Коли вертоліт, вже другий за день, приземлився на полігоні в Широкому Лану, в розташуванні 53-й механізованої бригади, генерали, які висипалися з вертушки, побачили президента, який бігав між дірявими наметами, які стояли в брудних калюжах. Його костюм Бог знає якої ціни був заляпаний брудом, а набряклі паркетні туфлі супроводжували кожен крок лютим чавканням. Президента трясло, але не від холоду.
– Так, пане Головнокомандувач! Ні, пане Головнокомандувач! – З безглуздим бравим, але при цьому абсолютно пригніченим виглядом намагався невпопад реагувати на президентські вигуки якийсь полковник.
Віддалік вишикувалися бійці, з цікавістю спостерігаючи за тим, що відбувається. Вони виглядали так, ніби не на початку грудня знялися з передка, а тільки вийшли з важкого бою, брудні і втомлені. Коли президент вийшов перед стрій, вони підтягнулися, намагаючись зобразити команду “струнко”.
Президент набрав в легені повітря, але горло затисло, і він ледь витиснув:
– Вибачте.
Ті, хто стояли позаду не розчули і почали штовхати тих, що попереду: мовляв, що він сказав? І лавою ще раз прошелестіло: “Вибачте, каже”.
– Та шо там, вибачаємо, пане президенте, – знизав плечима солдат в першому ряду, на вигляд років шістдесяти.
– Давайте, може, ноги погрієте? – І показав на президентські штиблети.
Багатьох з начальства в цей же день заарештували. Один з тиловиків при великих зірках застрелився, а командира бригади ледь врятували від того, щоб його не застрелив генштабівський чин, який аж занадто розпалився.
