Прощання з комбатом «Мауглі»

Прощання з Мауглі_html_cd3aaf29

Війна, попри запевнення керівництва нашої держави та заперечення «українських судів» триває… 27 травня в зоні АТО на Донбасі бійці 72-ї ОМБР потрапили в засідку ворожих диверсантів. Був бій, «рашистів» відігнали. Троє поранених, один, поки везли до шпиталю, помер. Це був добре відомий серед військових комбат Андрій Жук (позивний «Мауглі»). В День Києва, 29 травня, на вулиці Небесної Сотні відбулася панахида за загиблим комбатом Андрієм Жуком. На церемонію прощання на столичній алеї Героїв Небесної Сотні зібрались сотні людей. Віддати данину пам’яті комбату прийшли військові і цивільні, рідні та побратими Андрія Жука, волонтери, парамедики… Андрію виповнилося 3 травня всього лише 32 роки. Був кадровим військовим. До 2014 року служив прикордонником. З перших днів війни на Донбасі повернувся в ряди Збройних сил, командував взводом, ротою та останні півроку батальйоном у складі 72-ї механізованої бригади.

DSCN9593

Ким був та залишиться навічно в пам’яті рідних, друзів та знайомих Андрій Жук? «Людиною з Великої букви і справжнім офіцером», так говорять солдати 3-го батальйону 72-й бригади про свого комбата крізь скупі чоловічі сльози… Справжнім офіцером, яких, на превеликий жаль, майже не залишилось в практично знищеній за попереднього керівництва державою українській армії.

Про комбата Жука і молодші за званням колеги, і керівництво штабу АТО говорять однаково: «Комбат був справжнім військовим – порядним і справедливим». Ще з 16-ти років мріяв захищати Батьківщину. Дорослі тоді його відмовляли. Але він був настирливим, поступив у Національну академію прикордонної служби. Закінчив її в 2005-му. Відправили працювати прикордонником на Закарпаття. Хабарів не брав, та ні на які домовленості ні з ким не йшов. Був один випадок, коли в нього навіть стріляли. Андрій побачив тодішній стан прикордонної служби із середини, тому й звільнився. І до початку війни працював де прийдеться. Жив в Одесі, а після подій 2-го травня сам пішов у військкомат, на відміну від тисяч молодих «диванних» офіцерів запасу з 200-тисячної «кадрової армії», що утворилась за 25 років незалежності…Вони свій борг перед державою і народом, що їх утримував, не поспішають віддавати… Замість них на фронт ідуть необстріляні та не досить навчені молоді мобілізовані хлопці…

Андрій двічі подавав документи в Національний університет Міністерства оборони. Планував вчитися і професійно зростати в армії. Перший раз не здав англійську, а другий раз йому натякнули, що такі офіцери потрібні на передовій – і не взяли документів: мабуть місця в тилу «заброньовані» для синків паркетних генералів та державних чиновників, які всіма правдами і неправдами воліють чомусь не посилати своїх чад в АТО, хоч там нібито й війни ніякої немає… та й взагалі панує за їх словами «перемир’я й благодать». А всі, хто знав і підтримував Андрія, близькі й волонтери – бачили в ньому майбутнього генерала, такого, яким був генерал Кульчицький, другу річницю героїчної загибелі якого вшановувала цими днями українська громадськість. Було ясно, що служба в армії – це його стихія.

«Ми познайомились літом 2014-го, коли Андрій ще командував взводом. Під Старобешевим був його перший бій. Ще необстріляний, без досвіду, але що мені запам’яталось – страху у нього теж не було. Він знав, що всьому навчиться, причому дуже швидко. Восени 2014-го, я пам’ятаю, як в розвідці загинув його друг «Сєвєр», і як сильно він переживав та звинувачував себе за те, що не він був в тій розвід групі», – пригадує полковник Валерій Федорів, який прожив разом з Андрієм на фронті цілий рік.

«Для нього завжди було важливим не тільки виконання завдання, але й як його виконати з мінімальними втратами. Він був із тих, хто ніколи у житті не відправив би солдатів на завдання, не маючи розуміння, з чим вони зіткнуться. Він був дуже відповідальним», – говорить бувший начмед батальйону Олександр Сич.

«Для комбата Жука це було абсолютно природною поведінкою. Він завжди ішов попереду свого підрозділу, як найдосвідченіший. Йому, знаєте, чому довіряли? До нього все порядне тягнулось. Навколо нього завжди творилась команда морально здорових і духовно сильних людей. Ніколи не вибивав собі які-небудь привілеї. Їв із солдатами. Вів спартанський спосіб життя. Ділився всім, що було у нього. Комбат не переносив ніякого «підхалімства». Він сам ніколи не пробував нікому угодити, та й іншим не дозволяв цього по відношенню до себе», – говорять його друзі і колеги.

Андрія Жука любили не тільки його солдати. Йому з радістю допомагали волонтери, він ніколи не просив зайвого й завжди добросовісно розділяв волонтерську допомогу серед бійців.

Керівництво штабу сектора цінувало Жука за дисципліну в батальйоні, аналітичні здібності й уміння приймати вірні управлінські рішення, адже в зоні відповідальності комбата була значна лінія оборони сектору.

«Там, де стояв його батальйон, ні про яку контрабанду не могло бути й мови. У нього розуміння офіцерської честі було ще з старих часів – коли військовий, офіцер був елітою, а значить, зразком для суспільства», – говорить замкомбрига 72-й бригади Федоров. Згадують, що він завжди гуманно ставився до поранених противників, не давав знущатися над полоненими. Ніколи не вживав нецензурних слів, навіть коли сварився. Перевіряв посилки на наявність спиртного, за алкоголь садив до «ями».

Для Олександри Устинової герой війни був другом, який стрибав з нею з парашутом, і який просто був дуже доброю в житті людиною: дуже любив котів і собак: «Він був саме таким, про якого мріє кожна жінка справжнім Чоловіком…»

«Мауглі» загинув як справжній Воїн на полі бою… Вічна йому пам’ять…як і вічною має бути наша пам’ять, про всіх наших героїв цієї війни…

Георгій Лук’янчук