Рецензія на польське видання: Степан Бандера – «національна ікона» чи «терорист»?

Ігор Щерба

Якось, зайшовши до книгарні, я вирішив зазирнути у відділ історичної літератури. А там ще здалеку побачив напис «BANDERA» крупним шрифтом та червоно-чорні кольори якоїсь книги. Я не зміг оминути це видання. На обкладинці – «дволикий» портрет, створений за допомогою накладання одне на одного облич Степана Бандери та Владіміра Путіна. Просто чудасія! Ще й доволі провокативний заголовок: «Бандера – ікона Путіна».

eeeeeeУтім, на мою думку, такий ілюстративний матеріал, що має заохотити читача взяти до рук книгу, переходить усі межі пристойності, бо ця «бандеро-путінська дволика ікона», може, як це модно говорити тепер у Польщі, «ображати релігійні почуття» окремих людей.

Автор книги, Вєслав Романовський, – колишній кореспондент державного телебачення TVP в Україні, автор репортажів про події Революції гідності. Попередником уже згаданого видання була книга «Бандера – терорист із Галичини» (Demart, Warszawa 2012). У передмові до найновішої публікації автор пише, що хотів створити «художню біографію» Степана Бандери та спробувати разом із українцями знайти закінчення спільної трагічної історії, центральною постаттю якої він є. Романовський зазначає, що з «доброзичливим та критичним зацікавленням» книгу сприйняло Об’єднання українців у Польщі. Однак попередню книжку, «Бандера – терорист із Галичини», гостро розкритикувало кресове середовище. Заперечували навіть заголовок – мовляв, Бандера є не лише терористом, а убивцею світового масштабу.

Вєслав Романовский самокритично зауважує, що не справився із завданням, яке перед ним поставила перша книга («воно суттєво перевершило мої – не лише інтелектуальні – можливості», пояснює він). Гортаючи друге видання, тобто «Бандера – ікона Путіна», я доходжу висновку, що його нарацію треба розділити на дві частини: політичну публіцистику та власне біографію Бандери. У першій із них Романовський згадує події в Україні 2013-2014 років. Вторгнувшись у Крим та на Донбас, Владімір Путін зробив Степана Бандеру виправданням своїх дій – так пояснює журналіст назву книги та її обкладинку. Український націоналіст став для російського президента головним доказом загрози існуванню РФ. Усе це – повтор і продовження пропагандистської війни СРСР, яку використовували для виправдання нападу на Польщу (1939 рік), Угорщину (1956 рік), Чехословаччину (1968 рік).

Як зображує Степана Бандеру Вєслав Романовський?

Він був європейцем, починає свою розповідь автор, що, як і багато хто у Європі після І Світової війни, виростав у часи, коли на континенті набирали популярності фашизм та комунізм. Батько Бандери був греко-католицьким священником, який вважав поляків головними ворогами та окупантами Галичини. Відтак Романовський робить висновок, що Бандера став «терористом» не через свідомий вибір, а за збігом обставин та через вплив тодішнього голови Організації українських націоналістів Євгена Коновальця.

Нині ж, задля поточних політичних потреб у Росії маніпулюють постаттю Степана Бандери. Журналіст зауважує, що польська нарація, зокрема та, що походить із кресових середовищ, не надто відрізняється від антиукраїнської пропаганди Кремля; і питає – якщо полякам вдалося примиритися з німцями, чому не можна так само вчинити і з українцями?

Перешкоджає цьому «Код Бандери»: ця постать могла би вже стати призабутою, але вона і далі неочікувано з’являється чи то під час Революції гідності, чи то в сеймових дискусіях про польсько-українське поєднання. Вєслав Романовський розповідає, як майданівці, реагуючи на московську пропаганду, стали пишатися тим, що їх називали «бандерівцями», адже це суперечило кремлівському наративу. Парадоксально, убивство Бандери радянським агентом у Мюнхені дало йому своєрідне нове життя, стверджує польський журналіст. Якби цього не сталося, він би, імовірно, і далі мешкав у німецькому місті або переїхав би до США, де швидко став би «політичним пенсіонером».

Загибель українського націоналіста Романовський також змальовує детально: пише про останній день його життя, про те, як дружина Ярослава підбігла до чоловіка, питаючи: «Степане що сталося, Степане, скажи…». Це була особиста помста керівника СРСР Микити Хрущова – зазначає Вєcлав Романовський. Країни Заходу знали про це; зрештою, автор розповідає про вплив польських, радянських, німецьких, литовських та навіть італійських спецслужб на історію ОУН як у міжвоєнний період, так і під час Холодної війни.

Ставлення СРСР до ідеї української державності можна звести до кількох постатей національно-визвольного руху: це Симон Петлюра, Євген Коновалець, Лев Ребет та Степан Бандера. Чотири людини, чотири вбивства Кремля.

Загалом для створення міфу Бандери вирішальне значення мають два факти: описане вбивство з рук КДБ (Коміте́т держа́вної безпе́ки СРСР, рос. Комитет государственной безопасности СССР) та довічне покарання у «варшавському процесі» після вбивства міністра польського уряду Броніслава Пєрацького, зокрема «мовна» заява Бандери (суддя тоді сказав, що в державних установах говорять лише польською, на що Степан відповів, що знає її, але буде відповідати українською).

Наприкінці книги додані дві фотографії – самого Степана Бандери та поляка, одного з організаторів «червоного терору» Фелікса Дзержинського – із підписом: «дві ікони політичних ілюзій ХХ століття».

Тож, на мою думку, читачам варто самим ознайомитися з цією публікацією, аби вирішити – чи Степан Бандера є «іконою», чи звичайним «галицьким терористом».

***

Wiesław Romanowski, «Bandera ikona Putina», Warszawa: DEMART, 2016. – 254 s.

Джерело: Наше Слово, Варшава

Опубліковано Культура.