Міф Саакашвілі

bahanОлег Баган

Чергове призначення колишнього президента Грузії, а тепер політика-утікача, Міхеїла Саакашвілі якимось «головним реформатором» в Україні знову збурило інформаційну хвилю й викликало широкі полеміки в українській політиці. Це дежа-в’ю від епохи П.Порошенка, коли М.Саакашвілі з величезною помпою призначали «намісником» стратегічно важливої для держави Одещини, вже більше скидається на комедію, ніж на якісь «контроверсійні» дії нинішнього президента України.

Попри всі провали й безглузді скандали М.Саакашвілі в Україні у нас все-таки зберігається невелика часточка суспільної ілюзії щодо цього політика як можливого «рятівника» й «нового мотора реформ» для країни. Звідки вона? Однозначно, що ця ілюзія є уламком того міфу про Саакашвілі, який створився в міжнародних ЗМІ за останні сімнадцять років. Тож спробуємо з’ясувати його джерела.

Після «Революції Троянд» в Грузії 2003 р., коли там упав режим старого комуніста Е.Шварднадзе, М.Саакашвілі як новий президент амбітної кавказької держави і лідер переможної партії без ідеології «Національний рух» почав сприйматись як «месія нової політики на пострадянському просторі». Адже й, справді, йому вдалося багато: тотально усунути стару посткомуністичну номенклатуру від влади в країні, запустити широкі й різноманітні реформи, мобілізувати суспільство навколо ідеї перетворень і вірності свободі, побороти корупцію в одній з найкорумпованіших держав Євразії, притягнути до політичних процесів десятки тисяч молодих людей з новими поглядами й соціальною психологією. Усе це однозначно приписувалося М.Саакашвілі, який публічно яскраво виступав, робив гострі заяви і різкі та категоричні політичні дії, сміливо зайняв тверду позицію щодо імперіалізму Росії на Кавказі, яка на початку 1990-х рр. окупувала фактично два грузинські регіони – Південну Осетію й Абхазію. Усе це прекрасно вписувалося у міф про «відважного й харизматичного» грузинського політика, «блискучого прагматичного реформатора», «світлого прозахідного ліберала», «повноцінного національного лідера, який консолідував розрізнене грузинське суспільство», тощо. Що ж стояло насправді за всіма цими успіхами М.Саакашвілі й Грузії і чому так багато політиків із його оточення невдовзі відійшли від нього і навіть стали його завзятими протиниками?

Щоб зрозуміти це, треба пояснити суспільно-політичний феномен Грузії як нації і держави та специфіку головних процесів в них за 1990-і рр.

Існує давнє, трохи жартівливе, націософське визначення грузинів як нації: «Грузини – це єдині європейці на азійському континенті». Це визначення пояснює дуже багато. Ми, українці, дивимося на всі народи за певними стереотипами, і це закономірно, бо від стереотипів залежать всі. Наш стереотип про кавказькі народи такий: вони дуже патріархальні, традиціоналісти, релігійні, пристрасні, енергійні, вельми залежні від своїх еліт, зосереджені на матеріальному виживанні, корисливі (звідси – сильна корупція). Загалом ці стереотипи підтверджуються реальністю, але у випадку грузинів вони надто однобічні. Насправді грузини – це дуже динамічна нація, рішуча, часто безкомпромісна (на противагу до них українці – надто повільні, нерішучі і вельми компромісні), тому в них багато вийшло з реформами, а в нас навіть не починалося. Грузини – це дуже освічена, культурна, окцидентальна (проєвропейська) нація, але не на словах, як в українців, які люблять хвалитися, що вони – «трипільці» і «мають давні духовні традиції» (давніші, ніж у Європі, треба думати!), а на ділі: вони швидко засвоюють нові ідеї, пожадливі до новаторських експериментів, багато аналізують, переосмислюють. Так, наприклад, упродовж 1990-х рр. в Грузії розвинувся реально, не тільки на папері, так би мовити, широкий спектр правдиво ідеологічних партій і рухів, виникло безліч громадських організацій, зорієнтованих на західні демократичні моделі, започаткувалося багато різних політологічних та аналітичних центрів і середовищ. Тобто країна реально модернізувалася в громадянському плані, коли в Україні все це було провізорично, з великою дозою імітації. Тому у 2000‑і рр. Грузія увійшла як розвинуте політичне суспільство, з розбудованою системою політичних партій, незалежних медій, різноманітних фондів, соціальних та культурних ініціатив, у той час як Україна увійшла в цю добу з поруйнованою партійно-ідеологічною системою (всі ідеологічні партії 1990-х р. або цілком були занепали, або животіли на маргінесі політичного життя), з ідіотичною ідеєю-програмою «нового Месії» – безідейного і безхребетного В.Ющенка, з наскрізь пройнятими бандитським олігархатом політично-партійними проектами типу СДПУ(о), Партії регіонів чи «Нашої України». Тож «Революція троянд» в Грузії 2003 р. стала закономірністю, коли нова якісна політична еліта змінила спорохнявілу стару, а в Україні «Помаранчева революція» була більше випадковістю, внаслідок якої старі, всуціль скорумповані й меркантильно-захланні, злодійські еліти, зімітувавши, зіграли роль «нових» і утвердили варіант профанаторської модернізації в державі, який призвів до серійних поразок демократії, профанування економічних реформ, гальмування національного відродження і привів до влади антиукраїнську банду В.Януковича.

М.Саакашвілі під час «Революції троянд» виявився справжнім її «тараном»: наступальний, рішучий, різко критичний. Так, мимовільно самі бурхливі події в Грузії почали творити яскравий міф Саакашвілі. Ми в Україні не розуміли внутрішніх процесів в Грузії, не усвідомлювали демократичної й громадянської якості її суспільства, не бачили, що вже сформувалася грузинська нова якісна еліта і по-примітивному, за відсталою логікою власної патріархальності й патерналізму, все приписували «месіанізмові Саакашвілі», як перед тим всю надію, все своє «упованіє» покладали на ніякого, фальшивого В.Ющенка. Відтак «міф Саакашвілі» отримав у нас свій другий потужний оберт. Насправді процеси в Грузії розвивалися під впливом мобільного суспільства, під тиском вироблених ідейних та організаційних моделей. М.Саакашвілі виявився на вершині цих процесів, і тому вся слава за успіхи падала насамперед на нього.

Ще під час «Революції троянд» і відразу після неї в ЗМІ активно обговорювалася роль американського посольства в Грузії в плануванні й реалізації революційного сценарію в країні. Це явно були не чутки, особливо, якщо ми врахуємо все вищесказане про Грузію і проаналізуємо логіку американців. В усіх країнах колишнього СРСР, окрім держав Балтії, на кінець 1990-х або й скоріше до влади були прийшли або колишні комуністичні номенклатурні еліти, або пов’язані з олігархатом корумповані еліти, як у Вірменії та Україні. Грузія була єдиною країною на цьому просторі, яка хоч і мала владу посткомуністичні номенклатури (Е.Шварднадзе і К°), але при цьому швидко й продуктивно розвивалася як громадянське суспільство. До того ж, грузини – це дуже націоналістичне суспільство, їхні антиімперські, антиросійські настрої є загально знаними, згадаймо хоча б, що ще в 1989 р., коли в інших республіках люди були обережними, саме грузинська молодь на велелюдних мітингах вимагала повної самостійності своєї республіки від СРСР і це викликало криваво-каральні серпневі дії радянських військ, а згодом новий некомуністичний президент Грузії легендарний Звіад Гамсахурдія відразу проголосив курс на самостійність, вивів країну з СНД, за що й став жертвою бандитського державного перевороту 1992 р. й агресивних дій Росії в Абхазії та Південній Осетії. Інакше кажучи, американці розуміли, що на ґрунті цих двох великих суспільних інтенцій – ефективного громадянського суспільства й твердого націоналізму – тільки в Грузії можуть відбутися якісь кардинальні зміни в плані подолання радянської управлінської та ціннісної спадщини. В інших пострадянських країнах такі зміни були неможливі і Україна це підтвердила згодом. Тому, коли «Революція троянд» перемогла й М.Саакашвілі став президентом, всі великі реформи в країні планувалися, промоціювалися, реалізувалися за великої допомоги американських радників і при великих американських капіталовкладенням. Тож пам’ятник Дж.Бушу в Тбілісі стоїть не випадково: це не тільки подяка грузинів США за підтримку в російсько-грузинській війні 2009 р., але й відзнака особливої близькості й взаємодії двох держав, символ відданості грузинського народу ідеалам західної ліберальної демократії. Так започаткувався третій, американський, етап розвитку «міфу Саакашвілі».

Зрозуміло, що Росія, яка про все це знала, не могла пробачити цього Грузії й особисто М.Саакашвілі, який був «мотором» позитивних змін в країні, і тому сталася російсько-грузинська війна 2009 р. Тут будемо лаконічними, бо справа й так зрозуміла: бурхливі події й світові реакції навколо війни, пристрасті ЗМІ розкрутили ще один, четвертий, виток «міфу Саакашвілі».

Однак, якщо назовні, особливо в просторі Середньої і Східної Європи, в країнах СНД, М.Саакашвілі ставав щораз більше міфологізованим як герой перетворень і опору російському імперіалізмові, то в самій Грузії його з кожним роком все більше й більше пізнавали як політика і людину. Надміру волюнтаристський, самозакоханий, часто екзальтований, загалом неглибокий, безпринципний, схильний до безнастанного самопіару, популізму М.Саакашвілі втрачав рейтинги. Це згодом підтвердили всі грузинські вибори: президентські, парламентські, місцеві, коли партія М.Саакашвілі і його люди програвали і програвали їх. Цікаво і показово, що більшість правих грузинських партій виявилися проти політичної лінії М.Саакашвілі і його безідейної партії. Так, Москва вклала велетенські кошти в дестабілізацію ситуації в Грузії, підкупила безліч грузинських політиків, організувала масу різноманітних провокацій, але вона не могла сфальсифікувати всі ці вибори, бо громадянське суспільство в Грузії, як ми вже сказали, є активним і добре організованим. Тож «міф Саакашвілі» почав розвіюватися.

Тільки не в Україні, де президент П.Порошенко на хвилі ентузіазму післямайданного реформаторства, чи, радше, псевдореформаторства, вирішив запросити до України групу грузинських політиків на чолі з М.Саакашвілі. На перший погляд, такий крок був логічним: розбита бандитсько-злодійською політикою Партії регіонів, суспільно деморалізована профанаторами з псевдопатріотичного табору, емоційно вражена конфліктами на Майдані й ситуацією розділення на два ворожі табори, Україна потребувала реформаторів з досвідом, із західною управлінською освітою та «обтесаних» конкретними випробуваннями. Проте в реальності це обернулося справжнім фарсом. Грузинські реформатори або цілком не вписувалися в українську систему, як Квіташвілі, і швидко вибували «з гри», або займалися «зовнішнім марафетом» у своїй галузі, як Ека Згуладзе, або включалися в бурхливу показову гру «безкомпромісної боротьби з корупцією», як сам М.Саакашвілі і його відданий «зброєносець» Давид Сакварелідзе. Всі публічні політичні й управлінські дії й провали М.Саакашвілі як головного адміністратора Одеської області й лідера «Руху нових сил» є надто добре відомими, тому ми не будемо їх переповідати. Дамо лише їх загальне осмислення під кутом зору політології, соціальної психології та націософії.

У післямайданній Україні М.Саакашвілі показав себе, як класичний популіст. В Одесі він відразу розіграв театралізовану постановку під назвою «Світлий Герой прагне врятувати людство, а чорні сили корупції йому цього не дають». Коли це дещо збурило суспільство, «Світлий Герой» пішов ва-банк і спробував очолити всю українську опозицію, представивши себе «трагічною жертвою злого Порошенка і його посіпак». Хоча «жертва» виглядала радше трагікомічною, аніж трагічно, йому й надалі вдавалося здіймати хвилю суспільного обурення. Що впадало в очі: вся гнівна риторика М.Саакашвілі зводилася винятково до теми корупції, він ніколи не зважувався критикувати й аналізувати історичні причини й обумовленості української корупції, не аналізував українських політичних традицій, не пояснював національних закономірностей українського політичного колапсу, коли країною фактично править постсовєтська, приховано українофобська еліта, яка в принципі не націлена на розв’язання глобальних і вирішальних суспільно-політичних проблем. До слова, в Одесі М.Саакашвілі не відважився підтримати місцевих українців, українських інтенцій в місті, зв’завшись з різноманітними малоросами і кар’єристами. В цьому виявилася коньюнктурно-лібералістична сутність політичної позиції М.Саакашвілі і його бригади. Тож об’єктивно «грузинський десант» підсилював лібералістичну течію в українській політиці, яка й так була занадто масштабною і цим деструктивною для України. Це виявилося і в безсенсовій назві створеної М.Саакашвілі партії – «Рух нових сил» (тобто великий опозиціонер навіть не міг окреслити те, за що хотів боротися!), – і в доборі ним людей до свого проекту – відвертих пристосуванців, безликих, але крикливих, як Ю.Дерев’янко, і в наборі тих ідеологем, які він застосовував – винятково соціальних, практицистських, абстрактно-космополітичних, так, ніби М.Саакашвілі збирався розбудовувати не конкретну українську націю, а націю умовних марсіян.

Цілком не дивно, що біля М.Саакашвілі почали крутитися визнані циніки і псевдоєвроінтегратори типу Мустафи Наєма, Сергія Лещенка, Світлани Заліщук і, зрозуміло, Андрія Садового, який насправді давно вже «зав’язує» Львів на російському капіталі, але має вдома багато вишиваних сорочок і постійно говорить «про Європу». Тобто ультралібералістичний альянс був створений ефектно, але розгніваний П.Порошенко викинув за шворот «запеклого опозиціонера» і мильна бульбашка тріснула.

У цій історії був один цікавий і показовий епізод. Коли до України приїхав Джордж Сорос, американський мільярдер і планетарного масштабу фінансовий махінатор, М.Саакашвілі на зустрічі з ним ластився до визнаного автора глобальних міжнародних процесів, як песик до свого хазяїна. І при він цьому зробився відразу якимось маленьким-маленьким. «Світлий Герой», «Великий Реформатор», «Кавказький Лев», тощо, раптом перетворився на цілком ручне й лагідне звірятко. Гадаю, цей епізод все і всім пояснював: і причину успішних реформ в Грузії, і їхнє авторство, і їхнє спрямування, і роль М.Саакашвілі в Україні.

Чому Президент В.Зеленський взявся реанімувати все-таки ставленика П.Порошенка в українській політиці, дії якого він так пристрасно заперечував, – загадка. Це добре в одному плані: М.Саакашвілі має стале реноме антиросійського політика, а це неодмінно зіпсує В.Зеленському стосунки з Москвою. І за це ми невдовзі подякуємо Богові, що вклав таку думку в голову нашому Президентові…

Received: from mail олег баган bahan.o59@gmail.com Mon, 18 May 2020 03:08:12 -0700 (PDT)

Опубліковано Пряма мова.