Наступає чи відступає націоналізм в Україні?

Bagan-enfaceПро цю проблему ми розмовляємо із сучасним ідеологом українського націоналізму, відомим публіцистом, літературознавцем, керівником Науково-ідеологічного центру ім. Д.Донцова, автором книг «Іван Франко і теперішнє становище нації» (1991), «Націоналізм і націоналістичний рух: історія та ідеї» (1994), «Лицарі духу: українські письменники-націоналісти, «вісниківці» (1996), «Українська Понтида: геополітичні виміри сучасної України» (2002), «Ідея і чин Ярослава Стецька» (2008), «Поміж містикою і політикою: Дмитро Донцов на тлі української політичної історії першої половини ХХ ст.» (2008), «Іван Франко: інтерпретації» (2015), «Актуальна націософія: теоретичні, культурологічні, геополітичні, історіософські аспекти» (2016); редактора наукових збірників «Український націоналізм: історія та ідеї» і «Вісниківство: літературна історія та ідеї»; редактора-упорядника 10-томного видання «Вибраних творів» Д.Донцова (2011-2016), серії «Вісниківська бібліотека» та ін.

  • Почну із питання, яке різні люди, але постійно, задають одні одним:

чому після Майдану 2013-2014 рр. націоналісти, які задавали тон і динаміку революційним подіям, не прийшли до влади?

  • Тому, що всі ланки українського політикуму і системи влади та сфера ЗМІ контролюються ліберально-оліргахічними середовищами. Нагадаю, в телекомунікаційну епоху, в яку ми зараз живемо, все вирішують медії. Тобто можна не мати реальної політичної сили, але за допомогою телебачення маніпулювати думкою суспільства і спрямовувати його туди, куди хочеш. Згадаймо, як всього за місяць-два 2014 р. олігархо-ліберальні ЗМІ зуміли демонізувати «Правий сектор» і «Свободу», які ще недавно сприймалися як герої в часи бурхливо-кривавого Майдану. І це суспільство майже одностайно проголосувало за якихось «фріків» із БПП і «Народного фронту», на яких, очевидно, зараз дивиться із огидою. Це й є закон масовістської демократії, яка формується на Заході від кінця ХІХ ст. і головною ознакою якої є панування прагматично-захланного великого капіталу і його цінностей.

Однак вартує проаналізувати і глибші причини загального неуспіху націоналізму в Україні, що обертається систематичним вкиданням нашого суспільства в громадянський хаос і моральний цинізм. Ці причини діляться на об’єктивні і суб’єктивні. Об’єктивні – це ті, які сформувалися впродовж нашої історії ХХ ст. і визначають великою мірою наше теперішнє. Перша – це глибока і широка зрусифікованість українського соціуму, і то не тільки в мовно-культурному аспекті, а й в ментальному. Склалася ситуація, коли більшість українців дивиться на світ російськими очима. Зрозуміло, що ця багатомільйонна частина українства ніколи не прийме націоналізму, будучи зашореною в російських стереотипах. Сьогодні вона надійно дає 30 % голосів на всіх виборах відверто антиукраїнським партіям. У 1990-і рр. вона була ще більшою і давала близько 50 % голосів. Головною складовою протинаціоналістичної налаштованості більшості українського суспільства є закарбована совєтською пропагандою думка, що «націоналізм – це зло і ненависть» (у совєтській системі цінностей і в офіційній науці націоналізм мав тільки негативну конотацію).

Друга причина – малоросійський, глибоко провінційний тип мислення більшості українців. Відомі історичні події і катастрофи минулого (тривала бездержавність, втрата національної еліти, масовий антиукраїнський терор, Голодомор, гуманітарна катастрофа совєтчини і т. ін.) спричинили появу українського Малороса як архетипного явища. Сьогодні він творить дві категорії: це не тільки зрусифікований Обиватель із комедії «За двома зайцями», це передусім Профанатор національної ідеї і культури, вічний примітивний «просвітянин»-народник, якого так яскраво і всебічно скритикував Д. Донцов у своєму «Націоналізмі» (1926) і який зараз набув нових модифікацій. Це тип людини безхребетної, безпринципної, безмежно фарисейської і безвольної, яка ніколи не проголосує за націоналізм в силу свого «медузового» походження (М. Хвильовий). Іншими словами, в масі своїй українська нація ще дуже безформна, наївно-благодушна, безхарактерна, пацифістська, дрібна за історичними пориваннями. У масі такої нації дуже важко знаходити кадри для дієвого націоналізму.

Третя об’єктивна причина – ідеологічна зруйнованість українського суспільства соціалізмом і лібералізмом. В більшості своїй, попри сучасну політику декомунізації, українці залишаються соціалістичним суспільством за своїми уявленнями і бажаннями. Тобто переважно вони мислять у параметрах матеріалізму-практицизму, прогресизму та інтернаціоналізму. Вони не сприймають героїки, містики, ідеалістичних поривів. Ми є дуже приземленим суспільством, нездібним на щось велике і шляхетне. Головними моральними ідеологемами у нас стали за час совєтського соціалізму такі: як би пристосуватися (замість як би перемогти), як би вижити (замість як би вияскравитися), як би піти на компроміс (замість як би утвердити щось сильне і незвичайне) і т. ін. Закономірно, що таке суспільство приречене на деградацію. Це ми й бачимо сьогодні у вигляді жахливих масштабів української корупції.

Паралельно від кінця 1980-х рр. українське суспільство заливають потужні хвилі лібералізму. При чому лібералізм-космополітизм широко входить в нашу свідомість не тільки через західні відкриті ідейні впливи – ЗМІ, книги, навчальні проекти, а й через елементарні шкільні та університетські підручники, через масову, в т. ч. рок-культуру, які є переповнені ліберальною настроєністю, уявленнями та переконаннями. Тому вже в юності українці проймаються ліберальністю як світовідчуттям з її культом соціального егоїзму, дрібної корисливості, комфорту, моральної безвідповідальності і всетолерантності. Так формується благодатна основа для розростання сутнісно безтрадиційного, арелігійного, бездуховного, завужено меркантильного світовідчуття. Ясно, що такі настрої вибудовують справжній мур проти націоналізму в душах мільйонів українців, крізь який важко пробитися.

Четверта причина – впливи всуціль ліберального Заходу. Від 1990 р., відколи в нас почалися вільніші стосунки із західним світом, мільйони українців зрозуміли: якщо ти хочеш заробити на Заході, здобути там освіту, налагодити партнерські стосунки для успішного самоствердження в Україні, ти мусиш бути стовідсотковим лібералом. Насамперед це зрозуміла активна, інтелектуальна, підприємлива молодь. Це й поставило ще один міцний бар’єр проти націоналізму.

Є й суб’єктивні причини неуспіху націоналізму в Україні, тобто промахи самих націоналістичних середовищ. Вони такі:

1) від 1990 р. націоналісти не зуміли уникнути пастки «екстремізму-фашизму», яку перед ними виставила тодішня посткомуністична влада. Замість відроджувати органічну і глибоку ідеологію ОУН 1920-1940-х рр., лідери УНА-УНСО, ДСУ, СНПУ вхопилися за деякі ідеологеми, символи та політичні практики, близькі до європейського фашизму, сподіваючись викликати в гнилому українському суспільстві (ми вже з’ясували, чому гнилому) якийсь порив до мобілізованості. Зрозуміло, тут не обійшлося без закинутих КГБ-СБУ провокаторів (згадаймо хоча б лідера УНСО О. Вітовича, який закінчував свою кар’єру в рядах … СДПУ (о)). Однак результат виявився фатальним: націоналізм був запроторений до «зони ізоляції», тому на десятиліття всі політичні партії, яких пов’язували з цією лінією, не могли вийти із 1 % підтримки на всіх можливих виборах;

2) не виконала своєї історичної місії ОУН; в умовах діаспори вона потрапила у патологічну і згубну щодо себе ситуацію: вона не мала перед собою ворога в США, Канаді, Австралії чи Західній Європі, і тому не могла гартувати кадри, виробляти наступальну ідеологію; натомість умови демократії, комфорту, загального космополітизму розслаблювали її морально; невдовзі ОУН перетворилася (від 1960-х рр.) на організацію меморіалізаторського типу: головне своє завдання бачила лише в збереженні пам’яті про героїчні дії ОУН і УПА в 1920-1940-і рр., символом чого став суто фактографічний багатотомний «Літопис УПА». Цю еволюцію дуже добре видно на прикладі матеріалів журналу «Визвольний шлях», головного ідейного органу ОУН: вже від кінця 1950-х рр. йому бракує своїх оригінальних, нових націоналістичних авторів, він часто передруковує матеріали із 1930-х рр., втрачає гостроту і широту проблематики, друкує ненаціоналістичні статті, ліберальних авторів; у 1970-1980-і рр. ця проблема ще більше увиразнюється в націоналістичній пресі діаспори загалом; навіть більше, націоналісти починають програвати в інтелектуальному плані ліберальним авторам української діаспори, які засвоїли за той час західні наукові методики, і навіть наслідувати і підносити їх. Націоналісти починають прикривати свою втрату ідейності релігійністю, увагою до церковних тем, під впливом лібералів критично переосмислювати ідеологію націоналізму, з якої пробують викинути її батька – Д. Донцова за нібито «надмірну жорстокість поглядів» та «тоталітаризм» і замість нього утвердити постать принципового антинаціоналіста М. Драгоманова (див. студії чільного інтелектуала ОУН Г. Васьковича на ці теми). Результатом стає те, що ОУН окрім творів С. Бандери і Я. Стецька за майже 50 років (від 1945 р.) не підготувала жодного солідного ідеологічного видання. Багато видатних авторів були просто забуті, а твори Д. Донцова, Ю. Липи, Є. Маланюка, Ю. Вассияна з’являлися спорадично, часто випадково, завдяки зусиллям окремих людей. Де збірники творів видатних ідеологів націоналізму Д.Андрієвського, О.Бойдуника, М.Сціборського, Є.Онацького, Р.Бжеського, О.Бабія, В.Мартинця, У.Самчука, М.Кушніра, С.Ленкавського, Д.Мирона, Я.Старуха та ін., опрацьовані науково, прокоментовані, осмислені і реактуалізовані, а це ж – скарб нації? Не було системної і цілеспрямованої роботи, не було яскравих, новаторських ідейно-пропагандивних проектів. Ідеологічні постанови Зборів ОУН сухо і нудотно калькували свої попередні об’яви і не знали, що робити з ліберальним морем, яке заливало їх звідусіль. Іншими словами, ОУН не принесла бойових і захопливих ідей, щоб опанувати революційно налаштовану молодь в Україні, натомість закликала наслідувати в усьому Захід, бо не мала щодо нього критичної візії. Відбулася суцільна опортунізація ідеології націоналізму щодо панівного демократизму-лібералізму.

Після 1991 р. ОУН прийшла в Україну, закономірно, без ідеї боротьби, тобто без усвідомлення потреби нової національної революції, розгортання різних форм наступальності, в т. ч. підпільних, без розуміння факторів героїки і волюнтаризму, які одні могли захопити молодь і виховати несоціалістичне покоління. Зі створенням КУНу (1993 р.) як своєї легітимної структури для парламентської боротьби ОУН тільки й змагалася з іншими ліберальними і націонал-демократичними партіями в аспекті наслідування їхньої тактики і стратегії. Насправді суспільству було важко визначити, в чому полягає специфіка націоналізму в такій його формі. Тому поразка КУНу на виборах 1998 р. (в союзі з УРП і УКРП) і подальше сходження з реальної арени української політики стали закономірними. Саме «завдяки» КУНу націоналізм в Україні для багатьох почав асоціюватися із якоюсь декоративністю і ретроградністю (передусім через декларативність щодо героїчної історії ОУН-УПА в минулому). Це ідеально відображала головна газета ОУН «Шлях перемоги», друкуючи в кожному номері якісь меморіальні матеріали: так націоналізм почав виглядати вічно оберненим назад. Логічно, що суспільство не могло піти за тими, що дивляться в минуле. Такий склався стереотип. Замість розпрацювання ідеї національної боротьби – безнастанні спогади.

Ці два напрямки розвитку націоналізму в Україні – «екстремістський» і «присипляльний» – ідеально вписувалися в ту схему гальмування українського політикуму, яку розробили ліберальні політтехнологи, що співпрацювали з режимом Президента Л. Кучми: лякати націоналізмом одних і водночас розважати як виставою ним інших. Тому на початок 2000-х націоналізм, справді, виявився в глибокій западині і стагнації в Україні (див. знущальну статтю циніка К. Бондаренка «Українські праві: уперта боротьба за маргінес»).

  • Але ж не можна не помітити закономірності, що українські ліберально-олігархічні середовища весь цей час переймали гасла, фразеологію, ідеї націоналізму. Чому так?

  • Цілком логічно. Адже націоналізм є ідеологією органічною, а не проектувальною. Він іде від усвідомлення реальних інтересів нації і розвиває їх в ідеологеми. Усі країни світу є націоналістичними в суті, тобто в них реалізовувалася програмово чи інтуїтивно стратегія збереження державотворчого етносу, розвитку його вітальних можливостей, його культури і мови, духовного потенціалу. Інші ідеології – лібералізму, соціал-демократії, анархізму, консерватизму, християнської демократії – використовувалися як допоміжні форми активізації конкретних суспільств, коли вони стагнізувалися.

В Україні від 1991 р. відбувається дуже складний і цікавий етнологічний процес. Політичну перевагу має (ми вже частково пояснили чому дещо вище) неукраїнська частина суспільства, тобто суміш росіян як колонізаторів і зденаціоналізованих малоросів. Нащадки від цього змішування – це умовні «креоли» (М.Рябчук), тобто діти переселенців-завойовників і корінних мешканців, як у Латинській Америці. Вони вже втратили чисту російську ідентичність, але не набули української, бо їх постійно утримує в цьому потужна російська культура, радіація російського імперіалізму і російська мова, яка реально домінує в Україні. Однак паралельно іде процес розділення цієї суміші: етнічні росіяни все більше замикаються у своїх стратумах, а там, де вони в переважній більшості (Крим, Донбас), стимульовані російським імперіалізмом, вони переходять в антиукраїнський наступ; велетенський масив малоросів, навпаки, все більше українізується (залежно від регіону ця українізація має різні форми: від тільки приймання української державності як корисного факту до сприйняття української мови і культури). Тож національне українське ядро в Україні постійно зміцнюється, розростається регіонами. Водночас національно українська частина суспільства в умовах державності щораз більше мобілізується, набуває бойовитості, динаміки, національної гордості. На все це й мусять реагувати ліберально-оліргахічні групи, які домінують в українському політикумі: щоб перемагати на виборах, утримувати владу, вони мусять декларувати якісь націотворчі гасла й ідеї, бо більшість суспільства стає національно свідомою. Це яскраво продемонстрував Майдан 2013-2014 рр.: уся злодійська гниль з трибуни верещала «Слава Україні!», тільки щоб залишитися на плаву. А через нерозбудованість націоналістичних структур не було сили, щоб просто взяти цю трибуну в свої руки. І тоді б не було того жахливого злочину з пограбування України, який зараз триває.

Тож перехоплювання гасел – це наразі перспективний процес, оскільки олігархи міцно осідлали всі головні засоби управління суспільством: ЗМІ, управлінську систему держави, «механіку» підкупів, фальсифікацій та маніпуляцій.

  • Чому інтелектуальна еліта країни воліє перебувати в цьому ліберальному таборі, адже вона не може не розуміти, що він сутнісно є корумпованим, зрадницьким?

  • Частинно я вже пояснив чому: вона надто зорієнтована на Захід. Водночас, з яких мотивів вона мала б орієнтуватися на націоналізм? Еліти несуть в собі ті ж моральні імпульси, які домінують в суспільстві, а це, як ми з’ясували, низький рівень відповідальності, дух пристосуванства, небажання боротися за високі ідеали. Крім того, націоналізм ще не став привабливим в інтелектуальному плані. Скільки ви знаєте глибоких і яскравих націоналістичних газет, журналів, сайтів, культурологічних проектів, не кажу вже про телеканали? Націоналісти не подбали про створення ніш, в які б могли влитися інтелектуали, хоча, зрозуміло, є окремі вдалі приклади: скажімо, у 1990-і рр. С. Квіт видавав цікавий «товстий» журнал «Українські проблеми», Р. Коваль у 2000-і «розкрутив» історичний клуб «Холодний Яр», Ірина Фаріон сьогодні реалізовує проект «Від книги до мети», а В. Іванишин ще у 1991 р. заснував видавництво «Відродження», яке видало десятки оригінальних і вартісних книжок. Зараз у цьому напрямку потрібні нові ініціативи.

  • Як би Ви оцінили впливи і роль націоналістів в сучасності?

  • Безумовно, Революція Гідності дала колосальний поштовх до його розростання. Однак націоналізмові бракує організаційного потенціалу. Бракує вмінь вести політичні переговори в різних стратумах і з різними фігурантами української політики, вибудовувати стратегію дій, працювати з кадрами, уважно плекати їх і розставляти у потрібні місця – від цього залежить загальна ефективність націоналістичного руху. Образно кажучи, націоналістичні партії ще не навчилися до кінця вбирати і перетворювати на продуктивні течії енергетику суспільства, яке є великою мірою націоналістичним стихійно.

Значний прорив здійснили ВО «Свобода» в період від 2002-го до 2012-го року. Передусім було важливим, що ця партія відійшла від образу того націоналіста, який створив КУН в 1990-і рр.: розвернутого в минуле, вайлуватого і наївного, пасивного статиста. «Свободі» вдалося створити образ респектабельної партії, підготувати добру когорту публічних політиків, дистанціюватися від нав’язаного націоналістам “екстремізму», створити настрій наступальності. Зараз політики від «Свободи» перемагають на виборах голів міст від Хмельницького до Конотопа – це й показує напрямок і глибину цієї наступальності.

На жаль, «Свобода» виявилася заручником безпринципності, нерозбірливості суспільства: деякі її члени, потрапивши у владу на різних рівнях, втягнулися в корупційні ігри, так скажемо, спрацював «ефект Махніцького», і це суспільство чомусь не пробачило «Свободі» того, що воно легко пробачало і пробачає різним іншим партіям і політикам – від В. Ющенка з його гіперкорумпованою «Нашою Україною» до П. Порошенка з його міфічною «Солідарністю». У 2014 р. воно не проголосувало належно за націоналістів, до яких традиційно були виставлені надто високі моральні критерії.

Зараз, гадаю, «Свобода» дуже б виграла, якби відмовилася від типу «вождистської партії», тобто якби О. Тягнибока змінив спочатку один авторитетний «свободівець», потім другий (на щастя, у партії є надійний ряд якісних і розумних політиків). Це змінило б ставлення суспільства до партії, яку воно сприймає з певною настороженістю як «диктаторську».

Інші націоналістичні середовища – «Правий сектор», «Національний корпус», УНА-УНСО – занадто сидять в ніші «бойових структур», тобто не мають розбудованих інших функціональних складових: великої групи парламентських політиків, пропагандивно-ідеологічних кадрів, людей орденського типу. Водночас суспільство розуміє, що ці організації, попри декларативні заяви, не мають спромоги самостійно боротися з виявами злочинної корупції і відвертої антиукраїнськості – українофоби вільно ходять вулицями і ще й погрожують українцям! Тому в цьому «тренді» вони не набирають «балів», не стають каталізатором потенційної Національної Революції.

  • Тож не зрозуміло: націоналізм в Україні наступає чи відступає?

  • Справді, ситуація дуже мінлива. Як показали вибори 2014р., націоналістична хвиля у вигляді партії «Свобода» змушена була відкотитися під впливом примітивно-популістських орієнтацій українського суспільства, яке не усвідомлює своїх національних інтересів і голосує за космополітичні політичні проекти типу «Самопомочі» чи «Народного контролю». Водночас через російсько-українську війну на Донбасі в глибинах суспільства активно збільшується доза націоналізму. Але це т. зв. загальний націоналізм – стихійний, погано організований, лише емоційний. Бракує вольового, організованого націоналізму і в цьому – головна проблема України. Вся кінетична енергія мас в плані національного самоствердження хаотизується, розчиняється і йде в безрезультативність, бо немає організованих, ідеологічно підготовлених, пройнятих ідеєю орденства і волюнтаризму націоналістичних структур. Тобто немає справжньої ОУН, якою вона була в 1920 – 1940 – і рр.

Сьогодні, щоб зрушити справу з місця, розвинути націоналізм ефективно, потрібна розбудова націоналістичних структур на таких чотирьох рівнях:

1) перший рівень – групи інтелектуалів-ідеологів, завдання яких – працювати із ЗМІ, постійно закидати націоналістичні ідеї в соціум, впливати на культурні середовища, організовувати культурологічні проекти, дискутувати, пропагувати націоналізм;

2) другий рівень – політичні партії парламентського типу, їхнє завдання – боротися за владні впливи, за маси, здобувати матеріальні ресурси для націоналістичного руху, творити модель ідеологічної партії як антитези до теперішніх партій олігархічно-кланового походження;

3) третій рівень – спортивно-парамілітарні структури різного типу, їхнє завдання – мобілізувати активну молодь, боротися за «вулицю», тобто протидіяти всім можливим антиукраїнським виявам, змагатися за повний контроль на своєму рівні над всім українським етнічним простором;

4) четвертий, найважливіший, рівень – орденський, це законспіровані, підпільні структури, які насправді контролюють три вищі рівні, визначають їхню стратегію, призначають відповідальних керівників, стежать за дотриманням ідеологічної принциповості і внутрішньої дисципліни в русі (тоді «ефект Махніцького», який є дуже руйнівним, як ми пересвідчилися, буде неможливим), приймають рішення про знешкодження найнебезпечніших ворогів українства, бережуть Ідею як головну святиню і містичну силу націоналізму; в епіцентрі Ордену стоїть керівний тріумвірат або квінтет, який добирається в суворій таємничості і за критеріями особливої відданості ідеї націоналізму, авторитетності та ідеологічної глибини, саме він приймає всі головні рішення в плані розвитку руху, призначає ключових керівників на трьох вищих рівнях, карає за порушення дисципліни або відступ від ідей націоналізму; авторитет Ордену безапеляційно визнають всі учасники руху, власне представники керівних ланок, і саме це є умовою всіх призначень на керівні посади; щоб запобігти перетворенню Ордену в репресивну структуру, тріумвірат щорічно звітує про ідеологічну витриманість націоналістичного руху перед керівництвом трьох вищих рівнів у вигляді непублічного «Універсалу» і пояснює подальші зміни і потреби в розбудові руху, ідеологічно вмотивовуючи їх.

От якщо така структура буде створена в націоналізмі, то ми зможемо сказати, що він надійно наступає в Україні і явища відступу є майже неможливі.

  • Що означає «правий поворот» в Європі останніх років?

  • Він передусім означає втому Заходу (додаю сюди перемогу Д. Трампа на президентських виборах в США) від лібералізму. Після 1945 р. на Заході відбувся тріумфальний наступ лібералізму в усіх напрямках та формах. ЄС, як відомо, створювався як міжнародна система запобігання націоналізмові, бо після перемоги над нацизмом в Німеччині весь націоналізм був проголошений «злом» і «загрозою» для прогресу (хоча німецький націонал-соціалізм лише приблизно на 1/3 був націоналістичною ідеологією, власне, тільки спекулятивно використовував деякі ідеологеми й принципи націоналізму, будучи передусім ідеологією імперською, етатистсько-диктаторською і прогресистською, адже він цілком по-соціалістичному робив наголос на матеріальному поступі). Західні ліберали чудово розуміють це, але фальшиво демонізують саме націоналізм за допомогою тотально скуплених ЗМІ, бо паралельно усвідомлюють інше: саме націоналізм може бути альтернативою до цинічної плутократії, яка тотально панує на Заході.

Всі праві ідеології – християнська демократія, консерватизм і націоналізм – є спеціально стратегічно спрофановані і дискредитовані на Заході. Вони або заражені імітаторством, виконують суто декоративні функції (як, скажімо, ХДС-ХСС в Німеччині), або заплямовані «фашизмом» і «расизмом» (як більшість націоналістичних рухів у Європі) і надійно контрольовані спецслужбами, які відразу заганяють в ці рухи провокаторів, як тільки вони набирають масовості і впливів. Так лібералізм перетворився на тотальну силу, бо й ліві західні рухи переважно ідуть з ним на компроміс, уподібнюються до нього. Головна приваба лібералізму полягає в тому, що він навчився забезпечувати матеріальний добробут і задовольняти потреби суспільства в егоїзмі та практицизмі, мінімальній вседозволеності. Сьогодні Західна цивілізація – це цивілізація життєвої насолоди. За допомогою тотальної масовістської пропаганди і вкоріненої вже бездуховності (бо християнство там давно маргіналізоване) лібералиплутократи втримують більшість західних суспільств в рамках споживацької, примітивної свідомості, в рамках ідеологічного космополітизму та мультикультурелізму. Самі політика і демократія на Заході давно спрофановані, оскільки безальтернативно там панують насправді великий капітал (олігархія) і фінансистські цинічні кліки, що організовуються в різноманітні порожні за ідейним змістом партії (недавня перемога Е. Макрона на президентських виборах у Франції – класичний приклад моментальної мобілізації однієї з таких клік, коли старі проолігархічні партії-проекти самодискредитувалися).

Люди на Заході бачать, що їх постійно обманюють, що їх водять за ніс, але не можуть цьому протистояти, бо всі опори вибиті з-під ніг: ідеології затавровані, партії охоплені фінансистськими впливами, суспільства морально розслаблені. Ліберали навчилися використовувати економіку у своїх цілях, забезпечувати гармонію і стабільність в матеріальних потребах соціуму – і в цьому запорука їхньої безпеки і витривалості. Як тільки десь виникає напруження, вони випускають пар з котла: починають самі говорити про національну гідність (щоб не дати змоги говорити про це правим), про традиції і культуру, дають можливість посилитися на деякий час правим партіям, але тільки під їхнім контролем. Тому не треба від Заходу чекати якоїсь послідовної, принципової політики на забезпечення в світі ідеалів Свободи, Справедливості, Національності, Духовності, для нього завжди правилом буде одне: «торгувати можна і з канібалами». Тому сьогодні Захід лише цинічно вичікує, щоб знайти нагоду для відміни санкцій проти Росії за відверто агресивну, тоталітаристську політику, і делікатно тисне на Україну, щоб і вона визнала цей цинізм за міжнародне правило. Ситуацію рятують хіба що т.зв. молоді демократії (Литва, Латвія, Естонія, Польща, Хорватія, Словенія), а також країни з підвищеним рівнем моральності – Данія, Швеція, Норвегія, Швейцарія, Ірландія, Канада, які бодай озвучують проблеми пристойності в міжнародних стосунках. Грає роль і геополітичний фактор: США прагнуть втримати своє домінування в світі і, закономірно, обмежують агресивні дії Росії. Якби не це, ліберальні демократії Заходу вже давно перейшли б до торгу із «канібалістською» Росією.

Важливо зрозуміти й інше: в Європі майже немає націоналістичних партій, про наступ яких кричать ліберали. Більшість т. зв. «ультраправих» партій – «Національний фронт» у Франції, «Альтернатива для Німеччини», англійські праві, австрійська «Свобода», «Йобік» в Угорщині та інші – це етатистсько-ксенофобські партії. Їх називають «націоналістичними» ліберальні ЗМІ, щоб у такий спосіб дискредитувати справжній націоналізм, якого одного вони бояться. Який стосунок мають ці партії до ідеї національного визволення, на чому й базується націоналізм? Вони ж виступають насамперед за посилення ролі держави, за встановлення суворого порядку в суспільстві, проти імігрантів, обмеження функцій капіталу і т. ін. Це не є націоналізм. Усі вони є виразниками імперсько-шовіністичної ідеології, якою жили ці країни в минулому. Тому так легко знаходять собі союзника в Путінові – він також імперіаліст і шовініст.

Розмовляла Наталя Галушка

Опубліковано Пряма мова.