I знову про мову

unnamed (8)

З 16 січня обслуговуючий персонал у кафе, ресторанах, магазинах тощо мав перейти на українську мову. За відмову нарешті передбачені санкції, оскільки будь-який закон, що не карає за ігнорування своїх вимог, не працює й узагалі де-факто законом не є, виступаючи лише добрим побажанням. Звісно, як завжди, встромила в українські справи свого носа «велика і духовна» – Держдума РФ засудила закон України про українську мову. Мене багато років дивувала й дивує ірраціональна глибока впевненість Росії та її населення у своєму більш ніж сумнівному «праві» вирішувати долі інших країн і народів. Не інакше як вони вважають себе намісниками Господа Бога на Землі.

І звідки така пристрасть, наплювавши на свої власні справи, постійно влазити в чужі? Воістину як у нас в Україні кажуть, є такі люди, які хочуть на кожному весіллі бути нареченим, а на кожних похоронах небіжчиком.

Наприклад, у 90-ті роки ХХ ст. у Росії обурювалися тим, що азербайджанці, таджики, тюркські народи Середньої Азії переводять свої мови на латинський алфавіт. Це сприймалося як злісний випад проти Росії. Абсолютна більшість росіян жодною з цих мов не володіє. Питання: яка тобі різниця, яка азбука буде у мови, якої ти не знаєш, не знав і не знатимеш? Можна подумати, що коли в Азербайджані панувала кирилиця, в Калузі й Нижньому Новгороді захлинаючись зачитувалися азербайджанськими газетами і книжками…

Ця дивовижна схильність з головою занурюватися в чуже життя при досить індиферентному ставленні до свого в дещо гротескній формі й, можливо, не бажаючи такого, показана в іще радянському фільмі, здається, він називався «Прошу слова». Там головну героїню, чи то міськомівську, чи то міськвиконкомівську даму грала Інна Чурікова, а її чоловіка – Микола Губенко. Особливо вразила мене сцена, де приходить чоловік додому й раптом чує страшний крик своєї дружини. Переляканий він вривається в її кімнату, й вона в риданнях повідомляє йому: «Сальвадора Альєнде вбили!» Персонаж, якого грав Губенко, полегшено зітхнув, сплюнув і сказав: «Тьху, чорт, а я думав з донькою щось». Відтоді в Росії мало що змінилося. Але російське TV всіляко намагається відволікти росіян від того, що відбувається в їхній країні, натомість їм постійно розповідають про Україну, Сирію, Білорусь, країни Балтії, про Захід і т.д.

Але якщо хоча б чесно розповідали! Адже брешуть відчайдушно, а за брехню в путінській Росії щедро платять. Усі ці Кисельови, Соловйови, Скабєєви-Попови, Кеосаяни з Симоньянами й різні інші Норкіни отримують з бюджету величезні кошти за брехню. Соловйов, наприклад, на ниві брехні заробив собі на палац над озером в Італії. Хоча тверезомислячі росіяни (такі в Росії ще залишилися) називають «творчість» Соловйова – «солов’їним послідом». Так, є така професія в РФ (дуже прибуткова!) – людей обманювати. Конкретний приклад: страшна істерика в Москві з приводу закону України про мову. У частині, що стосується обслуговування, там сказано, що продавці, аптекарі, офіціанти і т.д. зобов’язані до будь-якого свого клієнта звертатися державною українською мовою. Але там також сказано, що якщо клієнт попросить обслуговувати його іншою мовою, наприклад російською, то його повинні обслужити російською. Але про це на російському TV мовчать, бо якщо правду сказати, то вся пропагандистська схема розвалиться й виявиться, що московська істерика не варта виїденого яйця.

Навіщо ухвалили такий закон? Для того, щоб покінчити з багатовіковою мовною дискримінацією українців в Україні. Дійсно. Хіба відмова обслуговувати українською мовою того, хто цією мовою розмовляє, не є порушенням прав людини і громадянина, тим паче на його етнічній Батьківщині? Тим паче там, де ця мова є державною? Політика українізації в Україні є правильною й життєво необхідною. Ще стародавні римляни стверджували: «Чия мова – того й влада». У нас, судячи з усього, влада значною мірою продовжує залишатися неукраїнською, що змушує турбуватися й переживати за долю української держави.

Українізацію слід проводити серйозно, тобто жорстко й відповідально. Потрібно допомагати всім, хто хоче освоїти українську мову. А перед явними ворогами України метати бісер не слід. Ми вже неодноразово спостерігали, як при жорсткій позиції української держави п’ята колона Кремля, люди з колонізаторським мисленням завжди відступали. А от «ласкаве» ставлення до них негайно провокує з їхнього боку нахабство й агресивність. Досить загравати й плазувати перед тими, хто ненавидить Україну й хоче завжди бачити її в колоніальному стані…

losevМи живемо в 2021 році, влітку відзначатимемо 30-річчя незалежності України. За 30 років можна вивчити не те що українську мову, а навіть китайську з її пекінським, кантонським і шанхайським діалектами. Неволодіння ж українською сьогодні – це або крайня ступінь нездатності, або небажання внаслідок свідомої політичної позиції, в даному випадку – антиукраїнської.

Але боротьба у сфері мови та конкретно закону, про який йдеться, ще не закінчена. Прокремлівські сили у Верховній Раді роблять усе, щоб не допустити санкцій за невиконання закону, тобто перетворити закон на пустушку. Саме на цьому ґрунті може оформитися більш-менш стійкий союз між «Слугою народу» й ОПЗЖ…

Ігор Лосєв

Опубліковано Громадське життя.