ДО 70-річчя ВІД ДНЯ СТРАТИ СОТЕННОГО ВОЛОДИМИРА ЩЕГЕЛЬСЬКОГО ,,БУРЛАКИ’’

burlaka

Не страшна є нам атака,

Як є з нами наш «Бурлака».

Kожний бiй є нам приємний,

Як є з нами наш сотенний. (слова з повстанської пісні)

В цій статті висвітлюється багатогранний талант славетного сотенного УПА Володимира Щеґельського ,,Бурлаки’’ – Героя України, якого ім’я стало символом українських національно-визвольних сил ОУН, УПА- всіх тих патріотів, які поклали своє життя в жертву України. У статті використано деякі матеряли директора Інституту національної пам’яті  Володимира В’ятровича.  Bолодимир Щиґельський вийшов з небагатої української родини. Його батько Омелян, 1892 року народження, походив із села Янковичі на Тернопільщині.  В роки першої свiтової вiйни він воював на iталiйському фронтi, по її закiнченнi у 1918 році осiв у Львовi, де почав працювати взутярем. Того ж року Омелян Щиґельський одружився з Марiєю Прус, уродженкою Яричева на Львівщині, молодшою вiд себе на 14 рокiв. Подружжя оселилося в будиночку на вулиці Довгій (потім перейменовано на вулицю Ясінського, тепер – Алішера Навої) на Знесінні. Тут 8-го серпня 1921 року у них народився син, якого назвали Bолодимиром.  Через три роки в сiм’ї Щиґельських з’явилась ще й донька – Євгенiя. Дитинство Володимира пройшло серед маленьких і крутих львівських вуличок Знесіння. Зовсім недалеко від його помешкання здіймався над низькими будовами Високий Замок, оточений чудовим парком, що місцями нагадував справжній гористий ліс. Очевидно, саме з цими місцями були й пов’язані найяскравіші дитячі спогади майбутнього сотенного. Батьки Володимира бажали не просто дати синові добру освіту, а дбали також про його національне виховання. Тому у 1927 році відправили хлопця до початкової школи ім. Короля Данила, що знаходилася на вулиці Жулкевського, 62 (тепер вулиця Богдана Хмельницького).  Ось, що згадує про цей період життя сам Щиґельський: “Наскільки пам’ятаю, вчительський склад цієї школи складали виключно ідейні українці. Вони намагалися прищепити в наші молодечі душі під час навчання історії ідею боротьби українського народу за самостійну Україну”.  Закінчивши навчання в початковій школі, в цьому періоді польське шумовиння підсилюване санацією перепроваджувало антиукраїнські польонізаційні і дискринінаційні акції. Ліквідовано українськомовні школи в Західній Україні. Українці змушені були відкрити нелегальний Льві́вський (тає́мний) украї́нський університе́т (ТУУ)  (1921-1925).
В цьому періоді українську діячку Ольгу Басараб (1889-1924) ув’язнено та  у Львівській тюрмі закатовано. Юліяна Головінського (1894-1930) голову УВО в наручниках польська поліція розстрілела. Відомий вшехпольський ідеолог Станіслав Ґрабскі на відчиті у Львові домагався посилити польонізацію,щоб тут ін ших не було крім поляків (6. ХІ 1931 р.,,Час’’, Львів). Режимний страх паралізував життя українців. В тих умовах в 1931 році Володимир стає учнем Філії Академічної Ґімназії у Львові. В рамах терору скріплюватися його  український національний дух. Самі поляки заставляли українців до загострення протистояння. На цій хвилі ОУН стала розгортати саботажні акції проти маєтків польських колоністів, пацифікація, атентати та інші бойові акції ОУН – це все те, що відбувалося довкола і що не могло не залишити слідів у свідомості Володимира. Безперечно, спричинився до формування майбутнього сотенного УПА й суд над бойовиками ОУН Біласом і Данилишиним, що набув дуже широкого розголосу. Мужня постава підсудних під час процесу та страти зробила їх ідеалами для тисяч українських юнаків. 22 грудня в день страти, коли всі українські церкви Львова прощались з героями могутнім дзвоном, напевно, не один з них згадував п’ятий пункт «Декалогу Українського Націоналіста»: “Пімстиш смерть великих лицарів”.В наступному 1933 році ОУН провела так звану «шкільну акцію», в час якої школярі відмовлялися говорити польською мовою, вимагали української мови від викладачів та масово нищили польську державну символіку. Невідомо, чи брав Володимир Щиґельський участь у цій акції, але вона так чи інакше торкнулася кожного школяра-українця. Звичайно, такі акції посилювали польські репресії. Не пройшли поза увагою Володимира й гучні Варшавський та Львівський процеси над Степаном Бандерою та іншими українськими націоналістами в 1935-1936 роках, саме їх він згадує, розповідаючи про часи свого навчання в ґімназії. Ще в 1931 році десятилітній Щиґельський активно включається до українського громадського життя і вступає до лав спортивно-патріотичної організації «Сокіл». Власне тут він вперше отримав знання, що з часом стали йому дуже у пригоді.
“В «Соколі», – згадує він, – окрім ґімнастики, мали ми також військовий вишкіл, що проходив нелеґально. Військові заняття, які складалися з орієнтації в терні, маршів, нічних маршів, атак загонів, розтягування в ланцюг і тому подібне, проводив підпоручник польської армії, прізвище якого я не пам’ятаю, який був однак українцем і до санаційного уряду був неприхильно налаштований. Зброєю ми не володіли, тому що її не було, проробляли теорію, а на заняттях в терені вживали замість карабінів киї”.  Ще одним спортивним захопленням майбутнього сотенного УПА був футбол. До 1938 року він був гравцем місцевої знесінської команди «Чорноморець».Окрiм фiзичного загартування Bолодимир Щиґельський дбав i про iнтелектуальне вдосконалення, в 1935 вiн вступає до львiвської «Просвiти», де брав активну участь у роботі драматичного гуртка. Ймовiрно десь тодi ж вiн вступає до юнацтва ОУН. B червні 1938 року загострилося фінансове становище в сім’ї Щиґельських. Грошей, які батько отримував з ремонту та шиття взуття, не вистачало для утримання родини. Зважаючи на це, Володимир залишає навчання в ґімназії і, після закінчення торгівельних курсів, іде працювати в магазин текстилю фірми «Мануфактура» на вулиці Галицькій у Львові. Тим часом назрiвала свiтова буря, що раптом змiнила життя Володимира, як і життя тисяч iнших. Проголошення восени 1938 року автономiї Закарпатської України, зародило в серцях багатьох українцiв надiю на вiдродження власної державностi. Cотнi українських юнакiв а втому і Володимир  вступити до лав «Kарпатської Ciчi». Пiсля двохмiсячного загально-військового вишколу Bолодимира відправлено до пiдстаршинської школи, закiнчивши її він отримав звання вiстуна. Знаючи про активну участь юнака в діяльності «Просвіти», його придiлили до спецiальної пропаґандистської частини “Летюча бриґада”, основним завданням якої було поширення iдей українського нацiоналiзму серед населення Закарпаття і протистояння поширюваній угорській пропаґанді. Для цього проводилися концерти, читання вiршiв i прози, ставились сценки з української iсторiї. B «Летючiй бриґадi» Щиґельський перебував аж до часу, коли в березнi 1939, пiсля проголошення незалежностi Kарпатської України, угорськi вiйська вдерлись на її територiю. 16 березня 1939 року його перевели до охорони головного командування Ciчi. Під тиском переважаючих сил ворога, частина, в якій перебував Щиґельський, відступила на румунську територію і після програних визвольних змагань він їде до Нiмеччини, щоб вступити до органiзовуваних тут «Biйськових Biддiлiв Нацiоналiстiв», на чолi з полковником Романом Cушком. Цi вiддiли, бiльш вiдомi як «Леґiон Cушка», розглядались Проводом ОУН як основа для розбудови майбутньої української армiї, де  українські юнаки  здобували справжній вiйськовий вишкiл.
Як згадував Щегельський навчання відбувалося в Альпах, в таборі за 30 кілометрів від австрійського міста Гакештайн. З початком війни Володимир Щигельський переїжджає до Польщі і в листопаді 1939 року вступає до української поліції. 25 листопада його прикріплюють до станиці села Команчі Сяноцького повіту. 1 січня 1941 року він переїжджає в Балигород на посаду заступника начальника української поліції в цьому містечку. Через два місяці його направляють на навчання до поліційної школи в Перемишлі, де він навчався протягом шести тижнів.  Після навчання у поліційній школі, Володимир у квітні 1941 року їде до Балигорода. Четвертого жовтня 1941 року, Володимир одружується із Теодозією Тріцєцькою донькою священика, а 4 лютого 1943 в них народжується син – Лев. З 1942 року по липень 1943 року, Володимир служить комендантом у селі Войткове ґміни Устрики-Долішні. Деякий час служив також комендантом поліції села Явірник-Руський ґміни Бірча. 25 червня 1944 року, Володимир Щигельський принимає псевдо ,,Бурлака’’ і разом із особовим складом поліційної станції йде у ліси до повстанців. В червні 1944 року, Володимир зустрічається із заступником командира Військової Округи УПА «Буг» Мирославом Онишкевичем ,,Орестом’’, котрий призначає його керівником новосформованого відділу.  Після проходження вишкільного табору, сотня «Бурлаки» була прикріплена до куреня  -Мізерного Василя-«Рена» . Наприкінці літа 1944 року, сотня «Бурлаки» здійснила напад на німецький табір, внаслідок чого вдалось врятувати 50 полонених українці. Наприкінці жовтня 1944 року Василь Мізерний отримав наказ повертатися разом із своїм куренем в Західні Карпати на Лемківщину. У грудні 1944 року сотня «Бурлаки» перейшла польсько-радянський кордон і зупинилась в селі Ступосяни в Ліському повіті на бойківщині. Навесні 1945 року Щигельський, провів успішну операцію з ліквідації постів так званої Народної Міліції (Milicja Obywatelska) в районі Перемишля. Після проведення операції, сотню «Бурлаки» перепідпорядкували до куреня ,,Коника’’,  а тереном діяльності визначено околиці між Сяноцьким та Перемиським повітам. 6 вересня «Бурлака» проводить операцію проти польських військ у селі Тисова, внаслідок котрої 20 ворогів вбито, в тому числі 1 капітан та двох взято у полон.
Проте під час виконання акції, Володимир Щигельський отримав поранення в ногу, але вже за три тижні підлікувався і приєднується до свого відділу. Наступним завданням було спалення нафтових копалень в Тиряві Сольній. Для його виконання «Буралаці» додали відділ Григорія Янівського ,,Ластівки’’. Враховуючи те, що копальні добре охоронялися, «Бурлака» відправляє сотню «Ластівки» на спалення копалень, в той час як його сотня стримувала польські війська б ойовою акцією. Протягом 45-хвилинної атаки, акція була успішно виконана. Наприкінці 1945 — січні 1946 року сотня «Бурлаки» брала участь убоях за Бірчу.  31-го січня відділ «Бурлаки» знищує станцію Залужне на шляху Нове Загір’я-Лісько,  що призвело до припинення залізничного руху на цій ділянці на кілька тижнів. Сотенний ,,Бурлака перепроваджує цілий ряд вдалих боїв з мінімальними втратами.  20-го січня 1946 року, за проявлену незвиклу активність та особистий героїзм, командування військової округи «Сян» на чолі з Ярославом Старухом ,,Стягом’’ присвоїло Володимиру Щигельському звання хорунжого та нагородило Срібним Хрестом бойової заслуги 2-го класу. Сотня ,,Бурлаки’’ з іншими відділами бере участь в бойовій акції на Динів. З початку 1947 року, польська влада вирішує будь-яким коштом знищити повстанський рух. Лише протягом березня сотня «Бурлаки» мала шість великих боїв з польськими військами і понад 20 бойових сутичок. 28 квітня 1947 р. Польща підписала спільний військовий договір між Радянським Союзом і Чехословачиною для зміцнення кордонів і приступила до так зв. акції ,,Вісла’’, а разом з тим до повної ліквідації українського підпілля. Спроваджуючи на терен Закерзоння   поверх 20-тисячну армію до того залучуючи пару тисячну міліції та  летунську ескадру і вповністю параліжуючи всякі рухи підпілля на цьому терені.  З українських етнічних земель насильно переселено  около 150 тисяч українців на понімецькі землі і в тих умовах 25 травня 1947 р., заступник провідника ОУН на Закерзонні Василь Галаса – ,,Орлан’’, видає наказ про відхід сотень на Захід. Для виконання цього завдання, сотні «Ударники-4», «Ударники-6» та «Ударники-7» об’єднуються в один курінь, під командуванням В. Щигельського, поконуючи неімовірні бої з ворогом намагалися пробити в західну Німеччину, напотикаючи на численні засідки і принимаючи з переважаючими ворожими силами бої.
В цій частині статті варто зупинитися і охарактеризувати постать Володимира Щегельського на підставі оцінок різних людей. В. Щегельський ,,Бурлала’’ користувався надзвичайною позитивною опінією. Це не тільки биула сильна індивідуальність в нашій історії визвольних змагань як талановитий полководець, який наводив страх на вортогів і викликав серед стрільців впевненість і  безмежну пошану. Командир ,,Бурлака’’ вирізнявся не тільки боєвою мужністю, але також природною вродою. У нього була якась дивовижна енергетика взірцевого вояка.А при тому мав він  милу поведінку, а одночасно був хоробрим аж до самопожертви. Можна сказати був це приклад витривалости, зарадності, особливо в найважчих хвилинах бою, блискавичною був наділений орєнтацією, щодо  виконання бойових завдань. Всі ці риси якнайкраще характеризують леґендарного командира сотні Української Повстанської Армії «Ударники-4» – Володимира Щиґельського-«Бурлаку». Всі хто знав особисто командира ,,Бурлаку’’, високо оцінюють його високi людськi та професiйно вiйськовi здiбностi. Автор статті провів розмови з багатьма повстанцями, чотовими, які служили в сотні ,,Бурлаки’’ всі вони стверджують, що: “Це була дуже гарна i симпатична людина, військовий iнтелiґент лицар, добрий стратег з вродженою зразковою інтелегентністю, який миттєво реаґував на ситуацiю і був здисциплiнований. І всi позитивні його якостi передавалися стрiльцям сотнi. Хлопцi говорили, що за свого командира пiдуть у вогонь i воду”.  Мій добрий приятель чотовий сотні Володимир Дашко ,,Марко’’, що останні роки свого життя жив в Тороно, так писав про свого сотенного: “Володимир Щиґельський був людиною дуже шляхетної вдачі, щирий відданий і відважний. Точність і докладність були його головними прикметами. Не любив балакунів, а сам говорив тільки те, що треба, ніколи не чекав признання чи похвали за свою роботу, зневажав самохвальбу й манію «величності». Був правдивим побратимом і знав, коли треба подати руку помочі. В товаристві не був тягарем, а радше, був веселої вдачі. Ніколи не висував себе на перше місце, а завжди був провідником і нікому не розказував, що, де й як він робить, за що втішався повагою й респектом у своєму оточені. У боротьбі за Україну – «партійності» не визнавав. Його противниками й ворогами були ті, хто поневолював наш народ. Він був великий патріот-соборник”.  Першим чотовим ,,Бурлаки’’ був  “Ванька”, який загинув у с. Берендовичі 16 березня 1947. Після нього чотовим цієї чоти став Павло Охота (“Остап”), який останні роки жив у Перемишлі і мав надзвичайно високу оцінку про свого зверхника, про нього він міг  безпереривно оповідати.
Вiдомий дiяч нацiонально-визвольного руху Iван Kривуцький ,,Аркадій’’ автор двотомної унікальної праці ,,Де срібнолентий Сян пливе’’ згадує сотенного “«Бурлаку» такими словами: ‘’Я не побоюсь так висловитися, кадровий офiцер. Biн не визнавав панiбратства, своєю поставою i поведiнкою змушував дотримуватися дистанцiї, але з усiма хлопцями розмовляв як рiвний з рiвним, не допускав приниження людської гiдностi. Я, як i iншi, часто дивувався його партизанськiй ерудицiї, вмінню успiшно володiти ситуацiєю, бачити й передбачати все до найменших подробиць, враховувати особливостi терену, погоди, настрiй бiйцiв – як своїх, так i ворога. Всi вiрили в нього, слiпо були переконанi, що з ним нiколи нiкому не загрожує небезпека, а усi завжди ґарантованi навiть у безвихiдних ситуацiях. Bражало глибоке знання партизанської тактики, зовнiшнiй спокiй, рiдкiсна iнтуїцiя військова”. Особливий військовий хист Володимира Щиґельського підкреслює також стрілець його сотні Осип Галабуд-«Соловій». “«Бурлака», – пише він, – мав дуже добру орієнтацію в бою, умів бій запланувати. І завжди перемагав. Коли «Бурлака» зводив бій, то могла бути ціла дивізія – за півгодини все розбите. Поляки не мали відваги боротися, коли знали, що проти них стоїть його сотня”. “Він, – пише також Марія Савчин про талант Щиґельського-військовика, – відзначався особливим хистом в партизанських умовах боротьби. Якщо найшов ворога, або ворог вислідив його сотню, «Бурлака» не маневрував, а воював, і навіть нападав та відбивав здобич, яку ворог награбував в українського населення”.  Модест Ріпецький, якому доводилося неодноразово спостерігати за діями Володимира Щиґельського у розпалі бою, згадує: “З подивом приходилося мені обсервувати сотенного Бурлаку, який швидко пристосовувався до ситуації, приймав негайні децизії, видавав короткі й виразні накази”. Десятки різних позитивних рис про сотенного оповідала мені, зв’язкова ,,Бурлаки’’ Людмила Кот ,,Бурлачка’’- корінна Перемишлянка. ‘’Він був завжди педантично одягнутий в мундур польського офіцера, володів прекрасно польською мовою.Його польські розвідниці потрактували за польського офіцера і йому передали всі подробиці своєї контрозвідки’’. Про сотенного «Бурлака», – описує його у  своїх спогадах Юрій Борець, – ‘’ Командир за вродою був надзвичайно пристійний. Мав маленькі вуса, дбайливо плекану борідку й гарну уніформу на собі. При тому він був великий педант”.  На педантичну вдачу сотенного вказує також Заступник Провiдника ОУН на Закерзоннi Bасиль Галаса-«Орлан»: “Biн не любив лiнивства, неохайностi, недисциплiнованостi, викорiнював цi недолiки у своїх воякiв та служив взiрцем для них”.  На цій же рисі характеру сотенного наголошує  вище згадана Марія Савчин: “Він був дуже вродливий, поставний, смаглявий. Педант навіть у партизанських умовинах. Не тільки на ньому все блищало, але й вся його сотня була «підтягнута» та споряджена краще за інші відділи УПА”.
Мені особисто пощастило говорити з польським командиром Баталіонів Хлопських – Генриком Кісієлєм псевдо ,,Семп’’, автором книги ,,Ми жолнєжи без мондурув’’, який між іншим розказував таке: ,,Коли тюремна адміністрація хотіла додатково познущатися над Щеґельським, вона його перемістила до збірної тюремної камери, де перебувало около 15 в’язнів розбишаків і запропоновано їм ,,побавитися’’ з Щегельським. Один із в’язнів підійшов до Щегельського і витяй пачку  папіросів до почастунку, коли  Щегельський протягнув руку цей блискавично забрав папероси. Щегельському стало прикро, але цей знову повторив свій експеремент, тоді Щигельський вже не брав цигарета, але блискавично п’ястуком гаратьнув провокатора в облича, що цей  звинувся в клубок від болю. Тоді почалася боротьба п’ятнадцятьох протиі одного. Незвичайну мужність проявив проти нападників Щегельський, з великим трудом цю бійку вдалося зупинити’’. Все це відбувалося, коли чехи передали з полону Володимира Щегельського і його побратимів до Польщі м. Ряшова, де відбулося над ними так звані слідчі дії. Відомо, що В. Щегельський перше ув’язнення відбував у Брезно над Гроном. Саме тут 7-го і 14-го вересня відбулися перші над ним   допити. 28-го липня того ж року Щиґельського перевели до Моравської Остряниці, де командира передано польській поліції. Поляки зустріли українських повстанців нелюдськими знущаннями та звірячими побоями. Ґжеґож Мотика подає в своїй книзі приклад полоненої зв’язкової СБ ОУН Галини Лебедович-Кліш, яку під час слідства били шкіряними батогами, вішали за ноги на цілу ніч чи душили, вливаючи до носа воду. Жодної інформації про ці тортури протоколи допитів не містять.Володимир Щегельський навіть в ув’язнешнні заховував високу національну гідність, рішуче виступав проти глуму і звичної польської зневаги до української нації. До 12-го жовтня сотенний перебував в Мокотовській тюрмі у Варшаві,  після цього його  від 28-го вересня 1948 року перевели до Ряшева, де допити провадив якиїсь офіцер безпеки Олександр Худзік. 27-го листопада він підготував на основі допитів протоколи, на підставі яких так званий суд 4-го січня 1949 р.оголосив Володимиру Щиґельському свій вирок – смертну кару. Цікавий випадок із цього процесу наводить в своїх спогадах Анна Карванська-Байляк. Розповідає полячка Стаха, що перебувала в залі суду, мова йде  про час, коли Володимиру було вже оголошено вирок: “Стаха не знала того, чи сотенний перебував тут тому, що розглядається його справа, чи, може, привели його в ролі свідка. Вона казала: “Який він пристійний, який джентельмен, який рідскісний педант. Моя сестра принесла обід, і я попросила його, щоб почастувався. Він чемно подякував, поцілував мою руку і відповів: «Не можу скористатися з пропозиції пані» – «Чому?» – «Бо ніколи не зможу пані віддячити»”. Ще три місяці перебував Володимир Щиґельський в Ряшівській В’язниці на Замку, очікуючи виконання вироку. Коли 7-го квітня 1949 року Володимира Щиґельського-«Бурлаку» вивели на подвір’я тюрми для розстрілу, йому було лише 28 років, він хотів жити, у нього була далеко кохана дружина і син, давно небачені любі і дорогі батьки й сестра.
Незважаючи на це, він зумів достойно зустріти смерть так достойно, як прожив великий патіот України достойно своє життя. Пам’ять про цього Велетня національного духу живе не загоєною раною у серцях наших співцітчизників і буде передаватися з покоління в покоління. Ніколи український народ не забуде подвигу ,,Бурлаки’’ та його побратимів, що стали мірилом українського патріотизму. Патріотизму який надихай сучасних українських воїнів патріотів, які бороться з  лютими і дикими ордами путінської агресії на Сході Україно.Хилимо наші голови в молитвах за 84 замордованих польським реакційним підпіллям українських священиків (1943-1947) на Закерзоні  (книга Укр.священники Закерзоння – Хроніка подій’’ Анізія Путько-Стех) та за ростріленого в Жешові капеляна УПА о.Василя Шевчука (нар.1903 страченого 13 вересня 1948 р. в Жешові). На завершення цієї статті додам, що тільки  в Ряшово (Жешові) протягом (1943-1950) ростріляно воїнів УПА і їхніх симпатиків поверх 400 осіб. А під час депортації українського населення акцією ,,Вісла’’ було ув’янено около 4-х тисяч різного віку українців і осаджено їх колишньому нацистському таборі Аушвіц – “табору смерті” переіменованого на  «табір праці». Начальником цього Явожницького концтабору з початку був поручик Якуб  Хаммершмідт, а згодом – Якуб Халіцкі. Всі живучі повинні пам’ятати українську трагедію. Тим більше, що новітні фашизми відроджуються в нових масках.

Опубліковано Блоги.