Чи існує Середня Європа?

Олег Баган

Це провокативне запитання мимовільно зринає як реакція на неправильну тенденцію слововжитку, яка стає засобом маніпуляції суспільною свідомістю. Передусім це стосується сучасної російської медійної та політологічної пропаганди, яка систематично вже багато десятиліть відмовляються використовувати поняття «Середня» або «Центральна Європа», застосовуючи замість нього визначення «Східна Європа», або ще такий понятійний покруч, як «Центрально-Східна Європа». Під впливи цієї пропаганди і її понятійних кліше, закономірно, потрапляють і українські публіцисти та політологи, які часто називають весь простір від Росії до Німеччини «Східною Європою». На цій підставі між медійниками і навіть науковцями часто виникають дискусії і непорозуміння. Чому так діється і яка ідеологічна диверсія насправді захована в цій проблемі?

Відразу зауважимо, що йдеться тут про геополітичні претензії й тенденційні форми впливу на політичну свідомість різних народів. Далі ми спробуємо довести, що точне визначення й розрізнення понять «Середня» і «Східна Європа» має вельми серйозні цивілізаційні, культурологічні, політологічні мотивації й наслідки.

Отже, російська наука загалом і офіційна політична пропаганда переважно уникають поняття «Середня Європа» і наполегливо застосовують тільки визначення «Східна Європа». Закономірно, що в багатьох країнах постсовєтського й постсоціалістичного простору в широкому мововжитку збереглося тільки поняття «Східна Європа», бо ми просто до цього звикли. Вартує, правда, відзначити, що в російській історіософії та культурології функціонує поняття «Центральна Європа», але воно переважно стосується Східної Німеччини, Чехії, Угорщини і Австрії при вивченні їхнього минулого.

Як правило, російська пропаганда Східною Європою завжди називає країни Балтії, Польщу, Словаччину, Румунію (часто й Угорщину), Молдову, країни Балкан крім Словенії. Україна й Білорусь фігурують і в російській науці, і в журналістиці як така собі «своя Східна Європа», як щось «органічно близьке і рідне» російському просторові. Зрозуміло, що стоїть за цими геополітично-пропагандивними кліше: імперські устремління Москви, спроба ідеологічно визначити свою сферу міжнародного впливу.

Ось, для прикладу, процитуємо популярну політологічну книгу А.Уткіна «Росія і Захід: історія цивілізацій» (М.: Гардарика, 2000), рекомендовану Міністерством освіти РФ як навчальний підручник для студентів: «Росія йшла своїм шляхом, створюючи східноєвропейську цивілізацію разом зі всіма народами, що жили на схід від лінії Дубровник – Кеніґсберґ. У цьому східноєвропейському просторі не відбулося епохальних переворотів, які струснули і створили Захід: Ренесансу, Реформації, Просвітництва» (с.52). Таких і подібних цитат, цілих концептуальних теорій можна знайти безліч в російській науці, як популярній, так і дуже солідній, академічній. Зокрема цілком ігнорує поняття Середньої Європи відомий російський теоретик «євразійства» А.Дуґін в своїх «Основах геопотітики» (М.: АРКТОГЕЯ, 2000), навіть видно, що воно його дратує, бо, описуючи світові теорії геополітики, він лише пів сторінки (!) виділяє для аналізу класичної книги німецького теоретика Фридриха Наумана «Середня Європа» (1915). Немає сумніву, що такі ідеї в привабливій теоретичній формі легко проникають в уми й українських вчених, в чому можна легко пересвідчитися, переглянувши українські академічні видання в гуманітарній сфері і в темі геополітики спеціально.

Як бачимо, запропонована росіянами лінія цивілізаційного водо- ділу між Західною і Східною Європою прилучає до російської «східноєвропейської цивілізації» (чи є така? Це теж спірне питання!) і країни Балтії, і Польщу, й Угорщину, і всю Румунію з Молдовою, і всі Балкани: Сербію, Хорватію, Чорногорію, Боснію, Македонію, Болгарію, Албанію, Грецію, очевидно. Як і більшість російських науковців із цієї сфери, А.Уткін не дає якогось глибшого і конкретнішого визначення цивілізаційних основ Східної Європи, маніпулюючи постійно лише поняттям «православ’я» і ще «східні слов’яни». Чому до православної цивілізації потрапляють католики хорвати, угорці, поляки, словаки, литвини, протестанти-лютерани латвійці й естонці та багато кальвіністів-протестантів з румунської Трансильванії, а ще кілька мільйонів уніатів з різних країн та два мільйони мусульманів у Боснії, і цей вчений, і його колеги ніяк не пояснюють. Зрештою, зрозуміло, чому. Як і не пояснюють вони того, яким чином всі ці народи мають перетворитися на «східних слов’ян» (!!!?).

Тож ми спробуємо дати чітке визначення Середньої Європи в географічному, цивілізаційному, ментальному, культурному аспектах і пояснити, чому це визначення має таке велике значення для України.

Спочатку вартує зауважити, що в сучасній науковій літературі є два поняття Середньої Європи: вужче і ширше. Перше включає в себе Східну Німеччину, Польщу, Литву (іноді ні), Чехію, Словаччину, Угорщину, частково Румунію (переважно Трансильванію), Хорватію (іноді ні), Словенію й Австрію. Це західний переважно погляд на географію. Вчені з України чи Білорусі, зрозуміло, вважають Східну Німеччину й Австрію Західною Європою. Ширше поняття Середньої Європи включає ще, окрім названих країн, Фінляндію і всі країни Балтії та всі країни Балкан. Ось це ширше поняття ми й будемо осмислювати як повніше, логічніше й концептуальніше.

Історичні умови формування Середньої Європи. Перші глобальні процеси витворення специфіки Середньої Європи були запущені із поділом Римської імперії на Західну і Східну в ІV ст. і утворенням у V ст. Візантійської імперії, як назвали цю нову державу пізніші історики Нового часу. Ця могутня до ХІІ ст. імперія і культура потужно впливала на всю Середню і Східну Європу в різних аспектах і сферах, більшою чи меншою мірою, але завжди видозмінювала цивілізаційні основи буття народів. Відтак у великому просторі від Балкан до Балтики поширилися ортодоксальні (православні) форми релігії, політичні візії сильного державного централізму (деспотизму), схильність до містицизму (магічне світовідчуття), емоційний тип світовідчуття, абстрактність у сприйнятті зовнішнього світу, на відміну від західного практичного і конкретного сприйняття, формалізм мислення, буттєвий потяг до розкоші і пишноти.

Другим важливим історичним фактором у формуванні специфіки Середньої Європи стало регулярне входження в її простір азійських номадів – скіфських язигів у ІІ ст., гуннів у ІV ст., аварів у VІ ст., болгарів у VІІ ст., мадярів у ІХ ст., печенігів у ХІ ст. та різних дрібніших кочівників, – які надали йому сталих ментальних характеристик. А це: схильність до анархізму, магізм у світовідчутті, слабший, порівняно із західноєвропейцями, інстинкт до будівництва, зокрема будівництва міст, більша пристрасність, потяг до колективізму.

Третій історичний фактор: широке розселення слов’ян у Середній Європі від V ст., які надали їй свого виразного етнічного забарвлення. Зі своєї прабатьківщини в межиріччі Вісли і Середнього Дніпра, яке охоплювало теперішню Східну Польщу, Південно-Західну Білорусь, українські Волинь і частину Галичини, слов’яни мігрували в усіх можливих напрямках під час свого Furrur slavicum у VІ—ІХ ст., дійшовши до Ельби на Заході, Білого моря на півночі, ріки Волги на сході, Греції на півдні. Відтак слов’янські світоуявлення міцно увійшли в ментальність всієї Середньої Європи, оскільки слов’янська кров є в усіх її народів.

Було п’ять великих держав, які втілили собою найповніше «дух Середньої Європи». Це Болгарське і Сербське царства, Угорське й Польське королівства та Велике князівство Литовське. Від XVII – ХVІІІ ст. їхню історичну енергетику синтезувала в собі Австрійська імперія. Дуже оригінальні й цікаво-значущі варіанти середньоєвропейської культури представили чеська, хорватська й румунська нації. Саме через пізнання ментально-духовного та культурно-мистецького феноменів цих всіх країн можна збагнути цивілізаційну специфіку Середньої Європи. До слова, українська національна самосвідомість зараз особливо потребує спеціальних поглиблених монографій про історію кожної з цих націй, в яких би з’ясовувалися їхні світоглядно-естетичні й політико-суспільні основи, оскільки якраз через взаємодію із середньоєвропейським цивілізаційним простором витворилася національно-духовна своєрідність українського етносу, про що – трохи далі.

Таким чином, цивілізаційними ознаками Середньої Європи стають: потужне і широке проникнення західних культурних і релігійних впливів та особливий синтез їх із місцевими традиціями, найяскравішим виявом чого стала культура і мистецтво бароко в XVІІ ст., збереження патріархальних традицій соціуму, відчутна прив’язаність її народів до культури села, на відміну від західного домінантного урбанізму, виразна етика солідаризму, що обумовило гармонійніший, толерантніший спосіб історичного процесу в контрасті до західного, де зіткнення феодальних груп, класів, конфесій завжди були нетерпимими і жорстокими; водночас тут збереглися різні форми деспотизму влади, надмірних привілеїв шляхти, що уповільнювало розвиток макрорегіону, порівняно із Західною Європою, де королівська влада конкурує із феодальною і цим вивільняє енергетику незалежних міст, де виробилася окрема легітимність різних представництв (станів). Загалом країни Середньої Європи, на відміну від країн Східної Європи, пройшли всі головні етапи феодалізму, тому в них виникла цілком оригінальна суспільна і громадянська етика. Вони поступалися Західній Європі кількістю розвинутих міст, університетів і ремісничих цехів, загалом якістю структур соціальної самоорганізації, кількістю монастирів як центрів первинної науки, відповідно, перших друків і рівнем засвоєння античної філософської та літературної спадщини, багатствами і різноманітністю мистецьких стилів, у них була відсталіша агрокультура. Але все це Середня Європа активно запозичувала в Заходу, поетапно і поступово, коли на Сході ці новаторства були ще екзотикою, вона ніколи не робила різких стрибків, як Росія за Петра І, пералельно руйнуючи власні культурні основи. Тож цивілізаційна взаємодія із Західною Європою була у неї органічною і гармонійною.

Трагедією Середньої Європи, яка обумовила невизначеність цього простору до сьогодні, було те, що він постійно зазнавав деформацій, тиску з боку зовнішніх сильних держав-імперій. Так, в ХІ ст. розпочинають свій наступ на схід, славетний Drang nach Osten, германці: саксонці на Ельбі й Одері, де вони розгромлюють квітучі селеща слов’янських племен лютичів, бодричів, лужичів та ін., та австрійські герцоги в Каринтії і Крайні, де вони покоряють предків словенців. Цей наступ призвів до поступового захоплення німцями т.зв. Великої Прусії – простору від Ельби до Німану, – чеської Силезії, Західної Польщі (Познанщина), балтійського узбережжя до Ревеля (Талліна) і захоплення австрійцями Хорватії, Угорщини, Чехії, Словаччини, Трансильванії, українських Закарпаття, Галичини й Буковини. Від ХІV-ХV ст. з півдня всі Балкани аж по середній Дунай поневолює Турецька імперія. Від ХVІІІ ст. спочатку Балтію, потім Фінляндію і Центральну Польщу захоплює Російська імперія. Тож на ХІХ ст. Середня Європа як самоорганізований простір фактично зникла. Але зберігся її дух, який уперто й поволі видозмінював культури тих держав, які в ній панували.

Відповідно, у ХХ ст., коли почала формуватися політологія як наука, поняття Середньої Європи виявилося розмитим. Цим і скористалася Росія, щоб нав’язати якомога ширше свою концепцію бачення європейської географії, тому весь простір між Москвою і Берліном був названий нею «Східною Європою». Особливо міцно це слововживання увійшло в медійну свідомість в соціалістичну епоху – від кінця 1940-х до 1990-х рр., коли Росія фактично окупувала країни Середньої Європи, тому цей простір неначе зник. Вартує зауважити, що в цьому Москві мимовільно підіграла й сама Західна Європа, яка від XV ст., від доби великих географічних відкриттів, коли перед нею відкрилися колосальні простори океанів і незнані материки та континенти, дуже мало цікавилася Середньою і Східною Європами і, відповідно, дуже мало розуміла їх. Німецькі й австрійські завоювання ніби перекрили їй візію того, що робиться на сході. Про це вельми колоритно й цікаво написав англійський історик Ларі Вулф у книзі «Винайдення Східної Європи: Мапа цивілізації у свідомості епохи Просвітництва» (укр. переклад 2009 р.), показавши які фантастичні й зневажливі водночас мали уявлення західноєвропейці про решту континенту. Тож все, що простягалося на схід від Альп, вони називали загально «Східною Європою». Так, наприклад, знаменитий князь Клеменс Метерніх, який проживав у Відні, вважав, що Азія починається вже ось там, у кінці його саду…

По-новому вияскравилася Середня Європа після падіння «залізної завіси» у 1991 р., коли тут постали вільні, самобутні, розвинуті держави. Зараз більшість з них входять до НАТО і ЄС і це дещо нівелює цивілізаційну оригінальність цього простору, оскільки його суспільства об’єктивно наслідують західні соціально-культурні стандарти. Це неоднорідний простір: тут є такі відверто окциденталізовані нації, як фінська, естонська, чеська та словенська і водночас такі ще цілком патріархальні суспільства, як боснійське, албанське чи македонське. Однак це простір глобальної геополітичної противаги щодо Російської імперії, яка нависає зі сходу. І українська співдія з ним є вирішальним чинником для його зміцнення.

Ідея Середньої Європи натомість має виняткове значення для української ідентичності, для становлення і зміцнення української державності. Першим, хто це зрозумів особливо глибоко, був видатний український історик та мислитель Степан Томашівський (1875—1930). До речі, зі свідомостію цього він написав спеціальну монографію «Угорщина і Польща на початку 18 в.» (1913). У географічних вимірах С.Томашівський логічно ділив Європу від крайнього берега Атлантики до Уральських гір на приблизно три рівні частини: Західну, Середню і Східну, які мали свої цивілізаційні відміни. Межова лінія між Східною і Середньою Європою, на його думку, проходила від Ризької затоки до лиману Дністра. Таким чином в зону Середньої Європи входили на сході частково Латвія, Західна Білорусь, українські Волинь, Західне Поділля і Галичина з Буковиною. При цьому С.Томашівський брав до уваги не тільки кілометрові розрахунки, а й релігійні впливи, ментальні видозміни, культурні тенденції розвитку окремих країна і регіонів. Відтак цивілізаційний феномен Середньої Європи означав у нього зону проникнення ідей та настроїв католицизму й протестантизму, глибоке сприйняття культури Ренесансу і Бароко, сферу поширення міського (магдебурзького) права, яке формувало специфічну урбаністичну свідомість, активна взаємодія із Західною Європою, сприйняття її ідейно-естетичних впливів, засвоєння концептів етнічного націоналізму (теорія Й.Гердера) з формуванням моделей розвитку нації на мовно-етнографічній основі. Зрозуміло, вододіл був умовним, він передбачав і певну кривизну, і перехідні зони. Тому тезу С.Томашівського не треба розуміти прямолінійно, вона пояснювала лише, що західна цивілізаційна енергетика витворила глибокий вигин в просторі Східної Європи, який і змінив ментальність кількох народів.

Нагадаємо, що однодумцями чи принаймні близькими до С.Томашівського у цій темі були ще такі видатні українські історики, культурологи й літературознавці: Омелян Терлецький, Мирон Кордуба, Іван Кревецький, Василь Щурат, Михайло Возняк, Володимир Залозецький, Теофіль Коструба, Микола Конрад та ін., у творах яких можна знайти багато глибоких думок і спостережень про значення середньоєвропейського фактору для України. Ми сформулюємо головні контури їхнього мислення в наступних тезах:

  • у ХІІІ – ХV ст. Візантійська імперія й цивілізація перейшли у фазу занепаду, візантійська культура набула виразних ознак секундарності (вторинності й залежності); відповідно, понизився загальний рівень культури й освіти в усіх православних країнах, що доповнили сильні й руйнівні політичні удари по них з боку османів передусім, або кочівників-татарів; так візантійська цивілізація опинилася в стані застою й консервації, що похитнуло всією Середньою Європою;

  • від часу утворення Галицько-Волинської держави у 1199 р. почалися ширші й глибші контакти українців-русинів із країнами Середньої Європи; так тривало до середини ХІV ст., внаслідок чого в країну увійшли перші католицькі місії, з’явилися західні ремісничі, архітектурні, соціальні віяння;

  • у ХІV ст. почалася експансія Литви на православні землі русичів у Білорусі й Україні; Литва не просто несла ментальність народу, який довго взаємодіяв із германським світом довкола Балтійського моря, а й світоглядно й морально була відкрита до західних цивілізаційних впливів; відтак на українські землі саме в період Великого князівства Литовського (ХІV—ХVІ ст.) бурхливо прийшли католицькі й протестантські (лютеранські й кальвіністські) ідеї, латинська мова й ренесансна культура, друкарство (діяльність Франциска Скорини (бл. 1490 – бл. 1552), магдебурзьке право, західне правництво, етика лицарства, навчання сотень, а, може, й тисяч українських студентів у західноєвропейських університетах, тощо; це почало кардинально змінювати українську ментальність і світогляд, власне розпочався інтенсивний процес формування самобутності української нації, яка відтепер з кожним роком втрачала зв’язки із великим ортодоксально-православним простором Московії, яка, своєю чергою, щораз більше замикалася і видозмінювалася під впливами азійської культури й ментальності монголів-завойовників;

  • паралельно на західноукраїнських землях під владою Польщі від 1389 р., в Галичині, Південній Волині і на Західному Поділлі, які оформилися як Руське, Белзьке і Подільське воєводства, ці загальні процеси окциденталізації йшли ще інтенсивніше; не випадково саме в Галичині найперше ваги набирає латиномовна література, розвивається творчість Григорія Сяноцького (1406—1477), який уславився як найбільший і найерудованіший гуманіст XV ст. в Середній Європі, був учителем славетного короля Угорщини Матяша Корвіна; творчість Мартина Русина із Журавниці (1422—1455) – видатного лікаря і матиматика, астронома Юрія Дрогобича-Котермака (бл. 1450—1494), поетів Павла Русина з Кросна (1470—1517), Григорія Тичинського-Рутенця (1510—1591), Івана Туробінського-Рутенця (1511-1575), Григорія Чуй-Русина (1523—1573), оригінального філософа і першого політичного теоретика Станіслава Оріховського із Перемишля (1513—1566) та ін., що кардинально перемінює естетичні уявлення кількох поколінь; від кінця ХVІ ст. тут спалахує феномен національно-культурного відродження на православній основі, але він вже побудований на синтезі західних культурних впливів: це діяльність і творчість Стефана й Лавренія Зизаніїв, Юрія Рогатинця, Єлисея Плетенецького, Івана Вишенського, Тарасія Земки, Памви Беринди, Гаврила Дорофейовича, Ісаї Копинського, Захарії Копистенського, Йова Борецького та ін.; на початку ХVІІ ст. багато з цих діячів переїжджають до Києва і розпочинають там новий етап українського культурного розвитку;

  • після усіх цих глобальних пертурбацій українське суспільство почало різко відрізнятися від колись споріднених духовно (православно-візантійська традиція) суспільств у Новгородській і Псковській землях, у Тверському й Рязанському князівствах, в Московії; особливо посилилися процеси окциденталізації свідомості українців внаслідок Люблінської унії 1569 р. та прийняття Берестейської унії 1586 р.; Україна виявилася у велетенському державному просторі Речі Посполитої, яка ще й активно взаємодіяла від ХІV ст. внаслідок династичних шлюбів із Угорським велетенським королівством, часами творячи єдину державу, а це робило середньоєвропейські цивілізаційні впливи для неї органічними; ось як це осмислював І.Франко: «Їх [нових явищ – О.Б.] виникнення було викликане багатьма політичними і цивілізаційними факторами першорядної ваги, а саме: винайдення друку і запровадження друкарень в Україні, Реформацією і пропагандою протестантизму в Литві і Південній Руси, об’єднанням Литви і України з Польщею в один політичний організм, завершене вікопомним актом Люблінської унії, занепадом Константинополя, завойованого турками, і відтак послабленням інтелектуальних і церковних візантійських впливів, а натомість щораз сильнішими впливами науки і мистецтва Заходу на Литву і Україну, що відбувалися через торговельні відносини, через мандрівки шляхетських синів за кордон на навчання, через приїзд до краю закордонних учених і митців; нарешті, контрреформацією, з одного боку, католицькою (єзуїти і здійснена за їх стараннями унія грецької церкви з римською), з іншого – православною (братства, ставропігія, братські школи і друкарні). Під впливом цих факторів поширюється освіта, українська література втрачає свій чернецький і князівсько-боярський характер, обіймає ширші верстви народу аж до найнижчих, водночас легко всотується в ті верстви, робиться виразником їх духових потреб. Її творцями виступають люди різних станів, від князів, митрополитів і сенаторів до простих міщан і письменних селян, попів, бакалаврів і дяків. Твори сієї нової літератури розходяться широко, знаходять багатьох читачів, стають набутком мас – усе це явища, що були майже незнаними в старій Руси, де монастирі та княжі двори були чи не єдиними (за винятком кількох більших міст, як Новгород) вогнищами літератури і культури» (стаття «Характеристика української літератури XVIXVIII ст.», 1892 р.);

  • від кінця ХVІ ст. окцидентальні культурні впливи проникають в Україну дуже інтенсивно й глибоко, сягаючи Лівобережжя, особливо охоплюючи Чернігівську землю; латиномовна культура, ренесансна й барокова, католицька присутність, польськомовна культура стають звичайними в Києві ХVІІ ст.; тодішня українська еліта – козацька шляхта і вищі пласти церковників – дуже відчутно окциденталізується, переймаючи всі можливі ознаки західної культури й цивілізації.

Ширший висновок: середньоєвропейські культурно-цивілізаційні впливи були вирішальними при формуванні української нації у головний, козацький, період її творення, вони наче виривали Україну із простору Східної Європи в час, коли її цивілізаційні основи ослабли (візантійство і православ’я).

Однак цивілізаційний контрнаступ Східної Європи в особі Московського царства почався вже невдовзі: після фатального 1654 р. (Переяславська рада і її наслідки). Власне, Москва так фанатично ненавиділа все те в культурі і політиці, що набула Україна протягом XIVXVII ст. від Середньої Європи, бо розуміла, що саме це кардинально відрізняє її від Московської цивілізації. Надалі, аж до 1772 р. (перший поділ Речі Посполитої), тривав процес руйнування Москвою середньоєвропейських цивілізаційних принципів та традицій на українських і білоруських землях. У 1772 р. Галичина, а в 1775 р. Буковина, відійшли до Австрійської держави, яка натоді синтезувала в собі багаті середньоєвропейські соціальні й культурні традиції, цілком охопивши простір від Альп до Карпат. Відтак ці регіони разом із Закарпаттям ще півтора століття «варилися» в центральноєвропейській ментальності. Це й був той вирішальний історичний фактор, який уберіг Україну від цілковитої денаціоналізації.

Засада С.Томашівського полягала в тому, щоб показати на основі об’єктивних історичних фактів, наскільки переплелася культура і свідомість українства із Середньою Європою, наскільки ця цивілізаційна оригінальність України стала її сутністю. І водночас вчений прагнув пояснити, що від консолідованості й сили Середньої Європи залежить стабільність і національна енергетика України.

Від себе узагальнемо наступне. У розірваності України між Середньою і Східною Європами й полягає вся трагедія і вся складність проблематики української історії: вийшовши із ослабленої візантійської цивілізації, Україна не змогла стати прадиво середньоєвропейською нацією, з чого й користали постійно її сусіди, і західні, і східні, щоб доводити «зайвість» і «шкідливість» українського фактору. Українська ідентичність виявилася роздвоєною, оскільки в ній живуть складові різних цивілізаційних основ – середньоєвропейської і східноєвропейської, що переважають чи слабнуть залежно від конкретного регіону. Це й є підставою, часто неусвідомлюваною, для певних «ідеологічних» конфліктів між «західняками» і «східняками» в самій нації, які по-різному бачать моделі і шляхи зростання України. В українській культурі й ментальності збереглися тисячі духовних та естетичних «уламків» середньоєвропейської свідомості, більше притлумленої. Завданням сучасності є відродити їх і спрямувати до нового розвою. Бо те, наскільки ми будемо середньоєвропейцями, прямопропорційно впливає, наскільки ми будемо стійкими супроти імперсько-нівеляційного тиску зі сходу.

Російське тлумачення поняття «Східна Європа» приховано несе в собі прагнення до геополітичної гегемонії в макрорегіоні Середньої Європи, яка є заповітною мрією російського імперіалізму, оскільки не тільки символізує наближення її до заповітного Константинополя – духовної столиці православного світу, – а й у геостратегічному плані означає дуже багато. Класик геополітичної теорії, британський мислитель Хелфорд Джон Макіндер (1864 – 1947) дав у студії «Геополітична вісь історії» таку формулу світової закономірності: «Хто контролює Середню Європу, той керує Хартлендом (Центральною Євразією – О.Б.). Хто контролює Хартленд, той керує Світовим Островом (всією Євразією – О.Б.). Хто контролює Світовий Острів, той керує планетою». Історія вивела Росію в простір Хартленду (Урал, Сибір, степова рівнина від Чорного моря до Алтаю), який дає великі просторові можливості до зовнішньої експансії. Однак, щоб стати гегемоном для Євразії, особливо для Європи, потрібно заволодіти Середньою Європою. На це й спрямовані її агресивні зусилля. На шляху до цього вона прагне стирати всі можливі цивілізаційні перешкоди і відмінності.

Гадаємо, цих аргументів досить для того, аби зрозуміти, наскільки важливо вживати правильні визначення щодо конкретних чистин Європи. Здавалося б, звичайні слова, але ж які значущі…

Опубліковано Блоги.