Тарас Шевченко та москалі

Shevchenko_USA2

У листі до брата Микити Григоровича Шевченка, 2 березня 1840 року поет писав з С. Петербурга:

Брате Микито, треба би тебе полаяти, та я не сердитий. Нехай буде так як робиться, за що я хочу тебе лаяти, чому ти як тільки получив моє письмо, до мене не написав, бо я тут турбувався, трапляється, що письма з грішми пропадають — а вдруге за те, що я твого письма не отримаю — чорт зна по якому ти його скомпонував чи по нашому, чи по московському — ні се, ні те, а я ще тебе просив, щоб ти писав по своєму, щоб я хоч твоїм письмом побалакав на чужі стороні язиком людським…Скажи Іванові Федерці нехай він до мене напише письмо окреме — та тільки не по московському, а то читати не буду…”

У Радянській Україні, фактично, москалі не могли дати собі ради з двома явищами: Богом і Шевченком. З огляду на людське відношення до обох і наслідки які могли бути, влада не могли просто зліквідувати чи заборонити Бога і Шевченка. З Богом вони вдалися до ліквідації Української Автокефальної Православної Церкви і Української Греко Католицької Церкви та арештами їх ієрархів та провідного духовенства, а на їх місце поставили державну потвору- Російську Православну Церкву Московського Патріархату, щоби дати людям бодай враження якогось релігійного життя.

З Шевченком зробили таке: фактично “Кобзар” друкувався майже повністю, або без: “Якби то ти Богдане п’яний”, а від 1974р.до 1981р. дозволили видавати Кобзар, але без таких віршів: “Розрита Могила”, “Чигрине”, “Великий Льох”, “Іржавець”, “Якби то ти, Богдане п’яний”. 1982 року надруковано повний текст Кобзаря без однієї тільки поезії. “Якби то ти, Богдане п’яний”.

У цензурованих поемах знаходилась суть українсько-московських відносин. Увага концентрувалася на Переяславі та наслідки, фактично, починаючи від цього. Поет не встрявав у справи давніші, не було завоювання Києва московським Андрієм Боголюбським, який походив з київських князів. Мабуть, поет не сприймав серйозними Московські претензії до спадкоємства Київської Русі, бо Московії фактично не було до ХІІІ століття і то тоді тільки як місцевості чи провінції. До ХУІ століття Московія була залежна в підданству Золотої Орди та її Ханату. Від Івана Грізного щойно, фактично, починається встановлення імперії, хоч зазіхання на чужі території був “modus operandi” від 1492р., коли москалі проголосила себе ІІІ Римом. Про це поет не писав.

З тих цензурованих творів у “Розритій могилі” (1843р.) поет пише про свій біль і виносить претензії до Гетьмана Богдана Хмельницького:

Світе тихий, краю милий

Моя Україно!

За що тебе сплюндровано,

За що, мамо,гинеш?…

Ой Богдане!

Нерозумний сину!…

Степи мої запродані

Жидові, німоті,

Сини мої на чужині,

На чужій роботі.

Дніпро, брат мій, висихає,

Мене покидає,

І могили мої милі

Москаль розриває…”

Подібно і в поемі “Чигрине(1844). Чигирин був столицею Козацької держави Богдана Хмельницького:

Чигрине, Чигрине,

Все на світі гине,

І святая твоя слава,

Як пилина, лине…

За що ж боролись ми з ляхами?

За що ж ми різались з ордами?

За що скородили списами

Московські ребра??…засівали,

І рудою поливали…

І шаблями скородили.

Що ж на ниві уродилось??!!

Уродила рута…рута…

Волі нашої отрута.”

Ввесь біль і гнів поет скеровує на нещасного Богдана. Це являється скрізь. Переяслав, Гетьман Богдан, Цар Петро, Цариця Катерина є центральними мотивами “Великого льоху” та його епілогу “Суботів” (1845р.) Три душі, яких до раю не пускають.

Одна переступила дорогу гетьману Богдану коли він їхав у Переяслав:

Вранці-рано, в пилипівку,

Якраз у неділю,

Побігла я за водою…

Дивлюсь – гетьман з старшиною.

Я води набрала

Та вповні шлях і перейшла;

А того й не знала,

Що він їхав в Переяслав

Москві присягати!…”

Друга душа напоїла коня цареві Петрові:

А мене, мої сестрички,

За те не впустили,

Що цареві московському

Коня напоїла –

В Батурині, як він їхав

В Москву із Полтави.”

Третя просто усміхнулась Катерині:

А я в Каневі родилась

Ще й не говорила…

Як їхала Катерина

В Канів по Дніпрові.

А ми з матір’ю сиділи

На горі в діброві.

Я плакала; я не знаю,

Чи їсти хотілось?

Чи, може, що в маленької

На той час боліло.

Мене мати забавляла,

На Дніпр поглядала;

І галеру золотую

Мені показала,

Мов будинок. А в галері

Князі, і всі сіли

Воєводи…і меж ними

Цариця сиділа.

Я глянула, усміхнулась…

Та й духу не стало!”

Поема-оповідання про трьох душ, про Богдана, про Петра і Катерину кінчається епілогом який змальовує трагічні наслідки Переяслава, які поет сприймає дуже болюче:

Стоїть в селі Суботові

На горі високій

Домовина України,

Широка, глибока.

Ото церква Богданова.

Там то він молився,

Щоб москаль добром і лихом

З козаком ділився.

Мир душі твоїй, Богдане!

Не так воно стало;

Москалики, що заздріли,

То все очухрали…”

Період тяжкого поневолення України за царя Петра та пізніше цариці Катерини, поет описує у багатьох поемах, між іншим також в поемі “Іржавець” (1847р.):

Розказали кобзарі нам

Про войни і чвари,

Про тяжкеє лихоліття…

Отак її воєводи,

Петрові собаки,

Рвали, гризли…І здалека

Запорожці чули,

Як дзвонили у Глухові,

З гармати ревнули.

Як погнали на болото

Город будувати…”

Але найбільш цензурований москалями твір поета написаний на присмерку життя в 1859р. таки в Переяславі:

Якби-то ти, Богдане п’яний,

Тепер на Переяслав глянув!

Та на замчище подив[ив]сь!

Упився б! здорово упивсь!

І препрославлений козачий

Розумний батьку!.. і в смердячій

Жидівській хаті б похмеливсь

Або б в калюжі утопивсь,

В багні свинячім.

Амінь тобі, великий муже!

Великий, славний! та не дуже…

Якби ти на світ не родивсь

Або в колисці ще упивсь…

То не купав би я в калюжі

Тебе преславного. Амінь.”

Ми бачимо Москва, Московщина, москалі. Повстає питання чи користується поет назвами Росія, росіяни у відношенню до північного сусіда-агресора тобто назвою з походження Русі? Артист-режисер, постановник творчості поета, Іван Бернацький відповів мені: “Я не зустрічав”. Мій аналіз — поет не визнає узурпації назви Русь та її спотворення, як не визнає московські претензії до Київської Русі. Немає Росії, нема росіян. Натомість всюди являється у творчості поета Москва, Московщина, москалі. Мабуть для підкреслення того, що немає споріднення між українцями та москалями поет пише: “А до того – Московщина, Кругом чужі люде…” (“До Основ’яненка” 1839р., С-Петербург). Москва чужа, москалі не брати, а гнобителі.

П’ять років пізніше у поемі “Сон”(1844р., С-Петербург) поет пізнавши москалів аналізує психологічно московську вдачу, описує людські характери взагалі і між ними змальовує москаля:

У всякого своя доля

І свій шлях широкий,

Той мурує, той руйнує,

Той неситим оком

За край світа зазирає,

Чи нема країни.

Щоб загарбать і з собою

Взять у домовину. “

Чимало у поета уособлює власні особисті переживання. Він навіть бачить у собі москаля бо його взяли у солдати. Він старається знайти щось доброго в особі москаля Максима у поезії “Москалева криниця” (1847р. і 1857р.) написаного чи зредагованого бодай два рази з 10 літнім проміжком часу. Відомий Шевченкознавець професор літератури Григорій Грабович пояснює:

Передусім треба врахувати , що в українській мові і в побуті у ХІХ ст. слово “москаль” визначає не лиш росіян, а і солдатів (тої же російської армії до якої також брали українців); в сільському побуті (про який йдеться також Шевченкові у його поезії “Москалева криниця” , і у версії 1847р., і у версії з 1857р.) це друге значення навіть домінує: ідеться про українців (своїх) яких беруть у російську армію і вони стають (бодай подекуди) “чужими”. Ідеться тут також, звісно, про русифікацію, яку ця насильна служба несе;..Образ Максима у “Москалеві криниці” є однією із його символічних автопроєкцій — і не диво, що ця постать передусім несе добро.”

Такі фактично бажання і мабуть ілюзії поета до тих українців, які стали “москалями”, хоч інколи не з власної вини.

Протягом своєї творчості поет описує своє життя перебування в більшості поза Україною — у солдатах, на засланню, де кругом москалі і пише про це, що його найбільше болить, наша історія і його оточення.

В “Невольнику”, написаного вперше у 1845р., а закінченого майже на присмерку життя 1859р., поет пише як знищили москалі його народ:

Як Січ руйнували ,

Як москалі срібло, золото

І свічі забрали

У Покрові; як козаки

Вночі утікали

І на тихому Дунаю

Новим кошем стали;

Як цариця по Києву

З Нечосом ходила…

І Межигорського Спаса

Вночі запалила.

І по Дніпру у золотій

Галері гуляла,

На пожар той поглядала.

Нишком усміхалась.

І як степи запорозькі

Тоді поділили

І панам на Україні

Люд закріпостили.”

Шевченківський “Кобзар” відкривається словами “Реве та стогне Дніпр широкий” (“Причинна” 1837р. С-Петербург). Прах поета знаходиться в його Черкаській області, у Каневі, звідки поет бачить, мабуть, цілу Україну, включно із братом, як він писав, Дніпром, чує як він, Дніпро, реве та стогне. Поет сильніший чим Дніпрові пороги. З верху Чернечої гори поет навіть сьогодні та на довгі роки немов сторож перед ворогами України, а зокрема перед москалями. Ми всі йдемо з дитинства до Тараса і для усіх Реве та стогне Дніпр широкий”, щоб розбудити тих хто спить.

askoldflagДніпро розбуджує, а поет подає урок ровесникам, дітям і нащадкам в поемі “Катерина”, (1838р. С-Петербуг), тобто майже з самого початку писемної творчості, що таке саме актуальне сьогодні як було за Шевченка і, на жаль, мабуть буде актуальним на довгі роки. В особі москаля – солдата царської армії, поет уособлює всіх москалів-ворогів України. Україну уособлює українська дівчина Катерина:

Кохайтеся, чорнобриві,

Та не з москалями,

Бо москалі -чужі люде,

Роблять лихо з Вами.”

Учітеся брати мої”, учіться в Шевченка!

11 березня 2018р. Аскольд С. Лозинський

Опубліковано Головне, Пряма мова.