(20.05.1997, Черкаси – 18.06.2022, Миколаївщина)
Болюча втрата! У лавах ССО загинув Павло Добротворський, лідер Громадської організації «Поклик Яру». Я вважав його продовжувачем справи, яку почав у Холодному Яру в 1995 році.
Павло був у мене вдома, читав мої книги, планував запросити до Національного педагогічного університету ім. Михайла Драгоманова, де він навчався, презентувати книгу про Миколу Міхновського.
Я дивився на його світле, розумне, расово чисте обличчя, досконале струнке тіло, й серце раділо, що є у нас такі діти. А який він був ентузіаст! Його не треба було підганяти, йому не треба було нагадувати. Він усе робив швидко, вправно, легко. Він був авторитетом для молоді, він об’єднував молодь навколо ідеї Самостійної України, навколо Холодного Яру.
«Поклик Яру» організовував літні табори, організовував смолоскипну ходу на пам’ять про Головного отамана Холодного Яру Василя Чучупаки.
Велика втрата!
Ставлю його в один ряд з Романом Ратушним та Георгієм Ткаченком, командиром «Фрайкора», Героєм України (посмертно). Павла і поховають біля Георгія, на Холодноярському плато, біля Мотриного монастиря, який обов’язково стане українською твердинею, чоловічим монастирем, де послушниками будуть ветерани українсько-російської війни.
«Історик» сам наперед все написав: «Це війна. І на ній будуть вмирати. І, може, я теж помру. Проте, я психологічно готовий прийняти смерть і хочу, щоб я не мав страху в цей момент. Щоб кацап не бачив, як я боюсь. У загальній історії Держави я – тільки елемент, як і всі ми. І загибель зараз – це честь. Ми станемо прикладами для наступних. Як для нас зараз холодноярці.
Я можу загинути і все. Як і ти, і наші батьки. В бою або під завалами знищених будівель. Проте зараз, поки живий – борись і вчись. Все вийшло, як і казав Горліс-Горський. «Коли я впаду, мою кров вип’є рідна земля, щоб виростити з неї траву для коня того, хто стане на моє місце». Честь».
Козакам слава!
Роман Коваль
