П’янкий сингуль-арт Олександра Ляпіна

Оце цілих п’ять років збирався написати про мистецькі витівки свого давнього приятеля, а по сумісництву «хрещеного батька» вашого покірного слуги у великій журналістиці, Олександра Ляпіна. І цей час настав.

«У мене вибухнула голова» – зазвичай, саме це пишуть в коментарях, чи книзі відгуків після огляду Сашиних робіт. Ну добре, поміркував Сашко, нехай це буде назва моєї наступної персональної виставки. Бо, насправді, якби не мистецтво, щось всередині Олександра точно б вибухнуло, а картини – то його громовідвід… І ось вона відкрилась, нова експозиція свіжих експериментів, серед яких вже маємо і об’ємні композиції, такі собі кумедні мультяшні скульптури – у затишній, дуже стильній київській галереї «Білий Світ» («WhiteWorld», вул. Євгена Чикаленка, колишня Пушкінська, 21-а).

Галерея можливостей

Хазяїн галереї, такий собі чарівник-мольфар, що піклується про всіх навкруги і прагне збирати цікаві товариства. Олександр Янович належить до нового типу українських галеристів, далеких від умовностей і академічних традицій галерейного руху 1990-х-2000-х. Він не дивиться у дипломи, звання чи медальні заліки, хоча б тому, що сам є досить цікавим неакадемічним художником, який відкрив у себе талант малювання вже у дорослому віці. Разом з тим, Янович наполегливо прагне задавати модні тренди і відкритий до постійних змін та пошуків нових форматів. Тому в художніх творах, перш за все, галерист цінує нестандартність, емоційну загадковість і… комерційну привабливість, навіщо боятися цього слова! А відтак, залюбки готовий давати шанси талантам «нізвідки», відкривати нові імена, якщо бачить в них потенціал. Залишається додати, що власний бізнесовий досвід, вміння позбавлятись зайвих дрібниць заради досягнення мети, чітке структурне мислення і натренована ділова логіка дозволяють Олександру Яновичу втілювати досить успішну модель сучасного мистецького центру. На цьому зупинимося і перейдемо до розмови про нашого ювіляра.

Становлення майстра

Адже зовсім не випадково мистецтво Олександра Ляпіна дуже гарно і влучно лягає в концепцію галереї, і це вже друга персональна виставка митця у «Білому Світі». І вже четверта персональна відтоді, як років з 14-ть тому, Сашко почав малювати спочатку прості малюнки для емоційної та психологічної розради, коли потрапив у часову світоглядну турбулентність на тлі глибоких особистих трансформацій. Сподобалось, піймав хвилю, отримав схвальні відгуки. А потім, вже після Майдана його понесло…

За п’ять років від початку активної репрезентації та виставкової діяльності його картини збільшились у ціні в 10 разів (про що просив не говорити Олександр Янович). А в розмірах – у цілих 20-ть!

Тепер Ляпін – модний, визнаний, трендовий майстер, такий собі дадаїст на максималках, однаково цікавий як українцям, так і іноземцям. Але що відбувається, як таке могло статися, в чому секрет його успіху, чим він так зачепив глобальне суспільство?

«Мої картини -це Я сам, це все мої автопортрети», каже Ляпін тим, хто просить його щось пояснити про своє мистецтво. І додає для шукачів змісту, настирливих журналістів, які прагнуть термінів та класифікацій – це такий собі «арт-брют», мистецтво сингулярності.

Що до арт-брюту, згадаємо виток цього зараз дуже популярного терміну. Колись, у другий половині 19 ст. ексцентричний французький поштар Фердінан Шеваль кількадесят років будував собі чудернацьку маєток-усипальню, закінчивши лише у 1912 році. «Породження багатої фантазії самотнього дивака», як його витвір назвали сучасники. Так вийшло, що перші гучні випадки цієї стилістики нічим не стриманої фантазії, чудернацьких істот із гойївського сну розуму, та кольоровою гамою дитячих малюнків усім набором фарб, що є в коробці, проявилася у мистецьких експериментах душевно хворих людей. Згодом мистецтво схожих асоціацій, а саме колекцію душевнохворих майстрів, назвали арт-брют (Жан Дюбюффе, 1945). Тим самим, на мій погляд, звузивши справжню сутність такого мистецтва. Насправді якісь психічні діагнози аж ніяк не визначають схильність до матеріалізації ілюзорних реальностей, тим більше в художній творчості. Вони лише знімають певні запобіжники, які не дають звичайним людям проявляти свої творчі здібності. Ляпіну не треба було ставати божевільним, щоб почати творити власні фентезійні світи.

«Великий вибух» голови

Під час відкриття, виступаючи перед аудиторією, мені довелося зіткнутися з відчуттям, що будь-яке описання, чи трактування мистецтва Саші Ляпіна буде лише принижувати його сутність та цінність. Його твори не піддаються звичайному художньому стилістичному аналізу, чи науковому підходу, якому нас вчили в Академії мистецтв. Та вони й не потребують цього.

Якщо вже робити спробу хоч якось передати враження від художніх візій Олександра і вбудувати його в якийсь контекст… то мистецтво Ляпіна буде найменше схоже на саме брют, як сухий, первісний напій без домішок. Скоріше це такий собі енергетичний коктейль, де в рівних долях змішано трохи Сальвадора Далі з його абсурдною провокативністю і неймовірною парадоксальністю, трохи Босха з його есхатологічною любов’ю до химерних чудовиськ, трохи Піросмані з його наївною, дитячою щирістю, та трохи від прадавніх архетипічних істот великої українки Катерини Білокур, що надихала самого Пікассо. Тоді в середину цієї гримучої суміші кинути вишеньку аля Хуан Міро, збовтати і випити залпом. І навіть тоді ви не дуже зрозумієте, що відбувається. Але все це лише умовні асоціації, бо Сашко унікальний, оригінальний, ексклюзивний, відвертий як сальто мортале. Тому його мистецтво таке привабливе і магнетичне.

Там немає виношування ідеї, проробляння задуму, сюжету, вибудовування композиції. В його картинах все відбувається одразу, одночасно, тут і зараз. Він рухається з кінця у початок і одночасно навпаки. Ось чому такий стиль ще називають арт-сингулярністю. А мені більше подобається термін «сингуль-арт» – раптовий вибух фантазії з нічого, з нізвідки, і одразу всюдисутність, тотальне захоплення уяви.

Сингуль-арт Олександра Ляпіна діє як психоделічний наркотик – таке собі екстазі, що вивільняє енергію, інформацію з підсвідомості, занурює в сон неймовірних видінь. А на когось таки може впливати як келих шампанського брют, що одразу вставляє в голову, збуджує пристрасті і підбурює робити те, що ти не звик.

Іноді він діє як хитрий Джин із пляшки, що розставляє пастки. Ось тобі здається, що ти зрозумів його план, ідею, сюжет, і ти довірливо йдеш за кольоровими голосами у чудернацький ліс. Аж раптом тебе кидають самого і забирають ліхтарик. Все – ти в темряві, на одинці зі своїми кошмарами, і щоб не загубитися та не втратити розум, треба швидко тікати і розвидіти все, що там побачив. Життя та смерть у його картинах існують одночасно, його чудовиська завжди готові зжерти тебе живцем, але й можуть просто пореготати разом з глядачем над його страхами.

Подекуди Сашко виступає як добрий казкар, що розповідає діточкам про славетні часи, коли по землі ходили дивні істоти, а велетні тримали дерева в руках, немов морковину. Є щось в ньому від мудрого чарівника Гендальфа, що ось курить трубку а потім кидається рятувати світ ельфів, гномів, хоббітів від драконів та гоблінів.

Вистачає там і злоденної сатири – гострий дотепний стьоб з елементами сюжетних баталій, як рефлексії на буремні події останніх років, чи місяців. Його Україна – це всесвіт сміливих волелюбних істот. Усі вони мають на озброєнні надзвичайні магічні здібності, що здатні перемогти будь-якого ворога, злого відьмака. А вороги жалюгідні, безглузді, огидні та зовсім не страшні.

В глибинах підсвідомості Піймав себе сам

Через його підсвідомість, фантазія Ляпіна підключена до бездонної і безкрайньої космічної лабораторії, де народжуються і так само зникають усі змісти, усі забобони і кошмари, усі мрії та бажання.

Найважче під час штудій турбулентної сингулярності, коли, як деміург, створюєш власні світи, вчасно зупинитись і завершити роботу, «випити останній келих брюту».

Інтуїція можливостей автора працює без передиху, весь час підкидуючи чергові варіанти і альтернативи. Тим більше, коли не обмежений ні технікою, ні матеріалами, ні зобов’язаннями…

Тому Сашкові іноді буває так важко зупинитися, вийти з свого уявного всесвіту до звичайного повсякденного життя. Навіть не уявляю, який рівень самодисципліни йому доводиться вмикати, щоб поставити останню (не китайську!) крапку в чергову картину і віддати її на потуру глядачу…

Але він справляється, бо напрацював манери і звички на відповідальних керівних посадах, де мусиш відмовлятись від морозива заради мети і результату.

Художня творчість, малювання картин пробудила і повернула Ляпіну справжнього себе, якого він шукав не одне десятиліття.

Тепер він як велика дитина, що дорвалася до штурвалу фантастичного зореліту, може летіти, куди забажає і одним натиском кнопки виконувати будь-яке бажання. Це його заповітна мрія, що збувається кожного разу під час малювання, кожного разу інша, кожного разу нова. Але він не тікає і не губиться у всесвіті, бо має міцну точку опори. Сковороду світ ловив, але так і не впіймав. А Ляпін дивом впіймав себе сам та переселив в іншу реальність. Його країна мрій завжди відкрита і ви завжди її знайдете.

І це його унікальний спосіб визнання і реалізацій власного призначення, заслужена хвилина слави, яку шукав і до якої він йшов все життя. І ця хвилина триватиме вічно. Доки існують його картини.

Леонід Хом’яков

З питаннями творчої співпраці звертайтеся за e-mail: [email protected]