Пропаґанда Кремля можлива через незнання власної історії

moskva_goritl

Йосиф Сірка

Уся наша влада через відсутність політичної волі нічого не може зробити проти цих телевізійно-пропагандистських військ Путіна на нашій території. Вони ж керують мізками мільйонів українців, і в цій інформаційній війні ми зазнаємо поразки за поразкою. А ось маленька Латвія змогла завдати удару на випередження по російських інформаційних диверсантах…» Ігор Лосєв (г. День, 10.7.20)

У кількох реченнях пан Лосєв звернув увагу на причини незрозумілої поведінки не тільки виборців, але й політиків в Україні, та на дуже просте рішеня, у подібній ситуації, в Латвії. Та все ж, найбільшим недоліком значної частини українського суспільства залишається незнання власної історії. Історію слід вивчати вже з початкових класів і ту, яку писали не пропаґандисти царської та комуністичної імперської ідеолоґії.

Минулого тижня кілька випускників київської міської школи №90, після здачі зовнішнього незалежного тестування з історії, записали і виклали у соцмережу образливе відео на адресу кримських татар, а один (одна) з випускників також заявив (заявила), що “Крим – це Росія”. На 29 році незалежности,коли вже у школах заговорили про про політичну націю українців, випускники допускаються не тільки історичної неграмотности, але й провокують національну ворожнечу. Випадок з київськими випускниками є свідченням того, що щось інше формує свідомість школярів. До 2014 р. вони може ще їздили відпочивати на Крим, а тут раптом – російський!?

Незнання історії країни, в якій живеш, цілковито відповідає і тому, що стаєш байдужим і до її мови. Імперська ідеолоґія століттями намагалася недопустити появи документальної праці у 10-и томах М.Грушевського «Історія Руси-України».Незважаючи на те, що історика «вивезли» з України до Москви, його праці були заборонені, а пізніше, і саме прізвище не можна було згадувати. Бо ж з історією була пов’язана і українська мова, яка щойно на 28 році була конституційно задекларована і як одинока державна визнана. Якщо ж приcлухатись до бажань деяких депутатів, то, виявляється, що навіть серед законодавців знайдемо таких, які не тільки не розуміють значення державної мови, але й готові закон міняти, щоб нею непосуговуватися.

Під сучасну пору через інтернет можна отримати майже все, що заборонялося раніше, але ж у школах повинні вивчати свою історію не через інтернет, але через підручники. Історія України повна не тільки сумними моментами, але й величезними істориними подіями, героїчними вчинками козаків, українських вчених, діячів культури. Дуже показовим стало й те, що випускники київської школи виявилися російськомовними, що й самі задокументували. І тут, потрібно визнати, що пропагандистські війська Путіна в Україні, які через оліґархічні канали поширюють твердження обнуленого російського президента про один народ, одну мову та віру мають на декого сильніший вплив, аніж шкільна програма історії.

Гадаю, що мало де у світі знайдеться нація (за розміром), яка б пережила такі глибоко трагічні та героїчні часи багатьох століть, які випали на долю українців. Шлях від великої европейської країни – Русі – часів Ярослава Мудрого, який через своїх дітей був споріднений з багатьма королями та принцами Европи, через знищення козацької держави, Запорізької Січі, через Голодомори 1921-22, 1932-33, 1946-47, через війни, які завдали українцям страждань вже від часів Наполеона (1812), Першої та Другої світових війн, які заторкнули всю українську територію, до Незалежної, був не тільки довгим, але й найбільш кривавим.

Тому дуже дивує, що сучасні ЗМІ в Україні часто навіть не згадують про війну Росії проти України, в якій щодня російські аґресори вбивають, або калічать захисників України. У багатьох ЗМІ України навіть не вважають за потрібне поінформувати читачів-слухачів-глядачів про щоденні втрати, чи про поранення. Складається враження, що це події, які неважливі. А в той час, число втрат та каліцтв зростає, інтенсивність атак ворога збільшується.

Не зашкодить пригадати, що, згідно з останніми даними управління Верховного комісара ООН з прав людини (УВКПЛ ООН), за весь період конфлікту, з 14 квітня 2014 року до 31 березня 2020 року жертвами воєнної аґресії Росії проти України стали близько 41-44 тисячі осіб!

Точну кількість загиблих підрахувати неможливо, а багтьох, зниклих безвісти, розшукують рідні досі. За 6 років війни загинуло від 13 до 13,2 тисячі осіб, з них близько 4 тисячі 100 українських військовослужбовців та 5 тисяч 650 членів озброєних груп.

УВКПЛ ООН зафіксувало 3 тисячі 55 випадків загибелі цивільних осіб: 1 тисяча 814 чоловіків, 1 тисяча 57 жінок, 98 хлопців, 49 дівчат і 37 дорослих, стать яких невідома. Серед жертв війни на сході України налічується від 29 до 31 тисячі поранених, серед яких близько 7-9 тисяч цивільних, від 9,5 до 10,5 тис. українських військовослужбовців і від 12,5 до 13,5 тис. членів озброєних груп.Від війни довелося втікати приблизно 2 мільйонам осіб.

Наведені дані вказують на те, що багато людей страждають від російської війни проти українців. Тому дуже дивує, що навіть про щоденні події на фронті багато-хто із ЗМІ «забувають» повідомити співвітчизників. Чи не найсвіжішим доказом цього була новина, яка лише на стор. УП знайшло більше місця:  10 липня російські окупанти 17 разів порушили режим припинення вогню. Внаслідок обстрілів один український військовий загинув, ще троє – отримали поранення».  (УП, 11.7.20). Смерть на фронті повинна б стати трагічною новиною не тільки для родини, дружини, дітей загиблого захисника країни, але й сумною вісткою для тих, хто живе безтурботно й безпечно і далеко від лінії фронту. Щоб люди вміли оцінити героїчне життя українських солдат, які жертвують своїм життям задля спокійного життя своїх співвітчизників.

Звичайно, що найбільш поширеною формою інформації в Україні залишається телебачення, а воно, в свою чергу належить оліґархам, яких війна цікавить лише тоді, якщо на ній можна заробити, а людські втрати багатіїв ніколи не цікавили. Але ж існує ціла армія журналістів, низка політиків, які так люблять згадувати „народ” (маючи на увазі виборця), а в дійсності дбають про тих, хто фінансує пропаґанду, хто дає змогу появитися на екрані.

Страждання батьків, дітей, дружин загиблих від ворожих куль на російсько-українському фронті не є доброю рекламою для тих, які їздять до Москви за порадами до аґресора. Гадаю, що такого в історії між воюючими країнами не було, щоб ворог міг мати на території свого противника банки, маєтки, підприємства, газети, телеканали, розгалужену шпіонську сітку на всіх щабелях державного управління та, певно, і війська.

Ще рік тому здавалось, що президент Зеленський зрозумів, де починається зло, оскільки рік тому обіцяв покласти край політичній та інформаційній активності Віктора Медведчука. “Партія пана Медведчука… Є великі питання, звідки у них гроші на фінансування партії, каналів. У нас є відповіді, об’єми кеша, звідки і з якої країни вони все це отримують. І це дуже буде гучна історія, яка дуже погано закінчиться, — анонсував президент.

Проте нічого не відбувається. Судячи з усього, причину Зеленський не може озвучити вголос. Медведчук, тим часом «перехопив ініціативу», тобто, сиав нахабнішим. Якщо за Порошенка він лише літав на «консультації» до Путіна і публічно мало виступав, тобто, поводився мов таємний ґубернатор Малоросії, то зараз він вже береться повчати президента, мовляв, виконуй Мінські угоди за планом мого кума.

Завдяки Медведчукові, зараз можемо здогадатись, звідки взяв Аваков термін «націонал-радикали» – від Медведчука, який хотів «похвалити» Зеленського у своєму відкритому листі до нього, «що Ви не Президент націонал-радикалів, як колишній очільник держави». А коли вже появилися «радикальні-націоналісти» (у молодості Медведчук знав лише термін буржуазні націоналісти, але оскільки українські націоналісти не мають своїх буржуїв-оліґархів, то він вигадав радикалів, бо інших люди можуть не боятися), то чому б на них не повісити і вбивство Шеремета – НКВДистам 30-х рр. це вдавалося – спочатку вигадували буржуазних українських націоналістів, а потім – «справедливий» суд трійок.

Отже, сьогодні “маркетингова” стратегія імперських слуг в Україні і їхніх ЗМІ полягає у тому, щоб переконувати свою цільову аудиторію — літніх, проросійських і прорадянських жителів Сходу та Півдня, що Зеленський виявився не новим обличчям в політиці, а “новим Порошенком”, який роз’єднує країну, догоджаючи націоналістам і прикидаючись “своїм” для миролюбних виборців. Дивує тільки, що ніхто із тзв. опозиціонерів, які їздять до Москви не шукають „миролюбних” московитів, які б припинили вбивати невинних українців.

Є.Середа припускає, що Ймовірно, головна причина, чому Зеленський не наважується влаштувати Медведчуку “поганий кінець”, полягає у страху перед потенційною реакцією Путіна.» (УП, 11.7.20). А це є для російської партії в Україні запорукою того, що проросійські теле-канали та газети не будуть інформувати своїх глядачів про хід війни, про українські жертви, бо Кремлівська пропаґанда поширюється не тільки проплаченими холуями, але й неграмотними, щодо історії України, оліґархами та іншими, які себе почувають «соотєчественніками-рабами» новоявленого недоімператора.

А щоденні атаки російських снайперів і решти воєнних злочинців будуть продовжуватися так довго, допоки українці не зрозуміють, що тільки партія, яка готова довести Україну до національного відродження, яка буде дбати про народ, а не про прибутки оліґархів та поширення московської імперії. Тому слід вчитися від таких народів, як єврейський, ірляндський, фінляндський, хорватський та інші, які здобули незалежність та позбулися ворогів тільки тому, що довірилися своїм національним провідникам і патріотичним партіям – іншого шляху, мабуть, нема. А починати потрібно з прикладу Латвії.

Торонто, 11.7.20 р.