Наслідки зустрічі в Мінську: домовилися про те, щоб почати домовлятися
Серйозні люди не сподівалися від мінської зустрічі реальних і негайних результатів. Ця зустріч не могла зупинити війни, оскільки зупинення війни не хоче Путін. Він не може зупинити війни, не втративши обличчя, а разом з ним місця в Кремлі. Роздеруть з криками “Акела промахнувся!”. Тому ні про що й не домовилися. Умова про обмін полоненими, про яку говорив після зустрічі Порошенко – це, звичайно, позитивний результат, але це не рівень президентів. А на рівні рішень, які приймають голови держав – результативність нульова.
То що, не треба було їхати? Ні! Позитивом є сам факт зустрічі. Якби Порошенко не поїхав, це дало б Путіну козирі, що Україна не хоче домовлятися. А так – сталося кілька речей, які мимоволі опустили рівень амбіцій Путіна.
Сам факт, що ініціатором зустрічі був Путін (це саме він зондував напередодні обстановку через Назарбаєва і Лукашенка про можливість зустрічі з Порошенком), вже говорить про те, що Росії ця зустріч потрібніша, ніж Україні. Формат зустрічі виявився таким, що секундантами Путіна виступили євразійці, а Порошенка – ЄС. Це неформальне, але визнання “розлучення” України з СРСР. Далі всі звикнуть, що справжніми гарантами безпеки України є Європа і НАТО, але з чогось треба починати. Ось в Мінську і почали, тепер хай звикають.
Важливо, що Путіна, з його амбіціями на глобальне лідерство, опустили до рівня Лукашенка. Він би може й хотів би домовлятися про долю України особисто з Обамою, але тут, послідовною позицією, країни G7 і навіть G20 вказали йому на його місце. Ніхто зі світових лідерів з ним не матиме справи, а на переговори з Україною пошлють свідків, які повинні зафіксувати російські зобов’язання, щоб потім було кому ствердити, що Путін не дотримується своїх же обіцянок.
Путін сам же підтвердив, що він не зацікавлений в негайному припиненні збройного конфлікту, коли заявив, що Росія не має до цього ніякого відношення. І не буде, доки обставини не стануть для нього катастрофічними. Це подібно на Януковича, який сів за стіл переговорів лише тоді, коли все програв. Отож в України є лише одна виграшна стратегія: вести війну до перемоги, зміцнювати єдність суспільства в боротьбі з зовнішнім ворогом, будувати нову державу з новою армією та новою економікою. Шкода життів, які забирає ця війна, але показати слабкість цьому ворогові – це значить заплатити ще більшою кров’ю.
Жорна економічної війни мелють повільно, але впевнено. Путін погодиться на справжні переговори тоді, коли солдатські матері Росії пікетуватимуть Кремль, а національні меншини формуватимуть власні незалежні уряди. Тоді, звичайно, буде запізно для Путіна про щось домовлятися. Бо тоді ми власною силою візьмемо те, що нам належить по праву. Якщо зараз не будемо скиглити, а будувати армію, економіку і державу.
Редакційна
