Акт 30 червня і місія члена ОУН

У своїх життєписних даних Степан Бандера вказує, що “ У жовтні-листопаді 1918 р., як несповна десятирічний хлопець, я пережив хвилюючі події відродження і будови української держави”, і що це справило найбільший вплив на його національний світогляд. Його пережиття не були унікальними – ці події пережило все українське суспільство. Але в певній частині молодих людей (дітей, які швидко дорослішали під час війни) ці події породили незнищенне бажання виправити національну кривду і встановити Українську Державу. Акт 30 червня, 80-річчя якого ми відзначаємо, створило, вчинило і проголосило покоління Бандери, і для них цей Акт був логічним і природнім етапом життєвого шляху, місії, яка була обов’язкова для виконання. Всі дискусії, в яких учасники намагаються довести недоцільність Акту через недосяжність (на той час) мети, яка за ним стояла, ігнорують світогляд людей, які творили цю сторінку української історії. За колективним поривом Акту Відновлення Української Держави стоїть зміст життя Степана Бандери і його однодумців, таким, яким вони цей зміст бачили, і, відповідно, як вважали за потрібне розпорядитися своїми життями.

30-06-1941-gazeta-ta-vitalnyj-lyst-sheptyczkogo

Покоління 30 червня – унікальна спільнота, яку можна охарактеризувати як self-made people. Починаючи від участі в пластових таборах і до часу проголошення відновлення державності, в підпільних гуртках, тюремних університетах ці пасіонарії налагодили систему самонавчання, чудово розуміючи, що за фактом проголошення державності повинен іти доконаний факт розбудови цієї держави, і це не може бути аматорство. Окупаційна влада не давала їм доступу до знань у багатьох сферах державного правління, вони ж самі знаходили ці знання у кращих, на їх думку світових фахівців і влаштовували у своєму середовищі дискусії, що з того придатне для застосування на українському ґрунті.

Дуже показовим є досвід військової референтури ОУН: маючи своє бачення майбутньої війни, майбутніх командирів української армії навчали на базі німецького спецназу (імовірно, найкращого на той час) – полку Бранденбурґ 800. Пізніше цей свій досвід і розуміння військової справи українські командири передавали у старшинських школах УПА. Тривалість українського Опору не в останню чергу визначила правильна концепція ведення боротьби, а те, що у В’єтнамі та Афґаністані американці вели бойові дії за тими ж принципами, що були закладені в правильники УПА “Українська партизанка” свідчить, що Шухевич, Грицай і Гасин добре розуміли, в якому напрямку буде прогресувати військова справа.

Однак і цей приклад, і ефективна діяльність АБН – це вторинні результати від головного. А головне – Організація, спільнота, змістом життя якої була Україна. Віра в те, що будь яке інше життя, в якому не буде цієї мети – досягнення української державності – просто марне існування. Життя без цієї місії для члена ОУН просто позбавлене сенсу. І тут, а також в розумінні нації, як спільноти мертвих, живих і ненароджених треба шукати коренів Акту відновлення Української Держави. Бо мало проголосити державність – треба ненародженим дати орієнтир, яким чином цю державу втримати в агресивному зовнішньому середовищі. І орієнтир тут лише один: хто боїться крові в боротьбі за державу – у того державу відберуть. Хто боїться смерті – того залякають і примусять відмовитись від права на державність. Держава будується на крові кращих людей, а якщо таких виявилось замало, то націю чекають голодомори. Творці Акту відновлення Української Держави витримали цей іспит історії, і тому сьогодні українська армія йде в бій з гімном ОУН і привітанням “Слава Україні!”. Їх послання до ненароджених написане кров’ю героїв, тодішніх і сьогоднішніх, і в цьому є певність, що Україна – це назавжди.

Ярослав Сватко

Опубліковано Головне, Пряма мова.