Юрій Сиротюк: «Між клітинкою і фігурою на шахівниці наше військове керівництво обирає фігуру»

syrotiuk19

Його не було на зв’язку чотири дні. Для бійця, що перебуває на самісінькому нулі багато. І ось на свято Петра і Павла на панелі біля Фейсбучної сторінки Юрія Сиротюка з’явилася весела зелена крапочка (ми всі зараз відстежуємо знайомих з фронту за присутністю у мережі, тій самій зеленій крапочці). А далі емодзі та лаконічне: можу поговорити, тільки дай годину поспати, щойно повернувся.

Історик на війні, історик, який належить до націоналістів, історик, який був секундантом та консультантом під час українських телевізійних битв з проросійськими політиками для лідерів-націоналістів. Історики нашої країни роблять історію в режимі реального часу, коригуючи ментальність ущербного імперського сусіда вогнем та мечем. Та ризикуючи при цьому власним життям… Хто знає, може російсько-українська війна, де науковець оперує вогневим пристроєм, сьогодні – найвища форма історичного наукового пізнання?

Судіть самі.

Зі святом тебе. Роблю плов побратимам (було чути, як ніж стукає по дошці раз-раз-раз) і говорю з тобою… Щоб вони відчули домашню обстановку, трошки розслабилися. Вони приїхали вчора ввечері, треба переключити психіку, бо війна тисне. Але зізнаюся, у мене романтика. Я десь у глибині душі інколи навіть кайфую.

Чотири з половиною місяці, а ти все кайфуєш?

Ну я ж не всі чотири тут. Перші місяці в Києві був. 24 лютого я прокинувся в себе у квартирі на Лісовому масиві, ракета летіла над будинком, було зрозуміло, що почалася війна. Оскільки у мене теща живе в Бортничах біля військової частини, то дружина попросила маму вивезти за межі міста, я вивіз тещу, дружину і молодшого сина Романа, а зі старшим 17-річним сином повернувся до Києва, прийшов в офіс «Свободи».

Старший це той, котрий вступив у Могилянку з балом 198?

Так. Я ще й назвав на честь Святослава Завойовника. Я і Святослав отримали автомати Калашникова і вступили до добровільного формування тергромади «Свобода». Першу ніч літали дрони, ми зайняли кругову оборону на дахах в центрі міста на Тургенівській. На другий чи третій день ми вже поїхали в бік Вишгорода, тому що була загроза танкового прориву з боку Вишгорода і ми поїхали туди на Оболонь, рили там перші окопи, готували позиції. Потім батальйон «Свобода» розподілився на дві частини, одна рота лишилася на Оболоні і працювала на вишгородський напрямок, дві роти перемістилися на ірпінський напрямок: Ірпінь-Гостомель, була загроза знову ж таки танкового прориву через Бровари. З Броварів поїхали в Баришівський район, брали участь у боях, зокрема звільненні села Лук’янівка. А в квітні, коли Київщина була звільнена від росіян, постало питання, ми всім своїм взводом самомобілізувалися до Збройних сил України. Ну був варіант йти в Національну гвардію, більшість батальйону «Свобода» пішла в Національну гвардію, а ми вирішили, що підемо в Збройні сили України.

Ми мобілізувалися в новостворений 5 окремий штурмовий полк, його очолив бойовий офіцер Павло Паліса, він вчився у Штатах, офіцер вже нового покоління, він повернувся з США з початком війни. Нам казали, що полк буде без радянщини, побудований на нових принципах, на натівських стандартах, полк заточений під наступ, штурмовий. Перший в історії України штурмовий полк, щось на зразок сердюцьких козацьких полків, і ми всім нашим відділенням вирішили туди піти. І 22 квітня пішли у військкомат, домовилися через знайомих без усіляких комісій, без нічого самомобілізувалися до Збройних сил України. Ми домовилися, що нас візьмуть в армію, в роту вогневої підтримки у гранатометний взвод. Ми мали час відпочити і підготуватися. Ми потрапили в такий підрозділ, де ми самі себе заставили додатково тренуватися. Я ввечері читав коротку лекцію з історії про війни російсько-українські, проводили фізичні тренування.

На жаль, при мобілізації трапилася маленька оказія. Я обіцяв дитині ще до війни, що візьму на фронт, якщо він складе сесію у Могилянці. Він готувався ночами, склав сесію і коли прийшов у військкомат, йому сказали, що тих, кому немає 25 років і якщо не служив у армії не беруть. Я чотири рази ходив з дитиною у військкомат, використав усі зв’язки, а дитину не взяли на війну. Пройшли ми перед фронтом злагодження, пройшли полігон, отримали американські гранатомети, самі дістали джихад-мобілі, їх ще називають бандеро-мобілі, пікапи. І коли довелося полку йти на фронт, то ми були одні з небагатьох, хто був готовий, йшов зі своєю технікою, ми зараз воюємо на нашій техніці, на машинах, на які нам наші друзі-волонтери скинулися. Зброя у нас є і державна, і американські гранатомети, це дуже виручає. Полк одразу потрапив у бій за Лисичанськ, саме серце російського напрямку, бо росіяни обходили Лисичанськ з півдня, далі намагалися відрізати місто, захопивши Лисичанський нафтопереробний завод. Тож ми потрапили без другої лінії одразу в саме серце війни. І тут наші автомобілі стали в нагоді, бо ними підвозили боєприпаси, вивозили поранених, дозволяли зберігати комунікацію. І відтоді ми тут.

А як побратими сприймають те, що доводиться відходити?

На нашому відтинку я не бачу істотного відходу, на тих позиціях, де ми перебуваємо, так, ми відкотилися у межах 5-8 км. Я тобі скажу чесно, мене тішить те, що обираючи між клітинкою на шахівниці і фігурою, наше військове керівництво може пожертвувати клітинкою, щоб зберегти фігуру. Ти перебуваєш в епіцентрі пекла, тебе криють усім чим можна, усіма видами забороненої зброї – градами, касетними боєприпасами, мінами, по тобі стріляють танки, а рельєф тут такий, що заховатися від цього практично неможливо, то я вважаю розумною тактику зберегти наші життя і тимчасово здати клітинки. Щоб виграти шахову партію, можна трохи втратити клітинок. Якщо буде боєздатна армія знищена і заради інколи непотрібних безіменних висоток, то я не думаю, що це краща тактика. Краще, бо я з тобою говорю сьогодні, ніж залишився б лежати на безіменній висотці.

Боже спаси.

А коли ти бачиш, що командир іде першим, коли в бій виводить солдатів, а виходить останнім, то це тебе дуже сильно підтримує. Я був тиждень тому поза зв’язком взагалі, російські засоби радіоелектронної боротьби глушать раційний зв’язок, ти перебуваєш постійно в невідомій ситуації в епіцентрі такого пекла і дуже підтримує те, що командири перед тобою, вони перші йдуть, останні виходять.

Доводиться інколи тактично відступати, але це все відбувається спокійно, організовано, зважено, з мінімальними втратами, приїжджають і допомагають вивезти, підвезти, ну, наші живі, це мене тішить.

А де ви живете?

Ми живемо там, де доводиться. Але оскільки нас зібралося таке коло практичних людей, які в житті себе реалізували нормально, то ми кругом живемо нормально. Найбільш важливо, це безпека, маскування. Тобто ми тут не пересуваємося просто неба ні вдень, ні вночі. Мінімально пересуваємося. Намагаємося шукати приміщення, які обладнані підвалами, будь-що на кшталт бомбосховища, бо не хочемо випадкового удару. Живемо там, де доводиться. Ночуємо і в окопах, не дуже приємно. Тут на війні головне правило якомога глибше закопуватися. Це важко пояснити людині, яка цього не бачила, але у тебе над головою буквально щохвилини щось вибухає, щось прилітає.

По тобі стріляють, а ти копаєш лежиш на бочку, ножем риєш ямку, маленькою саперною лопаткою. Спершу вириваєш трохи, хоч би як некрасиво це називалося, домовинку. Потім глибше, глибше, глибше і намагаєшся якомога більше вкопатися в землю і ще щось собі над головою покласти, щоб не прилетів уламок чогось. Це перша справа, що робиш. У будь-якому місці, де люди живуть, там ти шукаєш першим ділом льох, підвал, будь-що, що тебе захистить, бо дуже сильні артилерійські обстріли. Росіяни мають багато боєприпасів, і методично, метр за метром, зносять усе. Тому окопуємося. Під час обстрілів це всі роблять лежачи. Коли обстрілу немає, ти намагаєшся копати. Бувають такі п’ятихвилинки спокою, коли ти можеш встати і покопати. А переважно це сидячи, лежачи, деколи вночі. Нам попало саме таке, як пекло інтенсивних боїв, тому часу на підготовку позицій там не було. Ти прибіг, починаєш копати, по тобі стріляють. Ти копаєш, копаєш. Що глибше закопаєшся, то краще.

Я включила собі тренажер, у нас зробило видання «Тексти» імітатор обстрілів по наших хлопцях на «нулі». І це протягом хвилин різні види зброї. До цього не можна звикнути, як під час цього спати, під невпинні види обстрілів?

Обстріли російські дуже інтенсивні, вони постійні, але не 24 години і 60 хвилин на годину. Тобто є можливість розслабитися, якщо ти можеш спокійно спати, коли біля тебе щось постійно вибухає. Я спав спокійно. Я змерз більше, не злякався обстрілів, а просто дуже холодно було в окопі. Ми приїхали на позиції без теплих речей з маленьким завданням, а воно затягнулося на довший час, тому у мене проблема, що я страшенно змерз. Але коли зранку я знайшов каву і приготував її на вогні, був такий щасливий як ніколи.

Я зараз перебуваю на бойових позиціях прямо на передку, хтось трошки відтягнутий на пару кілометрів. Є місце, де можна перепочити, переночувати, щось приготувати гаряче. Ти не сидиш весь час під вогнем. Ти посидів пару днів, тебе відтягнули. А зараз я взагалі у безпечному місці. Можу говорити по телефону, ходити по вулиці. Тому що там, де я був, там ти не можеш ходити по вулиці. Там до туалету складно вибратися. І тому грамотно продумано, щоб ти глузд не втратив і щоб нерви остаточно не зламалися, то є можливість і відпочити, передихнути, потім повернутися на позиції.

Я була на інтерв’ю у Юхновського і він каже, що треба шукати максимальної спроби домовлятися із РФ, не відкидати її, тому що ми не можемо втрачати таку кількість людей.

На нас напала друга армія в світі, як вони себе називали на початок лютого. До кінця квітня ми дуже швидко показали, що це ніяка не друга армія в світі і надавали бомбулей. Це окрилило українців, але не треба забувати, що ми маємо справу з дуже серйозним ворогом, дуже серйозним. Це суперник, який витримав удар Гітлера в 41-му році, суперник, який витримав удар Наполеона у 1812 році. Тобто росіяни це не ті люди, які, отримавши по морді, як ми то зробили під Києвом, на Чернігівщині, заплачуть і втечуть. Дуже, дуже серйозний ворог, ця війна дуже серйозна. Але я не бачу, принаймні зараз, чогось такого, що нам не дозволяє воювати з ними на рівних. Тобто там воює російська держава, російська імперія, тут воює українська нація. Робить це достатньо ефективно. Подивися з початку війни на Донбасі: вони забрали Рубіжне, Попасну, Сєвєродонецьк, Лисичанськ і на півдні, на жаль, Маріуполь тощо. А далі кожен метр дається дуже тяжко з великими втратами. Оця так звана їхня перемога під Лисичанськом коштувала того, що Путін публічно мав сказати, що, мовляв, треба армії дати перепочити. А то означає, що вона настільки розбита, що вона недієздатна. І подальше просування їх в нашому напрямку показало, що вони спробували, відгребли і зараз стабільно. Тобто їм можна протистояти, ми більше знаємо за що воюємо, ми вмотивованіші. Ти помиляєшся, якщо ти думаєш, що вони зупиняться, тут вони, як вовк, скажена тварина, котра відчула кров, вже не зупиниться. Їхнє завдання знищити українську державність повністю і знищити українську ідентичність. Але у них зараз не дуже це виходить. Для того, щоб це зробити, їм треба пройти загальну мобілізацію. А можливостей для мобілізації я не бачу, як і шансів їм зараз досягати якихось великих успіхів без мобілізації. Є та річ, про яку ти кажеш, це правда. Що коли нам здавалося на першій фазі динамічна війна, коли Росія перла великими колонами, а ми їх били з посадок, флангів, накривали артою і нам виходило, то в окопній війні нам дуже важко. Тому що в окопній війні у них більше гармат, більше боєприпасів, ми починаємо зазнавати більших втрат. Тут потрібно стратегічне мислення нашого керівництва, бо якщо армія українська й російська сяде в окопи, шансів у нас не так багато, тому що їх більше, у них більше артилерії, більше людей. Тому, я вважаю, що треба шукати якісь елементи динамічної війни, атакувати. Мені здається, що ми мали на Донбасі атакувати, пробувати виходити в Донецьк. Якщо будемо сидіти, то будуть проблеми. Якщо ми будемо постійно їх хитати, контратакувати, тоді все буде о’кей. Тільки за пару певних днів на нашій ділянці було спалено до 10 російських танків. Тобто коли ти сидиш просто в окопі і танк стріляє по тобі 4 км, тоді у тебе проблема, бо ти нічим по ньому не попадеш. Кожен день цієї війни грає на руку нам… Завдання на війні не загинути в перші дні. Тобто вчитися, освоюватися.

У нас дуже багато мобілізованих, дуже багато людей, які не служили в армії. Тому керівництво наше зберігає наші життя, а не каже: сидіть до останнього «на нєізвєстной висотє».

Якщо говорити про РФ… Що більше вони відмобілізують, то у них буде більша кількість жертв і нижчий моральний дух армії. Якщо спробують нас закидати м’ясом, то повір, у Росії будуть дуже серйозні проблеми внутрішні. Путіну не вистачає професійних солдатів, приватних військових компаній для активних наступальних дій. У нього є спокуса провести мобілізацію, тобто закидати нас м’ясом людським. А з іншого боку, він розуміє чим це може обернутися.

Чого вони досягли? Харків 4 місяці наш, у них немає варіантів його взяти. Тут теж. Там десь відкотилися на 7 кілометрів, десь підійшли на кілометр. Але завдання – вберегти українську армію і головне зараз знайти протиотруту до цієї божевільної війни, коли ти сидиш в окопі і не бачиш росіянина, а ти чуєш, як по тобі постійно прилітають усі види забороненої зброї, крім хімічної і ядерної.

Як ленд-ліз змінить ситуацію? І чи змінить?

Вже змінює. На фронті активно працюють «три сімки», нові гаубиці. Ми бачимо наскільки це хороша зброя. Ми чуємо як «Хаймерси» працюють. Я не маю можливості, коли там перебуваю, читати новини, аналітичні роздуми. Я бачу те, що відбувається над головами. Якщо в перші місяці війни була тотальна повітряна перевага, тобто російська авіація залітала і бомбила наші позиції, зараз я бачу наші вертольоти, бачив як українські вертольоти працюють по ворогу. Хлопці, які раніше тут були, казали, що постійно російські літаки літали, я тепер бачу наші літаки. Тобто, ситуація вирівнюється. Звичайно, коли пересядемо з бандеромобілів, з неброньованих пікапів відкритих хоча б на легко броньовану техніку, то це буде набагато позитивніше. Але нам ніхто в світі нічого не винен. Дякуємо за те, що і так дали. А зараз воюють дві однакових армії. Ми більше вмотивовані, їх більше. На фронті немає паніки, що там москалів більше, у них артилерії більше. Звісно, приємно, коли працює наша артилерія, бо вона змушує замовкати артилерію ворога. Ти маєш час перепочити. Але я чую постійні арт-дуелі, чую, що стріляють багато, багато москалів, а потім якісно відповідають наші і москалі замовкають. Ми цю війну не вибирали, але вона мусила бути, і військовим шляхом Росія не здатна перемогти Україну.

І що ти скажеш про перспективи завершення війни?

Я дуже довго думав, як назвати цю війну. Це точно екзестенційна війна, за існування української нації передусім і держави як нашої домівки. Це перша російсько-українська війна у ХХІ столітті. Тут хлопцям я щодня розказую, що наша війна йде з 1169 року, що у нас було 22 війни з Росією, що нічого нового в діях Росії немає, вона завжди так робила. Вона працює однотипно. А якщо зараз виснажаться сили обох сторін, то нас чекатиме продовження років за два-три. Росія не зупиниться і буде добре, аби ми перенесли війну на територію ворога, на мізки ворога. Я передбачаю, що зараз вона не вирішить поставлених завдань і нас чекатиме ще одна війна. Я би дуже хотів, щоб ми звільнили Крим, Донбас, і це було б з мінімальними жертвами. І я не схвалюю гасел: вперед на Москву, я вже знаю, що це робитиметься життями моїх побратимів. Я вважаю неправильним тактику української влади працювати з псевдоросійською опозицією, так званою ліберальною, вона все одно імперська, а правильно буде працювати з національними меншинами, тобто Україна мала би бути надією для окупованих Росією народів на звільнення, навіть з тими самими бурятами, розумієш, буряти, які взагалі не православні, які мають величезну територію, яких женуть, як собак загинути в Україну, я думаю, і з ними ми мали би чіткіше працювати.

Росія не завдасть нищівного удару по українській армії, вона не зможе, у неї немає зараз потенціалу наступати на всіх фронтах, тобто це залякування. Тому я не вірю зараз у можливість другого стрімкого наступу на Київ, такого, який був у лютому 2022 року, тобто якщо це буде, то це буде знову з тяжкими боями на кордоні, мінімальними просуваннями, але зовсім інший рельєф, там річки, болота і я не думаю, що росіяни на другий день будуть під Броварами і в Ірпіні, тобто такої легкої прогулянки, вона й тоді не була для них легкою, не буде. Я думаю, що зараз для росіян є важлива тактика знищення української армії отут на Донбасі, максимальне знищення боєздатних частин, які дуже активно працюють, але їм це не дуже вдається. Тому зараз що я бачу, що є у обох сторін, в України і в Росії, буде спроба на серпень переламати ситуацію на свій бік. У разі отримання ленд-лізу далекобійної артилерії ми маємо серйозні шанси дуже швидко, на мою думку, відбити все, що було завойоване росіянами до 24 лютого. Майже все. Якщо буде політична воля українського керівництва, я вважаю, що ми могли би вийти на межі державних кордонів в Донецькій і Луганській областях, у разі, якщо все піде за нашим сценарієм. Якщо не вдасться нам з певних причин вийти до кінця серпня на державний кордон у Донецькій і Луганській областях, на осінь буде така затяжна фаза переходу в затяжну війну і, можливо, ще в лютому вже новий сплеск війни. І десь наприкінці лютого, я думаю, можливо, вийдемо на те, що дві сторони не зможуть активно наступати і тому буде якесь перемир’я. Існує екстремальний варіант: якщо Путін застосує тактично-ядерну зброю, це може перелякати світ і тоді нас можуть змусити пристати на неприйнятні умови.

Якщо говорити про майбутнє, про оборону. Ми з трьох боків оточені Росією. Маленька професійна армія, попри відсутність альянсів, на це не здатна. Значить має бути так званий швейцарський формат, коли кожна доросла людина повинна мати базові навички того, як діяти в умовах війни… Бо ти зараз живеш у Києві, ти на війну не підписалася. Але якщо прилітає бомба в Київ, бомба не обирає. А тебе мала б навчити держава першій медичній допомозі, як ховатися від авіаційного удару, тобто це вже називалося такою цивільною обороною.

Я вважаю, що кожен дорослий чоловік і дівчина в Україні мають отримувати ті базові навички і пройти стрілецький вишкіл в армії не більше п’яти місяців. Не треба тримати два роки в казармах. Винятки для людей, які мають релігійні певні мотивації не служити в армії чи за станом здоров’я не можуть. Ті люди мали б якусь альтернативну службу і відпрацьовували б на державу в якийсь інший спосіб. Всі чоловіки, жінки теж мали б отримати ці базові знання, потім на основі тих курсів держава мала б вибирати хто підходить для професійної армії, для поліції, для спецслужб. А ті, хто, умовно кажучи, далі залишалися цивільними, вони мали б бути членами територіальної оборони. Тобто раз або двічі на рік мають брати участь у таких невеликих військових зборах, де б вивчали військову справу, район, своє село. У разі загрози могли б захищати від військової агресії і водночас таких загроз, як, наприклад, пандемії, стихійні лиха тощо. Тобто мирний, але до зубів озброєний український народ. Я вважаю, що українці мають право володіти цивільною вогнепальною зброєю. На цій дискусії треба поставити крапку. Але це має бути відповідальне володіння. Людина повинна відповідати певним соціальним стандартам і мати певні навички. Тобто це нова професійна армія і великий мобілізаційний резерв. Мала професійна армія потрібна для виконання спеціальних завдань і повинна мати широкий мобілізаційний запас. А на кордоні з Росією можна робити військове козацьке поселення.

Говорю з тобою, і тьху-тьху, за годину нічого у вас не вибухнуло.

Війна це ж не 24 години жаху. Навіть під час чуми люди якось там можуть поїсти і ще щось. Я от зараз філософів перечитую. Філософія це вправляння у смерті. Війна теж. Лиш у філософії ми проводимо самі іспит на сумління. Випробовуємо себе. А війна на власний розсуд вправляється над нами.

Але у них (філософії і війні) є ще одна напрочуд подібна ознака.

Вони не терплять несправжніх.

А коли найбільший кайф?

Найкраще відчуття, коли друзі живі повертаються… Коли люди поїхали в невідоме, з ними немає зв’язку, а потім вони всі живі. Це найкращий стан, який я тут переживаю.

Лана Самохвалова, «Укрінформ»

Опубліковано Головне, Пряма мова.