeciw dwóm wrogom. – Łódź, 1995; Burza Karliński S. W burzy dziejowej: Wspomnienia 1939–1945. – Wrocław, 2005; Kopa M., Arkuszyński A., KępińskaBazylewicz H. Dzieje 25 pp Armii Krajowej. – Piotrków Trybunalski, 2009; Kopa M. Inspektorat Piotrkowski Armii Krajowej w dokumentach i komentarzach. – Łódź, 2013).
33 ГДА СБУ. – Ф.60. – Спр.86700. – Т.3. – Арк.21–23. 34 Майор Броніслав Левкович («Курс», «Компас») народився 1913 р. в Ярославі. Походив із родини інтеліґентів. У 1934–1935 рр. був слухачем школи підхорунжих запасу артилерії у Володимирі-Волинському, потім навчався у школі підхорунжих артилерії в Торуні (1935– 1937 рр.). Після закінчення в 1939 р. курсів штурманів був прикомандирований до 212-ї еска- дрильї бомбардувальників 1-го авіаполку, дислокованого у Варшаві. У вересні 1939 р. потрапив
Український історичний журнал. – 2015. – No6
96 Є.Беднарек
співпрацю, але Калмиков ухилився від відповіді, повідомивши, що спочатку має порадитися зі своїм командуванням. Водночас попросив надати підводи, щоб група змогла швидко розміститися на території. Левкович обіцяв допомо- гу, надав відомості про місця дислокації у цьому районі німецьких ґарнізонів та запропонував передати їм Прохнова та Пшибилу. Парашутистів нагодува- ли та, що важливо, їм надали радіо, завдяки чому вони могли (використовую- чи наявну радіостанцію) надіслати звіти в Київ35.
У той час, коли Калмиков вів переговори з Левковичем, заступник коман- дира «Арсеналу» Гльох зумів переговорити з бійцями 25-го піхотного полку АК, зокрема з росіянами, які тут служили. Один із них – Павло Кірпічников – застеріг парашутистів, щоб вони були обережними в розмовах із поляками. Повідомив, що Армію крайову фінансує лондонський уряд, а до «совєтів» має, як він висловився, «не зовсім доброзичливе ставлення». Навів приклад, що деякі солдати АК «носять російські військові мундири» – це мало свідчити про те, що поляки ліквідовують радянських партизанів. Ця думка, з огляду на кількість росіян, котрі служили в 25-му полку, була перебільшенням і не- правдою36. Проте все ж справила враження на заступника командира групи «Арсенал», який, звітуючи пізніше про перебіг цієї розмови, зазначив, що тіль- ки тоді зрозумів, «з ким вони мають справу»37.
Після зустрічі з майором Левковичем, того самого дня, група чисельністю 10 осіб вийшла зворотним маршем у район Здишовиць. Там вони мали намір відшукати четвертий мішок із вантажем. Під час переходу потрапили у засідку й були змушені переховуватися в найближчому лісі. Уникаючи сутичок як із німцями, так і з загонами АК, та не маючи можливості продовжувати пошуки втраченого вантажу, 1 листопада група вирішила переміститися на південний захід – у напрямку Сулеюва. У результаті за два дні в околицях Камоцької-Волі радянські диверсанти натрапили на партизанський загін Армії людової (АЛ) зі складу бриґади ім. ґенерала Юзефа Бема38. Командиром його був поручник
у радянський полон, з якого втік і зміг дістатися на Захід. У Великобританії воював у складі 301-го та 304-го польських дивізіонів і в 138-му дивізіоні (RAF). Відправлений до Польщі у квітні 1944 р., прикомандирований до льотного відділу Головного управління Армії крайової. У пе- ріод Варшавського повстання відповідав за прийом вантажів, що скидалися з літаків у районі Кампіноса. На початку жовтня 1944 р. у Пшисуських лісах приєднався до 25-го піхотного полку АК. До 1 листопада виконував функції заступника командира. 4 листопада 1944 р. під Гутою загинув у бою з підрозділами дивізії ваффен-СС «Галичина» (докл. див.: Tochman K.A. Słownik biograficzny cichociemnych. – T.1. – Oleśnica, 1994. – S.80–82; Kopa M. Inspektorat Piotrkowski Armii Krajowej… – S.211–212).
35 ГДА СБУ. – Ф.60. – Спр.86700. – Т.13. – Арк.147–148. 36 У першій декаді серпня 1944 р. у складі 1-го батальйону 25-го піхотного полку Армії крайо- вої було сформовано роту, що складалася з росіян – колишніх полонених і дезертирів, чисельніс- тю 133 вояка. Наприкінці серпня 1944 р., коли виявилося, що СРСР не надає жодної допомоги по- всталій Варшаві, підрозділ було розформовано, а росіянам наказано самостійно пробиватися до своїх. Проте частина з них за власним бажанням залишилася в полку. Ставилися до них згідно з загальними правилами, прийнятими в підрозділах АК – як до «братів по зброї» (див.: Kopa M. Inspektorat Piotrkowski Armii Krajowej… – S.295–313). 37 ГДА СБУ. – Ф.60. – Спр.86700. – Т.3. – Арк.23. 38 3-тя бриґада ім. ґенерала Ю.Бема спочатку налічувала близько 500 партизанів. Її було сформовано в першій декаді вересня 1944 р. на базі загону Ґвардії людової ім. Бема, який діяв у Котфінських лісах. Формально підпорядковувалася ІІІ (Радомсько-Келецькому) округу Армії людової, її командиром був капітан Болеслав Борута («Ганич»; до цього командував ІХ округом
Український історичний журнал. – 2015. – No6
Радянська диверсійно-розвідувальна група «Арсенал» та її діяльність на польських землях… 97
Єжи Стеляк («Крук»)39, а бійцями, котрі встановили безпосередній зв’язок із парашутистами, виявилися підпоручники Ришард Назаревич («Стефан»)40 і Тадеуш Хумек («Нигус»)41.
«Альовці» відразу почали передавати радянським диверсантам інфор- мацію про діяльність загонів Армії крайової й Національних збройних сил (НЗС). Стверджували, що під Здишовицями засідку на парашутистів ула- штували бійці 25-го полку АК, вони ж, очевидно, підібрали раніше скинутий із літака вантаж. Командир групи «Арсенал», як здається, був дезорієнтова- ний стосовно ситуації в польському підпіллі та взаємин між АК, АЛ і НЗС. Після сеансу радіозв’язку з Києвом він отримав наказ зосередитися переду- сім на збиранні розвідданих про структури АК. У чергових шифротелеграмах
Ченстохова). Через декілька днів після свого створення під час бою з німцями під Евіною (12– 13 вересня 1944 р.) бриґада зазнала поразки. Не зважаючи на допомогу радянських диверсійно- розвідувальних груп і вантажі, які постійно скидалися з повітря за наказом Польського пар- тизанського штабу, із чотирьох батальйонів бриґади до початку грудня 1944 р. зміг проіснував тільки загін поручника Єжи Стеляка («Крук») (див.: Nazarewicz R. Nad Górną Wartą i Pilicą: PPR, GL i AL w Okręgu Częstochowsko-Piotrkowskim w walce z hitlerowskim okupantem. – War- sza wa, 1964. – S.292–316; Garas J.B. Oddziały Gwardii Ludowej i Armii Ludowej 1942–1945. – Warsza wa, 1971. – S.281–292, 317–330).
39 Народився 1914 р. у Соснові. Походив із родини робітників. Закінчив 7 класів загально- освітньої школи. До війни працював на фабриці гнутих меблів у Радомську та службовцем місь- кого управління. Член Польської робітничої партії. Із червня 1943 р. служив у Ґвардії людо- вій. У лавах Армії людової був командиром 2-го батальйону 3-ї бриґади ім. ґенерала Ю.Бема. Із березня 1945 р. виконував обов’язки керівника Лодзинського міського управління громадської безпеки, із червня очолював відділ боротьби з бандитизмом, а в липні став керівником аналогіч- ного відділу Лодзинського воєводського управління громадської безпеки. Звільнений зі служби у серпні 1945 р. За дорученням співробітника міністерства громадської безпеки М.Мочара ор- ганізував у Лодзі Союз колишніх учасників боїв за незалежність і демократію (див.: Аrchiwum Іnstytutu Рamięci Narodowej, Łódź (далі – АІРN, Łd). – 615/1; 027/236).
40 Народився 1921 р. у Львові. Походив із родини євреїв-інтеліґентів. Закінчив гімназію, два роки навчався у Львівській політехніці. У 1941 р. вступив до Польської робітничої партії. Служив офіцером інформації у 3-й бриґаді ім. Ю.Бема Армії людової. Із лютого 1945 р. ви- конував обов’язки заступника керівника Лодзинського міського управління громадської без- пеки, а згодом – очільника 3-ї секції воєводського управління громадської безпеки (червень 1945 р.) та в.о. керівника V відділу ВУГБ у Лодзі (січень 1946 р.). Від червня 1946 р. – співро- бітник управління громадської безпеки Варшави (очолював V відділ, був заступником началь- ника). В апараті безпеки служив до вересня 1955 р. Пізніше, після закінчення Університету марксизму-ленінізму, став науковим співробітником Вищої школи суспільних наук при ЦК Польської об’єднаної робітничої партії. Здобув звання професора Польської академії наук. Спеціалізувався на історії комуністичного партизанського руху періоду німецької окупації (див.: АІРN, Łd. – 615/1; АІРN. – 419/1).
41 Народився 1922 р. у Владиславові (Опочинський повіт). Виходець із селянської родини. Закінчив загальноосвітню школу і 3 класи гімназії. Із кінця 1943 р. служив у Ґвардії людовій, у загоні під командуванням Чеслава Кубіка («Павел»), що діяв між Радомськом і Ченстоховою. Від жовтня 1944 р. виконував функції заступника командира роти у 3-й бриґаді ім. ґенерала Ю.Бема. У червні 1945 р. закінчив Центральну школу міністерства громадської безпеки й був призначе- ний до Кошалінського воєводського управління громадської безпеки – на посаду старшого рефе- рента І відділу. Із лютого 1946 р. – в.о. керівника управління громадської безпеки у Слупську, з жовтня 1947 р. – старший референт V реферату управління громадської безпеки у Валчі, із квітня 1948 р. заступник його начальника, а з жовтня 1955 р. очолив управління громадської безпеки у Слупську. У червні 1952 р. за вчинення дисциплінарного порушення звільнений з органів безпеки. Слідство у його справі встановило, що наприкінці 1943 р. він узяв участь у жор- стокому вбивстві члена свого загону – єврейки з псевдонімом «Марися». Вагітну жінку застрели- ли в околицях Владиславова-над-Пілицею, а її голе тіло скинули в річку. Як пізніше пояснював Хумек, ліквідація «Марисі» була викликана острахом розконспірації загону, адже жінка хворі- ла й потребувала постійного догляду, а цього партизани забезпечити їй не могли (див.: АІРN, Gdańsk. – 235/563).
Український історичний журнал. – 2015. – No6
98 Є.Беднарек
йому рекомендували бути особливо обережним у стосунках з «аковцями» й використовувати контакти з ними лише для вирішення власних поточних завдань42.
Саме в такий спосіб поводився «Ґромов», коли до парашутистів дійшли ві- домості про те, що 25-й полк АК веде важкі бої з німцями під Гутою, Боковим і Вінцентовим, унаслідок яких польський підрозділ зазнав великих втрат у пер- шій декаді листопада43. Радянські диверсанти 16 листопада 1944 р. попросили надати їм вибухові матеріали. Командир полку «Лесняк» на це погодився, тож у Сучицях вони отримали близько 60 кг тротилу44.
Деякі розпорядження, що віддавалися групі з Києва, мали курйозний ха- рактер. Наприклад 8 грудня 1944 р. радянські диверсійні групи, які діяли на польських землях, у тому числі «Арсенал», отримали від IV управління НКДБ УРСР наказ установити точне місцезнаходження для наступної «розробки» ко- мандира Армії крайової – ґенерала Тадеуша Коморовського («Бура»). Це було зроблено в той час, коли він уже більше двох місяців перебував у німецькій неволі. У відповіді від 22 грудня командир «Арсеналу» повідомляв Київ про те, що Коморовський на даний час сидить у в’язниці в Німеччині, де підписав акт капітуляції Варшавського повстання. Водночас, намагаючись угадати реальні наміри свого керівництва, він запитував, чи «Ванда Василевська дала наказ про розстріл “Бора”?»45.
Черговим прикладом ставлення радянських диверсантів до АК, який у даному випадку мав, на жаль, трагічні наслідки, стала справа єдино- го у складі «Арсеналу» поляка. Пшибила, який був родом із-під Кемпна (Східна Великопольща), без погодження з керівництвом групи наприкінці листопада 1944 р. перейшов до складу 25-го піхотного полку АК, в якому служив до розформування Армії крайової. Наприкінці січня 1945 р. члени групи «Арсенал» відшукали його в Пьотркові та відвели до села Блоґе під Сулеювом. Тут за «зраду Радянського Союзу», утечу до загону «націоналіс- тично-буржуазної» АК та розкриття відомостей про радянських диверсантів поляка засудили до страти. Командир групи «Арсенал» у своєму рапорті пи- сав стосовно Пшибили: «Із даних, отриманих під час його допиту, з’ясовано, що всі командири Армії крайової політично налаштовані проти Радянського Союзу». Рішення про розстріл поляка було ухвалене без вагань. Члени гру- пи виконали вирок 29 січня 1945 р., поховавши тіло Пшибили в невідомому місці46.
Варто також додати, що в той час на сусідній території, між містами Конське й Шидловець, НКДБ УРСР десантувало другу диверсійно-розвіду- вальну групу – під криптонімом «Нітра». Проте, незважаючи на накази з
42 ГДА СБУ. – Ф.60. – Спр.86700. – Т.13. – Арк.15–17. 43 Бій біля лісової сторожки Гута мав місце 4 листопада, під Боковим – наступного дня, а під Вінцентовим – 8 листопада 1944 р. Полк був розсіяний, а його чисельність станови- ла 350 бійців. У боях, за неповними даними, загинуло близько 50 осіб, стільки ж було по- ранених (докл. див.: Kopa M., Arkuszyński A., KępińskaBazylewicz H. Dzieje 25 pp Armii Krajowej. – S.347–390).
44 ГДА СБУ. – Ф.60. – Спр.86700. – Т.3. – Арк.25. 45 Там само. – Т.13. – Арк.77. 46 Там само. – Т.1. – Арк.23–25; Т.13. – Арк.135 зв.
Український історичний журнал. – 2015. – No6
Радянська диверсійно-розвідувальна група «Арсенал» та її діяльність на польських землях… 99
Києва про необхідність співпраці обох загонів, до кінця їхньої діяльності їм так і не вдалося встановити зв’язок47.
Під час активних дій групи «Арсенал» її склад збільшився до 26 осіб. Так, було прийнято 16 нових партизанів, в основному колишніх червоноармійців, які втекти з німецького полону – вони зуміли вижити на цій території завдяки службі в 25-му полку АК. Усіх нових членів групи заздалегідь перевірили «під кутом бойових здібностей» – кожен отримав конкретне оперативне завдання, після виконання якого поповнив загін48.
Цікаво, що до складу «Арсеналу» не було включено жодного бійця Армії людової. До того ж із наявних радянських документів стає зрозумілим, що «альовці», з якими вони познайомилися, були лише інформаторами радян- ських диверсантів і в основному доповідали про АК та НЗС. Вони не брали участі в диверсійних актах. Радянські парашутисти жодного разу не побували в їхньому таборі, не бачили жодного загону АЛ, навіть не змогли познайо- митися з іншими партизанами, окрім згаданих вище «Стефана» й «Нигуса». Ці факти можуть свідчити про слабкий вплив комуністичного партизанського руху на згаданій території49.
Відповідно до отриманих наказів, радисти групи реґулярно передавали звіти до Києва. На їх підставі очільник НКДБ УРСР інформував штаб 1-го Білоруського фронту про деталі проведених диверсій. Узагальнені дані про діяльність групи очевидно також передавали керівництву НКДБ СРСР у Москві. Загалом у період із листопада до кінця 1944 р. група «Арсенал» про- вела такі диверсійні акти:
– 11 листопада 1944 р. загін під керівництвом «Марковича» на залізниці Томашув – Конське, між станціями Єлень і Браткув, підірвав німецький по- тяг. Було знищено локомотив і вісім вагонів із технікою та особовим складом.
47 Диверсійно-розвідувальну групу «Нітра», якою командував старший лейтенант Анатолій Сапронов («Кірєєв»), десантували на території між містами Конське й Шидловець 2 вересня 1944 р. Вона діяла до лютого 1945 р. в районі Мочкова, Ястшомба, Наджеї та Хлевіск. Уже при десантуванні почалися проблеми. Декілька диверсантів приземлилися в районі залізничної станції Шидловець – поряд із німецьким ґарнізоном, і відразу були змушені прийняти бій; ра- дистка впала на високе дерево і втратила свідомість; ще один парашутист завис на телеграфному стовпі; командир групи приземлився на дах костелу, звідки зумів спуститися тільки завдяки до- помозі сторожа. Група мала взаємодіяти із загоном поручника Юліана Айзенмана-Каневського («Хитрий») з 1-ї бриґади Армії людової. Своєю чергою, у Пшисуських лісах із «Нітрою» встано- вили контакт бійці роти поручника Здзіслава Сушицького («Осуха») з 25-го піхотного полку Армії крайо вої, і їм удалося разом провести декілька диверсійних акцій в околицях Конського та Пшисухи. Радянські диверсанти з кількома десятками «аковців» переховувалися у спіль- но підготовлених бункерах у Пшисуських лісах аж до вступу на цю територію Червоної армії (див.: ГДА СБУ. – Ф.60. – Спр.86700. – Т.13. – Арк.19, 23, 102; Kopa M., Arkuszyński A., Kępińska Bazylewicz H. Dzieje 25 pp Armii Krajowej. – S.304–309).
48 Згідно з рапортом командира групи «Арсенал» та більш пізніми звітами КДБ УРСР, це були «росіяни» Мансур Сулейманов, Нуртин Ґолямов, Земґудин Ґолевдинов, Хорґаль Хусаїнов, Фатіґ Зінаров, Борис Михайлов, Олексій Ганжа, Павло Кірпічников, Віталій Веселов, Олексій Мартинов та Микола Селюнін; поляки Флоріан Ляйпциґер, Генрік Кульбат, Ян Бальда, Здзіслав Гурай, а також німець Герберт Герш (див.: ГДА СБУ. – Ф.60. – Спр.86700. – Т.13. – Арк.126, 142–143).
49 Керівництво операцією в Києві декілька разів вимагало від Калмикова відомостей про від- діл «Крука». Зрештою він відповів, що жодних точних даних надати не може, адже база «альовців» знаходиться під Радомом, а ця територія для його загону недоступна (див.: ГДА СБУ. – Ф.60. – Спр.86700. – Т.13. – Арк.53).
Український історичний журнал. – 2015. – No6
100 Є.Беднарек
– 17 листопада 1944 р., знов таки група «Марковича», на залізниці Томашув – Конське, між станціями Опочно й Шадковиці, підірвала німецький ешелон. Знищено локомотив і дев’ять вагонів із технікою та солдатами.
– 22 листопада 1944 р., під час стоянки у фільварку Геронімув, група прийняла бій із гітлерівцями, унаслідок якого загинуло 2 німців, декількох було поранено. Цього ж дня у селі Чехонім було ліквідовано офіцера СС, який вербував місцевих мешканців на будівництво оборонної лінії вздовж р. Пілиця.
– 23 листопада 1944 р. в Пьотркові-Трибунальському група під керівни- цтвом «Скрипнюка» підірвала трансформатор. У результаті чого в місті (а та- кож у Томашові й Сулеюві) декілька днів не було електрики, що ускладнило роботу двох військових заводів, розташованих тут.
– 24 листопада 1944 р. група «Скрипнюка» на залізниці Пьотркув – Радомсько, між станціями Пьотркув і Розпша, підірвала черговий німецький потяг. Знищено локомотив, дев’ять вагонів зі зброєю та боєприпа- сами, а також три вагони з солдатами. За підрахунками членів диверсійної групи, загинуло близько 90 німців.
– 25 листопада 1944 р. знову ж група «Скрипнюка», на тому самому відтин- ку залізниці підірвала німецький санітарний потяг, що прямував із Пьотркова до Радомська. Знищено локомотив і тринадцять вагонів. Встановлено, що тоді загинуло 160 німецьких солдатів та офіцерів.
– 4 грудня 1944 р. група під керівництвом «Марковича» підірвала під Пьотрковом залізничний міст (довжиною 15 м), що на п’ять днів зупинило рух на відтинку Розпша – Ґожковиці. Також було підпалено вантаж у двох потя- гах, знищено обидва локомотиви та одинадцять вагонів зі зброєю, боєприпаса- ми й вугіллям50.
У середині грудня вся група розміщувалася в околицях села Шарбсько- над-Пілицею, де чекали скидання нового вантажу. Проте диверсантів виявив ескадрон Калмицького кавалерійського корпусу, який діяв на цих територі- ях51. Загін розділився на дві групи: «Маркович» із вісьмома бійцями пішов на північ, уздовж Пілиці, до села Блоґе, а «Ґромов» із такою ж кількістю партиза- нів залишився в околицях Шарбсько, очікуючи на приліт літака з вантажем. Коли 22 грудня вони нарешті почули гул моторів, командир наказав розпали- ти багаття. У такий спосіб група виказала місце своєї дислокації й була ата- кована калмиками. Керівник «Арсеналу» заплатив за це важким пораненням у живіт, а «Орлик» (Воробйов), який захищав його до останнього – життям.
50 ГДА СБУ. – Ф.60. – Спр.86700. – Т.13. – Арк.43–44, 52, 55, 59, 69, 72–73, 116. 51 На зайнятих вермахтом теренах Калмикії восени 1942 р. німці створили Калмицький кавалерійський корпус. Служили в ньому здебільшого колишні червоноармійці – військово- полонені та дезертири. Завданням частини було проведення диверсійної й розвідувальної роботи в радянському тилу. У травні 1944 р. корпус, який налічував близько 4 тис. бійців, опинився на Люблінщині, яка на той час була тилом німецького Східного фронту, маючи завдання знищити польські та радянські партизанські загони. У липні 1944 р. передисло- кований у Радомський дистрикт, де «прославився» жорстокими каральними акціями проти цивільного населення, котре допомагало партизанам (докл. див.: Kałmucki Korpus Kawalerii: Zbrodnie popełnione na ziemiach polskich w 1944 r. w dokumentach SB / Oprac. R.Sodel. – Lublin, 2011. – S.13–36).
Український історичний журнал. – 2015. – No6
Радянська диверсійно-розвідувальна група «Арсенал» та її діяльність на польських землях… 101
Після бою група «Ґромова» зуміла дістатися села Блоґе та з’єднатися з «Марковичем». Командира прооперував польській лікар, привезений сюди з-під Сулеюва. На час його одужання керівництво групою взяли на себе «Маркович» і «Городницький»52.
Через важке поранення «Ґромова» й посилення організованих німцями об- лав група призупинила диверсійні акції. У цей період вона найчастіше зна- ходилася в районі населених пунктів Блоґе й Поток, де отримувала допомо- гу від місцевого населення. Диверсанти декілька разів вступали у випадкові бої з гітлерівськими підрозділами, головним чином із мобільними загонами Російської визвольної армії А.Власова53.
Після 15 січня 1945 р. територія, на якій діяла група, опинилася у зоні бойових дій. 1-й Український і 1-й Білоруський фронти розпочали Вісло- Одерську наступальну операцію проти німецьких груп армій «А» і «Центр», метою якої було захоплення радянськими військами лінії Одри та відкрит- тя шляху на Берлін. Близькість Червоної армії й відступ вермахту при- звів до зміни тактики діяльності загону. Диверсанти, розділені на менші групи, зосередилися на переслідуванні відступаючих підрозділів німецької армії – вступали з ними у сутички, організовували засідки. У той час вони діяли в основному на території між Сулеювом, Томашовом-Мазовецьким та Опочним54.
Найважчий бій відбувся 19 січня 1945 р. на околицях села Блоґе. Ситуація була складною, оскільки арсеналівці опинилися на лінії вогню німецького танкового батальйону. Не дивлячись на початкові успіхи (згідно з радянськи- ми даними, близько 50 німців було вбито, а 126 узято в полон), група зазнала втрат, довелося покинути частину зброї, боєприпасів та німецьких полонених. У той час загинув Прохнов, а семеро партизанів отримали поранення55.
Розгром німцями групи «Арсенал» у бою під Блоґим прискорив рішення щодо припинення її діяльності та з’єднання з наступаючими підрозділами Червоної армії. Це завдання не видавалося легким, адже територія була на- сичена німецькими частинами. Виснаженим партизанам не вдалося пробити- ся в напрямку Пьотркова. Порятунок прийшов від радянських танкістів, які 25 січня з’явилися у Блоґому. Наступного дня особовий склад групи перевезли до Пьотркова-Трибунальського, а звідти через Краків – до Львова, де дивер- санти опинилися 26 лютого. Тут вони подали перші рапорти співробітникам IV управління НКДБ УРСР56.
52 ГДА СБУ. – Ф.60. – Спр.86700. – Т.3. – Арк.26–27; Т.4. – Арк.26; Т.13. – Арк.123. 53 За даними радянських диверсантів, під час цих боїв супротивник втратив 6 осіб, поранених було 10 (див.: ГДА СБУ. – Ф.60. – Спр.86700. – Т.3. – Арк.27).
54 17 січня 1945 р. в околицях Биковця група Желудченка ліквідувала 12 німців, 2 порани- ла, 18 узяла в полон. Наступного дня у тому самому місці було організовано ще одну засідку, в яку потрапила німецька автомобільна колона (знищено 21 вантажівку з боєприпасами, штабну автомашину). Того ж дня група Гльоха вступила в бій із німцями під Яворем. Згідно з даними, наведеними в архівній справі, тоді було вбито більше 30 гітлерівців, а 17 узято в полон (див.: ГДА СБУ. – Ф.60. – Спр.86700. – Т.3. – Арк.28–29; Т.4. – Арк.27–28).
55 Там само. – Т.13. – Арк.152–153. Кількома днями пізніше (24 січня 1945 р.) в бою під Потоком загинув нещодавно прийнятий до загону Селюнін.
56 Там само. – Арк.165.
Український історичний журнал. – 2015. – No6
102 Є.Беднарек
Кількома днями пізніше командира групи, його заступників і радистів привезли до Києва. Згідно з наказом, кожен із них підготував окремий деталь- ний звіт про оперативну та розвідувальну роботу за період із 27 жовтня 1944 по 25 січня 1945 рр. Крім опису конкретних диверсійних актів у документах містилися відомості про виконані розвідувальні завдання. Для органів держ- безпеки особливий інтерес становили дані про політичні настрої місцевого на- селення, ставлення його до німців, польського еміґраційного уряду й, звісно, до радянської влади та її прихильників57.
Згідно зі звітами керівництва групи «Арсенал», поляки вкрай вороже ста- вилися до німців і тільки під примусом виконували накази окупаційних влас- тей. Аналогічним було й ставлення німців до поляків – як зазначав Калмиков, «із загальних причин, а також тому, що поляки добре ставилися до партизан- ських груп і загонів, які діяли у цих районах». Він особливо підкреслював, що жоден поляк не доніс гітлерівцям про радянську диверсійно-розвідувальну групу.Своєю чергою, ставлення до польського еміґраційного уряду та до радян- ських властей залежало від матеріального стану населення й базувалося на «класовому підґрунті». Командир «Арсеналу» писав: «Ми помітили велику сим- патію найбідніших верств населення до люблінського уряду, у той час, коли багатші симпатизували лондонському урядові, який представляв їхні інтере- си. Крім цього, бідніше населення з нетерпінням чекало на прихід Червоної армії». Радянські диверсанти зауважували також, що попри політичні сим- патії полякам притаманний патріотизм і прагнення до повного суверенітету. «Загалом, – підкреслював у своєму звіті Гльох, – поляки – великі націоналісти й безперечно хочуть самостійної Польщі, одні – більш демократичної, а інші – такої, яка була до 1939 р.».
Іншим питанням, що, зі зрозумілих причин, залишалося у сфері розвіду- вальної зацікавленості радянських диверсантів, були польські партизанські загони, які боролися з німцями. Характеризуючи ситуацію у 25-му піхотно- му полку Армії крайової, вони зазначали, що фінансово й технічно підроз- діл утримувався завдяки авіавантажам з Англії. Рядові в основному були незадоволені своїм командуванням, нарікали на погане ставлення та дис- пропорцію в матеріальному забезпеченні порівняно з офіцерськими кадра- ми. Члени диверсійної групи підготували стислі характеристики декількох старшин 25-го полку, називаючи їх «польськими народовцями»58. Калмиков і Гльох також стверджували, що саме на бійцях цього підрозділу АК лежить відповідальність за ліквідацію у жовтні 1944 р. невстановленої групи радян- ських парашутистів, невідому кількість яких поляки захопили в полон у лісі
57 ГДА СБУ. – Ф.60. – Спр.86700. – Т.3. – Арк.20–40; Т.4. – Арк.20–28; Т.8. – Арк.27–28; Т.13. – Арк.134–135 зв., 146–162.
58 У своєму звіті Гльох подав стислі характеристики командира 25-го піхотного полку Армії крайової майора Рудольфа Маєвського («Лесняк»), його заступника майора Броніслава Левковича («Компас»), а також поручника Вітольда Кухарського («Вихр»), підпоручників Александра Аркушинського («Май») й Генріка Ґурпаньчика («Генрік»), поручника Адольфа Пільха («Долина») та капітана Юзефа Вирви («Старий») (див.: Там само. – Т.3. – Арк.32–34).
Український історичний журнал. – 2015. – No6
Радянська диверсійно-розвідувальна група «Арсенал» та її діяльність на польських землях… 103
під Стефановом59. Проте пізніше з’ясувалося, що, скоріш за все, це були не радянці, а німецька диверсійна група, яка видавала себе за червоноармій- ців і була сформована з українців, котрі служили у 14-й дивізії ваффен-СС «Галичина»60.
Диверсанти неґативно оцінювали діяльність Національних збройних сил, стверджуючи, що це були пронімецькі формування, які отримували озброєння від німців та діяли за їхніми вказівками. У даному випадку ін- формацію про НЗС бійці «Арсеналу» отримували від «альовців», котрі з ними співпрацювали. Ті, своєю чергою, як, наприклад, підпоручник «Негус», не приховували, що їхнім основними завданням є не боротьба з німцями, а лік- відація «банд НЗС». Було встановлено декількох місцевих мешканців із ра- йону Пшиленка, Боровиць і Домброви, які прихильно ставилися до націо- нального підпілля61.
Цілком іншу позицію радянські диверсанти зайняли відносно загонів Армії людової та її симпатиків. Особливо позитивно оцінювали «Стефана» (Ришард Назарович), який певний час допомагав їм закріпитися на певній території й постачав украй необхідні вибухівку та боєприпаси. Важливим ре- зультатом оперативної роботи серед місцевих мешканців, які симпатизували комуністам, було вербування декількох аґентів. У наявних звітах про роботу групи «Арсенал» подано відомості про сімох людей, що надавали радянським диверсантам відомості як про німців, так і про загони АК і НЗС. Деякі з них отримували за це винагороду62.
Підсумовуючи результати роботи групи «Арсенал», слід згадати, що на час з’єднання з частинами Червоної армії вона налічувала 18 осіб. Із почат- кового складу були Калмиков, Гльох, Желудченко, Климко, Краснитський, Степанюк (важкопоранений); прийняті до загону Ґолямов, Хусаїнов, Ляйпциґер, Михайлов, Веселов, Ганжа, Кірпічников, Бальд, Гурай, Ґолевдінов, Ґерш. У боях із німцями загинули Воробйов, Прохнов і Селюнін. Безвісти зникли Сулейманов, Зінаров, Кульбат, Мартинов. Пшибила, як
59 Там само. – Т.3. – Арк.32–33; Т.13. – Арк.127. 60 Після проведення слідства було розстріляно 16 осіб, у тому числі жінку, яка «видавала себе» за радистку. Згідно з рапортом командира 25-го піхотного полку Армії крайової, за лік- відацію цієї групи відповідав командир 1-ї роти – поручник Вітольд Кухарський («Вихор») (докл. див.: Gołębiowski D. «Krak» // «Burza» nad Czarną… – S.142–146; Kopa M., Arkuszyński A., KępińskaBazylewicz H. Dzieje 25 pp Armii Krajowej. – S.210–211). У липні 1949 р. під час до- питу в Лодзинському воєводському управлінні громадської безпеки підпоручник Александр Аркушинський («Май») визнав, що операцію зі знищення групи парашутистів провели партиза- ни його взводу та взводу підпоручника Мечислава Драпика («Конрад») (див.: АІРN, Łd. – 011/211). Останній, згадуючи про ці події, додав, що два взводи «аковців» у той час ліквідували невідому групу «власівців» (див.: АІРN, Łd. – 530/66. – Т.4. – Ark.66–69). Тіла розстріляних, за вказів- кою повітового старости Конського, було віднайдено в Руському-Броді під Стефановим. Навесні 1945 р. їх перепоховали у братній могилі на цвинтарі в Неклані (див.: АІРN, Łd. – 503/18. – Т.1. – Ark.371).
61 ГДА СБУ. – Ф.60. – Спр.86700. – Т.13. – Арк.129–130. 62 Як, наприклад, Франц Мікот, що походив із села Блоґе-Жондове. У його характеристиці за- значалося: «Лояльно ставиться до радянської влади, багато допомагав радянським партизанам. Група використовувала його як розвідника та провідника. Мікот відважний, дисциплінований, винахідливий і життєрадісний. Був провідником групи, висланої для встановлення контакту з Кірєєвим, але після поранення в бою з німцями залишився вдома, а ми надали йому медичну та матеріальну допомогу» (див.: Там само. – Т.13. – Арк.125).
Український історичний журнал. – 2015. – No6
104 Є.Беднарек
згадувалося вище, був розстріляний «за зраду»63. Таким чином, із розра- хунку, що чисельність загону становила 26 осіб (10 штатних диверсантів і 16 партизанів, які приєдналися пізніше), остаточні втрати становили понад 30% особового складу.
Загалом, за підрахунками керівника «Арсеналу», у результаті діяльнос- ті групи німці зазнали таких втрат: підірвано 1 залізничний міст, 1 високо- вольтний трансформатор, 6 військових ешелонів (6 локомотивів і 61 вагон), знищено 1 танк, 22 автомашини, убито 393 солдата й офіцера, узято в полон 161 особу64.
Спираючись лише на наявні документи складно оцінити достовірність по- даних вище даних про діяльність групи «Арсенал». Також важко зробити ви- сновок про конкретну допомогу, надану наступаючим фронтовим підрозділам Червоної армії. Оцінюючи в 1964 р. цю операцію, КДБ УРСР визнав, що ди- версійні акти на залізничній гілці Томашув-Мазовецький – Конське, а також підрив трансформатора в Пьотркові мали дуже велике значення. Указувалося також на те, що радянська диверсійна група без проблем змогла відшукати в даному реґіоні прорадянськи налаштованих людей і здобути розвідувальні ві- домості не лише щодо німецьких підрозділів, а й про 25-й піхотний полк Армії крайової та його офіцерський склад65.
Подальші долі колишніх диверсантів із групи «Арсенал» склалися по- різному. Практично всі були звільнені з органів держбезпеки й поверну- лися до своїх рідних місць. Командир групи Калмиков у 1946 р. вступив до ветеринарного технікуму в Кірсанові (Тамбовська обл.), а потім працю- вав за фахом у Ржаксинському радгоспі. Гльох у 1947 р. був прийнятий на роботу в Городницький райвідділ МВС (Житомирська обл.), а згодом працював у Городницькому суді (1948–1957 рр.), звідки був звільнений за зловживання та засуджений до 10 років виправно-трудових таборів. Через два роки вийшов на волю й поїхав у Казахстан. До Городниці повернувся також Желудченко, який до 1957 р. служив тут у міліції, а потім працював робітником на одному з місцевих промислових підприємств. Климко, котра після завершення діяльності групи потребувала короткої реабілітації, по- вернулася до Полтави, де продовжила перерване війною навчання у хар- човому технікумі. Степанюк після тривалого перебування у шпиталі на- прикінці 1945 р. був прийнятий до Кременецького педагогічного інституту (на фізико-математичний факультет), який закінчив у 1949 р. Пізніше пра- цював учителем математики у середній школі села Ташки (Хмельницька обл.). Краснитський повернувся до рідної Тули, чим він займався – невідо- мо. Натомість знаємо, що місцевий КДБ ставився до нього недоброзичливо,
63 ГДА СБУ. – Ф.60. – Спр.86700. – Т.13. – Арк.142–145. 64 Там само. – Арк.142. 65 Там само. – Арк.168–174. За даними міністерства національної оборони ПНР від 1971 р., за- гін Армії людової під командуванням Юзефа Тромбського («Щепан») 12 листопада 1944 р спільно з групою «Арсенал» на залізничній лінії Томашув – Опочно підірвав військовий ешелон, знищив- ши локомотив і 7 вагонів (див.: Garas J.B. Oddziały Gwardii Ludowej i Armii Ludowej 1942–1945. – S.328). Водночас звіти групи «Арсенал» не містять жодних даних про співпрацю зі «Щепаном», тим більше про спільні операції.
Український історичний журнал. – 2015. – No6
Радянська диверсійно-розвідувальна група «Арсенал» та її діяльність на польських землях… 105
адже колишній диверсант покинув уже другу родину й допускає «цілу низ- ку аморальних вчинків»66.
Серед штатних співробітників диверсійно-розвідувальної групи «Арсенал» найменше пощастило Кіппенхану, який після завершення операції найдовше залишався в лавах радянських органів держбезпеки. Його було направлено в розпорядження розвідки 1-го Українського фронту та в березні 1945 р. десан- товано на територією Австрії. На місце збору нової розвідувальної групи він так і не з’явився, тож його було визнано зниклим безвісти67. Радянські орга- ни держбезпеки тримали цей факт у таємниці, не надаючи інформації навіть «дружнім» спецслужбам Східної Німеччини, які у 1960-х рр. шукали бодай якихось відомостей про долю Карла Кіппенхана68.
66 Там само. – Т.2. – Арк.69–69зв.; Т.3. – Арк.63–65; Т.13. – Арк.144, 176, 179. 67 Там само. – Т.6. – Арк.35. 68 У результаті на меморіальній дошці, установленій 1967 р. на стіні будинку в Мозелі, де колись мешкав Кіппенхан, неправильно зазначено 1944-й рік як дату його смерті (див.: Там само. – Т.14. – Арк.3–4, 26, 28–29).
The article highlights the activity of People’s Commissariat of State Security of the Ukrainian Soviet Socialist Republic special group under the “Arsenal” code name. This group was sent on the territory of Central Poland on autumn, 1944. The main task was diversions on the railways and highways before the offensive forces of the 1st Belorussian Front. The archival documents gave the opportunity to recreate the details of sabotagereconnaissance activity, to determine the personal data of agents, which was the part of the group, and to define the specific character of Soviet sabotage groups training at the end of the war under the 4th bureau of PCSS of the Ukrainian SSR. The special value of those sources in displaying of the real attitude of the soviet state securi- ty to the Polish armed underground – as the communist and an independent.
Keywords: World War II, Poland, soviet state security, People’s Commissariat of State Security of the Ukrainian Soviet Socialist Republic, sabotage, intelligence, Polish na- tional underground.
Український історичний журнал. – 2015. – No6
