«Список Смешка»: навіщо дурять українців?

Олег Баган

Нещодавно про свою участь оголосила партія «Сила і честь», лідер якої Ігор Смешко так успішно виступив на президентських виборах, набравши без особливо масштабної кампанії понад 6% голосів і випередивши багатьох популярніших політиків. У ході виборів І.Смешко відкрито позиціонував себе як «консерватор» чи «неоконсерватор», згідно з логікою еволюції ідеології консерватизму, якою вона була у ХІХ-у і на початку ХХ ст., коли консерватизм підтримував різні монархії в європейських країнах або диктаторські режими, опираючись тенденціям масового суспільства й хаосові ліберальної демократії. Про свій «консерватизм» І.Смешко часто писав упродовж останніх років у газеті «День», яка люб’язно надавала свої сторінки генералові СБУ і професійному розвідникові, сподіваючись, очевидно, оновити ідейний спектр українського політикуму. І це було приємно й обнадійливо для всіх тих, хто усвідомлював фатальність українських уповань на принципи соціал-демократії та неоліберального популізму, який буквально поглинув нашу країну в останні два десятиліття. У багатьох мислячих людей з’явилася надія, що якась альтернатива жлобству і брехні є, що в країні формується інтелектуальна й ідейна база для політичної тенденції на філософських засадах розуміння примату ідеалізму над матеріалізмом, моральності над прагматикою, традиціоналізму над прогресизмом. Спалахнула візія, що українство, нарешті, усвідомить потребу повернення в систему національного виховання ідей героїзму, елітарності, релігійності, порядку і гармонії, що з’явиться послідовна, згуртована група політиків, яка буде твердо боротися з тою вакханалією фінансового махінаторства й олігархічного капіталізму, корупції й казнокрадства, які поглинули Україну в останні десятиліття.

Газета «День», дбаючи про вироблення ідеологічної альтернативи сучасному повальному неолібералізмові в політиці України, який довів її до катастрофічного стану в усіх сферах національного буття, протягом кількох років працювала над витворенням ідейної традиції українського консерватизму, публікуючи історичні матеріали про добу гетьмана Павла Скоропадського. Часопис регулярно підводив своїх читачів до думки, що саме П.Скоропадський був реальною й перспективною альтернативою в період Національної Революції 1917-1920 рр. проти анархії соціалістів та безвольності лібералів, делікатно обминаючи тему потужної дози малоросійства в світогляді й ментальності гетьмана, через що його найближче оточення переважно складалося із шовіністично налаштованих російських монархістів-політиків та білогвардійських офіцерів (про це є сотні документальних свідчень очевидців цих історичних подій).

І, справді, Ігор Смешко підходив на роль лідера нових консерваторів: інтелектуальний, дисциплінований за своєю професійною виправкою, компетентний у сфері національної безпеки, на перший погляд, рішучий і сміливий. Тож не дивно, що до його симпатиків за недовгі три місяці президентської кампанії приєдналися сотні тисяч українців, забезпечивши політикові гідне місце в колі претендентів на президентську посаду.

Тому зрозумілими були та цікавість і солодке тремтіння сподівань, з якими багато українців очікували на появу списку «однодумців», з якими «світлий лицар» Ігор Смешко збирається йти «на штурм» Верховної Ради на виборах 21 липня 2019 р.; адже його 6% на президентських виборах промовляли про великі перспективи неоконсервативного руху в Україні. І що ж ми побачили в партійному списку чи не «найбільшої надії України», «гідного спадкоємця гетьмана Скоропадського»?

Сказати, що цей список здивував і обурив, – це не сказати нічого. Та передусім він дуже розсмішив, гадаємо, всіх, хто покладав великі надії на нову політсилу: гора породила мишу. Розсмішив своєю бульбашкоподібністю, тобто наївно-нахабною спробою створити оманливий образ, зблефувати на очевидному, підмінити поняття. Складається враження, що лідер нової партії настільки увірував в те, що українці – «загалом лохи», що вирішив цілком не морочити собі голови пошуком та формуванням команди правдивих політиків з консервативним типом мисленням, з певними світоглядними переконаннями консерватизму і набрав до свого партійного списку будь-кого, за цілком не визначеними критеріями. Стало очевидним, що основне завдання – вчергове обманути виборця, привести в парламент групу собі покірних корисливих людей і грати з народом в ті ігри, в які з ним грають ось уже майже тридцять років різноманітні ошуканці і махінатори.

Наприклад, у списку І.Смешка є відразу кілька депутатів від «Самопомочі» на чолі з «надуспішною політиком і правником сучасності» Оленою Сотник, яка вже встигла побувати на десятках різних посад, попри свій молодий вік (36!). Усі добре знають і розуміють, що партія «Самопоміч» у нинішньому парламенті і загалом в українському політикумі виражала якраз найпослідовніший, найдоскіпливіший неолібералізм; її представники часто бували звичайними угодовцями і перебіжчиками (відразу кілька зрадили свою фракцію); її ідеологія і політична практика цілком націлені на обслуговування інтересів великого капіталу. «Самопоміч» по-новому розвинула всі найогидніші традиції українського політиканства, включно з такими «доброчесностями», як принципова непослідовність дій, позерство, хитрування тощо. Тож який тут неоконсерватизм?

У другій десятці списку – відомий тележурналіст і політик Вадим Денисенко. Якщо нам можуть критично закинути, що, мовляв, ліберали-депутати від «Самопомочі» просто довго приховували від усіх, що вони «насправді неоконсерватори» і тепер лише вирішили це виявити, то про В.Денисенка таке не скажеш. Його дуже добре знає вся Україна, адже як журналіст, а в останні роки як політик, він регулярно і дуже часто виступав на найпопулярніших телеканалах, тобто його «оглядала» вся країна. І з цих його виступів добре було видно що п.Денисенко ліберал не на 100%, а на всі 300%! До чого тут неоконсерватизм?

У списку І.Смешка є й такі колоритні політики-ветерани, як Михайло Поживанов, і особливо – Володимир Семиноженко. Ну, М.Поживанова, який пройшов «складний» шлях блукання різними партіями й кабінетами української влади, можна запідозрити в багато чому, але тільки не в «неоконсерватизмі». В.Семиноженко впродовж десятиліть як інтелектуал, організатор, ідеолог був натхненником та провідником відразу кількох проросійських масштабних проєктів, симпатизував він і Партії регіонів. Тож яку функцію зі зміцнення українського традиціоналізму буде виконувати в партії «Сила і честь» ця людина?

Безумовно, «найчарівнішими квітками» в садку І.Смешка є співаки Світлана і Віталій Білоножки. Очевидно, що всі доброчесні симпатики правих ідей неоконсерватизму сподівалися, що «принциповий і рішучий» генерал СБУ з відразою відкине ганебну традицію української політики заводити у парламент різноманітних митців, спортсменів, акторів тощо, які потім безмірно нудяться в лавах Ради, шукаючи собі розваг чи то в перегляді порнографії на смартфонах, чи то негласних звичайних втечах «на природу» з сумних стін державної установи. Але ж ні, він її не відкинув. І тепер всі українські традиціоналісти повинні чекати, що їхні давні сподівання й ідеали реалізуються в діяльності цієї, безперечно, чарівній парі нашої естради.

Решта імен із партії «Сила і честь» – це переважно люди без якихось чітких ідеологічних переконань, принаймні нам вони не відомі як якісь пропагатори неоконсерватизму бодай. Єдиний, кого ми можемо визнати умовним неоконсерватором, є відомий Рефат Чубаров. Однак він, без сумніву, є кримсько-татарським неоконсерватором, тобто ідейні й практичні зусилля цієї активної й талановитої людини спрямовані на збереження кримсько-татарського народу та розвиток його ідентичності. А до чого тут український неоконсерватизм, який нам обіцяв розвивати І.Смешко?

І остання родзинка Смешкового списку: виборчий штаб «неоконсерваторів» очолив безпартійний журналіст і успішний менеджер Дмитро Гордон, а допомагати йому буде його дружина Олеся Бацман. Цю прекрасну пару можна похвалити за багато творчих ініціатив і реалізованих успішних медійних проектів, але, гадаємо, для всіх зрозуміло, що все, що здійснили Дмитро Гордон та Олеся Бацман, не має жодного стосунку до українського неоконсерватизму.

Отже, ми побачили, вкотре, в передвиборчому партійному списку І,Смешка, цього можливого «українського Аденауера», «прихильника тетчеризму», «продовжувача традицій українського гетьманату», жалюгідну спробу ще раз обманути виборця, продавши йому фальшиву бляшанку замість золотої політичної валюти, чим, без сумніву, є ідеологія українського неоконсерватизму. Однак такий прийом хитрування загалом не є новинкою для українського політикуму і ми б навіть не писали про його чергове використання. Однак в діях І.Смешка і його «провайдерів» ми побачили іншу деструктивну тенденцію сумної сучасності: йде системне нищення правої ніші, правої складової української політики і неоконсерватизм потенційно міг би відіграти в ній вельми продуктивну роль; тож, щоб не допустити посилення правого флангу української політики, менеджери закулісних ігор взялися всунути українцям фальшиву монету, замість живої ідеї. І в цьому – головна трагічність моменту: від перемоги імітаторів програє насамперед український народ, який вкотре замість інтенції до посилення свого політичного простору отримає фікцію.

Опубліковано Блоги.