Богдан Лепкий – велет українського інтелекту та патріотизму

Коли шукаємо в нашій історії конкретні й повчальні дороговкази, які вказували б правильний і праведний шлях для українців сьогоднішніх, найчастіше звертаємося до постатей видатних письменників, яких так щедро дарував Україні Господь і які високо підносилися на світові висоти інтелекту.
Серед них бачимо численні постаті українських письменників, які далеко випереджували сучасних їм світочів інших народів, інших культур. Та чи завжди українці вміли їх достойно цінувати? І чи належно оцінюємо їх тепер ми, чи й далі, страждаючи якимсь комплексом власної меншовартості, не помічаємо велетів духу, післаних Україні самим Богом?
Пропоную звернути погляди до постаті, що представляє надзвичайно потужний інтелект, постаті, якою може гордитися кожен українець.
Це – вельми багатогранна особистість, оскільки він – поет і письменник, художник і мистецтвознавець, дослідник літературних процесів і перекладач, автор текстів численних музичних творів і теоретик феномену Українського Січового Стрілецтва, видатний педагог і активний громадський діяч. Отакими є іпостасі цього видатного українця, ім’я і твори якого в совєтські часи були строго заборонені, і в наш час це ім’я надто мало згадується й недостатньо пошановується. А це – величний зразок українського інтелекту й гідної постави українця-патріота. Ім’я його – Богдан Лепкий.

Народився Богдан Лепкий 9 листопада 1872 року у священичій родині на галицькому Поділлі, на хуторі Кривенькому біля с.Крегульця Гусятинського району Тернопільської області.
Батько його – о.Сильвестр Лепкий – був надзвичайно ерудованою людиною. Знав, як і більшість тодішніх греко-католицьких священиків, латинську, грецьку, староєврейську, німецьку і польську мови. Грав на скрипці, серйозно вивчав історію, літературу, народну творчість, живопис, музику. І сам творив, у літературних колах був відомий як письменник Марко Мурава.
Мати – Домна, дочка отця Глібовицького – гарно співала, акомпануючи собі на гітарі, і вправно малювала. Мабуть, від неї Богдан успадкував талант до малярства. Батько, знаючи ситуацію в українському мистецтві, заохочував сина стати живописцем. “Богдан нехай малює, нам треба історичних малярів”, – говорив він.
Початкову освіту і багаті знання про давні часи та історичні події, Богдан отримав у батьківському домі, згодом навчався у так званій нормальній школі та в класичній гімназії у Бережанах, де мешкав у свого діда Михайла Глібовицького – авторитетного священика, який був віце-маршалком Бережанського повіту.
Будучи гімназистом, Богдан співав у гімназійному українському хорі під керівництвом Дениса Січинського і в бережанському хорі “Боян”. Брав участь у концертах, декламував вірші, читав уривки з прозових творів. І багато малював, навчаючись малярства у Юліана Панькевича, намалював багато портретів родичів та відомих людей, окремі з цих робіт висіли в гімназійних класах.
З Божої ласки Богдан Лепкий успадкував від родичів великі здібності й таланти, які невтомно розвивав і гідно тим примножував славу України.
Після закінчення в 1891 році гімназії навчався у Віденській академії мистецтв, відвідував лекції на філософському факультеті Віденського університету, став учасником студентського товариства “Січ”, брав участь у дискусіях на літературні і суспільно-політичні теми. Далі він переходить до Львівського університету.
Накопичуючи різнопланові знання, Богдан Лепкий постійно свої враження й переживання висловлював у поетичних рядках. До писання його тягнуло з раннього віку, писав принагідно, на клаптиках паперу, на обгортках книжок і зошитів… Серйозно ж планував стати художником.
Коли його вірші випадково побачив Михайло Новицький (о.Михайло Петрушевич), він, як талановитий лірик і вимогливий критик, порадив покинути малярство і серйозно взятися за перо. Відтоді Богдан Лепкий почав друкуватися в різних часописах, переважно підписуючись псевдонімами й криптонімами.
Після закінчення в 1895 році Львівського університету Богдан Лепкий дістав посаду вчителя української, польської і німецької мов і літератур та історії й географії в Бережанській гімназії (в якій колись навчався). Водночас інтенсивно займався громадською працею: започатковував читальні “Просвіти”, бібліотеки і позичкові каси, виголошував реферати та промови на святкових академіях, був учасником хору “Боян” і драматичного гуртка. Прагнув знання свої і таланти нести до рідного народу.
У 1899 році в Кракові в Ягелонському університеті було відкрито лекторат української мови і літератури. Викладати ці предмети запросили Богдана Лепкого як авторитетного вже педагога. І восени 1899 року Богдан Лепкий разом з молодою дружиною Олесею переїжджає до Кракова.
Там він активно поринув у вир громадського і культурного життя Кракова, який був тоді основним центром польської науки і культури. Молодий український літератор заприязнився з прогресивними польськими пиьменниками та став активістом доволі чисельної в Кракові української громади. Збиралися вечорами по суботах у читальні “Просвіта”, обговорювали новини літератури, співали, танцювали.
А оселя Лепких на вулиці Зеленій 28 стала своєрідною “українською амбасадою” у Кракові. Сюди часто приходили Василь Стефаник, Остап Луцький, Кирило Студинський, Михайло Бойчук, Кирило Трильовський, Михайло Жук, В’ячеслав Липинський та інші відомі громадські діячі, художники, письменники. Тут гостювали Михайло Коцюбинський, Ольга Кобилянська, Федір Вовк…
Помешкання Лепких було місцем обговорення важливих суспільно-політичних і культурно-мистецьких питань. Як згадував Роман Купчинський, “в тій хаті, що довгі роки була українською амбасадою в Кракові,.. не один чужинець навчився любити Україну”. Багато обдарованих земляків завдяки Богданові Лепкому отримали освіту в Академії мистецтв. Як активний український просвітянин, Богдан Лепкий був добрим, духовним меценатом для багатьох молодих українців.
Надзвичайна працьовитість і працездатність Богдана Лепкого та його грандіозні доробки вражають.
Він напружено працював професійно й творчо, здав іспити на професора гімназії, став доцентом “виділових курсів” для вдосконалення кваліфікації вчителів, одна за одною появляються його численні книги оповідань і літературознавчих досліджень. Творчі інтереси його були дуже широкими, а твори його відзначалися великою досконалістю. Їх починають перекладати різними мовами.
Вагомою є праця Богдана Лепкого в галузі літературознавчих досліджень. Мабуть, нема такої сторінки історії нашої літератури, яка була б поза увагою письменника, – починаючи від обрядових пісень українського фольклору та “Слова о полку Ігоревім” до творчості його сучасників. Його перу належать “Начерк історії української літератури”, дослідження творчості І.Котляревського, Т.Шевченка, М.Шашкевича, Марка Вовчка, Ю.Федьковича, І.Франка, які ставлять його на одне з чільних місць в українському літературознавстві першої половини ХХ століття.
На слова поезій Б.Лепкого написали музику до солоспівів і хорових композицій Лев Лепкий (його теж талановитий і славний брат), В.Барвінський, М.Гайворонський, В.Балтарович, Н.Нижанківський, Д.Січинський, Б.Кудрик, О.Бобикевич, Я.Ярославенко, Ф.Колесса, С.Людкевич, А.Рудницький, І.Соневицький, В.Подуфалий, Я.Мазурак та ін.

Перша Світова війна і воєнні події застали родину Лепких в курортному селищі Яремче на Гуцульщині, де стало небезпечним залишатися. Австрійці вишукували “шпигунів” і вішали, російські військові власті, що незабаром прийшли в сусідні села, шукали “мазепинців” і вивозили на схід.
Лепкий через Карпати перебрався до Угорщини, звідти через Пешт до Відня. Восени 1915 року він був мобілізований до австрійської армії, але стараннями впливових друзів направлений не в діючу армію, а для культурно-освітньої роботи в табір для військовополонених. Воєнне лихоліття кидало Богдана Лепкого по різних місцевостях Польщі, Німеччини, Угорщини, Австрії. Події війни знаходили своє відображення у численних його нарисах і оповіданнях.
У 1925 році вдалося повернутися до Кракова, де він стає професором Ягеллонського університету. До кінця життя прожив у цьому місті, оточений повагою колег і любов’ю численних учнів. Знову розгортається його творча праця й видавнича діяльність.
Працюючи далеко від рідних місць, серцем і душею завжди був зі своїм краєм. Дуже полюбляв Прикарпаття, Гуцульщину, використовував кожну можливість проводити там літо. Всі свої вакації проводив у Галичині, частіше на Гуцульщині, в гущі рідного народу, втішаючись надзвичайною повагою й любов’ю людей.
Показовим є той факт, що у 1933 році громада села Черча на Рогатинщині, зібравши щедрі пожертви, збудувала для нього віллу, яку назвали “Богданівкою”, де письменник мав можливість жити й працювати під час канікул і де бувало багато видатних гостей. Така уважність і жертовність засвідчила справжню непідкупну любов і шану людей до улюбленого письменника й митця.
Не менше шанувала Богдана Лепкого наукова й творча інтелігенція.
У 1925 році його обрано головою Товариства письменників і журналістів ім.І.Франка у Львові. З 25 грудня 1925 р. він – почесний член товариства “Просвіта”. З 1926 р. – Надзвичайний член Українського Наукового Інституту в Берліні. Належав до керівництва Українського Наукового Інституту у Варшаві з часу його заснування в 1930 році. Член Історично-Філологічного Товариства у Празі.
До 60-річчя йому вручили відзнаку уряду Української Народної Республіки (УНР) в екзилі, це був викутий з добутої московської зброї, позначений гербом гетьмана І.Мазепи і тризубом “перехідний перстень Мазепи”. Також отримав Грамоту Головного Отамана УНР, Грамоту “Української Громади” Берліна, Грамоту Української Бібліотеки С.Петлюри в Парижі, Грамоту Громадської Ради с.Жуків, яка іменувала Б.Лепкого Почесним громадянином і назвала його іменем вулицю. З 1932 р. Богдан Лепкий – дійсний, а згодом почесний член НТШ. Того ж 1932 року Український Вільний Університет у Празі присвоїв Б.Лепкому науковий ступінь доктора “гоноріс каузе” (почесного доктора).
Зрештою, це – далеко не всі титули й відзнаки видатного українця…
Зате в радянській Україні це ім’я було не лише замовчуване, а й строго заборонене, з бібліотек його твори було вилучено, а за зберігання його творів приватними особами наступали жорстокі репресії.
На щастя, минули большевицько-комуністичні часи, маємо Незалежну Державу, та ім’я Богдана Лепкого надто повільно повертається, далеко не всі розуміють його велич. Далеко не всі оцінюють його грандіозні труди для України, які мали б служити зразком для сьогоднішніх поколінь. Твори його могли б учити справжньої любові до Вітчизни, підносити національну свідомість.
Прикро, наприклад, що в енциклопедичному довіднику “Митці України”, виданому в Києві в 1992 році за редакцією Ф.Кудрицького, немає жодної згадки про цього митця. Невже київські науковці далі не хочуть знати цього титана українського духу?
А в 2007 році у Києві виходить книга “100 великих українців”, і в ній немає імені Богдана Лепкого! Як немає імені Івана Мазепи. А вони робили для України набагато більше від деяких інших, поміщених там постатей. Складається враження, що такі книги готуються в Москві, де, звісно, не мають підстав любити видатних, непіддатливих Москві, українців.

Захоплюючись Богданом Лепким як видатним письменником, науковцем, педагогом і громадським діячем, треба пам’ятати, що разом з тим він не покидав і пензля, малював картини, вивчав історію мистецтва, популяризував доробок українських митців, допомагав їм морально і матеріально.
У нього була мрія, яку вдалося здійснити лише частково – “написати пензлем історію України”.
Покинувши Віденську академію мистецтв, яка не зовсім відповідала його запитам, Богдан Лепкий зблизився з художником Миколою Івасюком, під його керівництвом створив кілька історичних полотен, зокрема, “Коронацію Данила”, “Козацькі бої”, сцени з полювань. Велике враження на сучасників зробила його “Коронація Данила”, проте це широкоформатне полотно, розміром і всю стіну, згубилося в час воєнного лихоліття. Залишилися лише спомини-опис цієї картини, зроблений братом Львом Лепким.
На жаль, більшість мистецького доробку Богдана Лепкого пропали в час Другої Світової війни. Правда, стараннями членів Організації Українських Націоналістів і, зокрема, провідного діяча ОУН Миколи Климишина, колишнього студента Богдана Лепкого, восени 1945 року вдалося врятувати частину сімейного архіву професора. З Відня, радянської зони окупації, було вивезено до Мюнхена, американської зони, 14 скринь з особистими речами й культурними цінностями. Частина цих речей зараз є експонатами музею Богдана Лепкого в Бережанах на Тернопільщині. Серед них є графічні мініатюри митця – портрети видатних осіб України – та полотна, виконані олійними фарбами. Зберігся також іконостас греко-католицької церкви Святого Михаїла в селі Жовчеві, що на Рогатинщині, яку Богдан Лепкий розписав у 1930 році.

Після окупації Польщі фашистською Німеччиною Богдан Лепкий втратив посаду в Краківському університеті, і становище його стало важким і непевним.
Взагалі, багато переживань випало на його долю в останні роки життя. Найперше – це смерть дружини Олександри, яка померла в 1937 році від раку горла, цю непоправну втрату Богдан Лепкий переживав дуже тяжко.
Також великим душевним ударом, що спричинився до інфаркту письменника, була окупація Галичини червоними “визволителями” та звістки про трагічну долю тисяч українських патріотів, що гинули від рук тих “визволителів”. Мало втішало, що самому вдалося врятуватися. Хоч початок війни застав його в Черчі, місцеві люди допомогли йому перейти кордон і добратися до Кракова.
У Кракові ж німецькі окупанти, зліквідувавши університет, велику кількість професорсько-викладацького складу розстріляли. Богдан Лепкий дуже близько до серця прийняв втрату своїх колег і важко захворів….
21 липня 1941 року Богдан Лепкий відійшов до Господа. Помер у Кракові, його поховано там на Раковецькому цвинтарі.
У Богдана Лепкого і його дружини Олександри було троє дітей:
Син Ростислав-Лев (1898-1965) – доктор філософії, член “Союзу визволення України”, урядовець українського посольства в Берліні, бібліотекар Українського Вільного Університету в Мюнхені.
Дочка Наталія-Марія (1901-1950) – маґістр філософії, вчителювала в Перемишльському інституті шляхетних дівчат.
Дочка Софія-Євгенія (1904-1987) – довголітня співробітниця “Просвіти” і “Рідної школи” в Кракові.
Усі вони провели останні роки життя в Нью-Йорку і там померли власною, природньою смертю. А в Україні багато українців загинули від рук т.зв. “визволителів” лише за те, що зберігали твори Богдана Лепкого.
Діти письменника не залишили нащадків, рід Богдана Лепкого закінчився. Але чи не слід нам, сучасним українцям, стати його духовними дітьми, чи не варто на його творах вчитися справжньої любові до України?!

Творчість Богдана Лепкого

Подив і захоплення викликають надзвичайна працьовитість і працездатність Богдана Лепкого та його багатющі доробки в прозі й поезії, в літературознавчих і мистецтвознавчих дослідженнях, в численних перекладах і різножанровій малярській спадщині.
У всій своїй багатогранній діяльності Богдан Лепкий насамперед – видатний і вельми плодотворний письменник. Найбільш вагомими для нащадків є плоди його літературної творчості, його натхненне, правдиве й щире слово. На початку минулого століття Богдан Лепкий був одним із найбільш відомих і шанованих на західноукраїнських землях і в європейській діаспорі майстрів слова. Його твори відразу після публікації знаходили щирий відгук у серцях численних читачів.
Об’єм доробку Лепкого-письменника вражає. За кількістю написаного Богдан Лепкий поступається в українській літературі тільки Іванові Франку. Загалом творча спадщина письменника складає понад 80 власних книг, у т.ч. цикл романів “Мазепа”, повісті, оповідання, казки, спогади, збірки віршів та поем, а також переклади, літературознавчі розвідки, статті літературного та мистецького спрямування, опубліковані у численних газетах, журналах, альманахах, календарях, збірниках. Він – упорядник і видавець 62 томів творів української класики з ґрунтовними дослідженнями, примітками, коментарями. Бібліографія творів Богдана Лепкого становить до тисячі позицій.
Як уже згадувалося, до писання Богдана Лепкого тягнуло з раннього віку, вже в гімназійні роки відчував потребу записувати свої враження й переживання.
З юності і до останніх літ Богдан Лепкий виділявся чуйним серцем і вразливою душею, що чутливо реагувала на всі обставини. Тому його твори надзвичайно зворушливі та сумовиті, як і життя рідного народу, як доля України, над якою щиро вболівав.
Це він сам визнає у поетичних рядках:

Життя, мов скрипку музикант,
Строїло все мене, –
Сумний мій спів, товаришу,
Бо все кругом сумне…

Навчаючись у Бережанській гімназії, згодом – у Львівському університеті, Богдан Лепкий постійно писав вірші, оповідання, поеми, поезії в прозі.
Твори вміщував у багатьох періодичних виданнях краю (“Діло”, “Зоря”, “Руслан”, “Буковина”, “Літературно-науковий Вістник”, “Світ”, “Жіноча Доля”, “Письмо з Просвіти”, “Дажбог”, “Назустріч”, “Ілюстровані Вісті”, “Світ Дитини”, “Народний Декламатор”, “Літопис Червоної Калини” та ін. Згодом – у численних українських еміграційних часописах.
Вірш “Журавлі” (“Видиш, брате мій”), написаний 1910 року, до якого музику написав його брат Лев Лепкий, став широко відомою народною піснею. У кілька строф про осінній відліт журавлів поет зумів вкласти таку щиру гаму переживань і настроїв, що багато людей сприйняли це як вияв своїх почуттів (і галичани, що покидали рідну землю в пошуках кращої долі, і січові стрільці, що вирушали боронити рідну землю, і багато наступних поколінь…).
На музику покладено й багато інших творів Богдана Лепкого.
Творам Богдана Лепкого притаманна неповторна взаємодія Слова і Барви.
Дехто пробував закинути Богданові Лепкому надмірну сентиментальність і чутливість, але, думається, що в наш час агресії й брутальності в житті, надмірного символізму й абстрактності в мистецтві саме поезія Лепкого може служити цілющим бальзамом на зранені душі.
Туга за рідним краєм є виявом глибинного патріотизму Богдана Лепкого, сумовитий настрій – результатом проникнення в болі й страждання народу, співстраждання з поневоленим народом. Разом з тим поет закликає до дії.  У вірші “Вночі” чуємо:
Вставай, вставай, вставай!
Не час тепер на сон,
Мов рана – рідний край,
Мов зойк один і стон.
Поет часто звертається до образу дзвонів:
Ударте в дзвін, ударте на тривогу!
Таж від диму сонце тмиться,
Нарід гине, світ валиться,
Пожалуйтеся Богу!
Най знає Він, як тяжко ми страждали!
Як за нашу кров і рани
Нам дали нові кайдани.
Бийте в дзвін!..
Вслухаймося: “за нашу кров і рани нам дали нові кайдани”… Чи не стають знову актуальними ті слова?..
І ще прислухаймося до Богдана Лепкого:
Дзвонів нема? Най дзвонять серця в грудях,
Мов в озері ті потонулі дзвони.
Прийде пора, народ з глибин добуде
Батьків своїх зітхання і прокльони.
Добуде їх і на дзвіниці слави
Завісить ген під хмарами високо,
І заніміє з дива кат лукавий,
А звеселиться праведника око.
Прийде пора, прийде колись година,
Буде там муж, де нині є дитина,
Буде там меч, де нині тихе слово,
Були ми вольні і будемо знову.
Були ми вольні і ходили в славі
Понад Дністром, Дніпром і синім Доном,
Були ми білі, а будем керваві,
Були тугою, а будем прокльоном.
Прокльоном всього, що підле і хоре,
Що поганило заповіти Божі,
Клали ми слово тихе на сторожі,
Поставмо силу – чей, вона поборе!

Прикро, що рік за роком тихо й непомітно минають роковини цього полум’яного трибуна українського духу… А слова його так гаряче й пророче звертаються до нас! Прислухаймося хоча б до таких слів із поетової мініатюри “Кидаю слова”:

“Бийте в дзвін, бийте в дзвін на тривогу, щоб збудився малий і великий, щоб до праці метнувся усякий, щоб не було на рятунок пізно, – бийте в дзвін, бийте в дзвін на тривогу!
Гать будуйте кріпку і високу, щоб нас море грізне не залляло, щоби ми у багні не застрягли, та щоб внуки дідів не прокляли, що не вміли краю боронити: – гать будуйте кріпку і високу!
І я на тую гать кидаю свою пайку, дрібні слова…”
Тож приймімо, нарешті, слова великого українця до своїх сердець, до своїх умів! Вони дуже доречні в наш час!

У поезіях Богдана Лепкого знаходимо відгук на всі явища й події народного життя, що засвідчує його близькість до народу. А ніжність і чистота, легкість і прозорість його поезії засвідчують м’якість, чутливість і лагідність його натури. Поезія Богдана Лепкого є дзеркалом його душі, його чистої й щирої душі.
У прозових творах письменника поряд з названими рисами характеру проявляється гострий аналітичний розум і глибокий психологізм. Проза Богдана Лепкого засвідчує досконале знання історії України, справедливий і чесний аналіз ментальності українців, тверезу оцінку суспільних процесів, а головне – щиру любов до України та її люду.
Значну частину творчості письменника становлять твори на історичну тематику. Його історичні твори спираються на вивчення історичних джерел, пам’яток давньоруської писемності. Для прикладу: його перекладові “Слова о полку Ігоревім” польською та українською мовами передувала кропітка дослідницька робота, яка згодом відбилася і в художніх творах – циклі “Слідами Ігоря”, оповіданні “Каяла”.
Найбільший успіх випав на долю історичних творів Богдана Лепкого: трилогії “Мазепа”, повістей “Вадим” (1930) та “Крутіж” (1941).
Монументальні твори Богдана Лепкого, присвячені постаті гетьмана Івана Мазепи традиційно називають трилогією, тому що вони за попереднім задумом автора мали складатися з трьох частин. Проте в процесі роботи цей задум розрісся, і письменник вже планував дев’ять томів цієї епопеї, чого, однак не встиг здійснити.
Трилогія “Мазепа” становила 6 томів (“Мотря” в 2 томах, “Не вбивай”, “Батурин”, “Полтава” в 2 томах). Після неї була написана повість “З-під Полтави до Бендер”, в якій головним героєм є гетьман Пилип Орлик. Першу частину цієї повісті Богдан Лепкий завершив незадовго до смерті, але видана вона була його братом Левком лише в 1955 році у Нью-Йорку. При тому Левко Лепкий сам дописав загублений кінець рукопису. Другу частину “З-під Полтави до Бендер” та наступний, завершальний том про Войнаровського письменник не встиг здійснити, що є значною втратою для української літератури й культури взагалі.
Все ж, і те, що він написав є феноменальним, єдиним в українській літературі полотном про бурхливу й драматичну епоху нашої історії та про видатну її постать – Івана Мазепу. Правда, в епопеї охоплено лише гетьманський період цієї видатної постаті, яка надихала багатьох митців різних національностей і країн. Іван Мазепа став героєм багатьох класиків європейської літератури.
У своєму трактуванні постаті Івана Мазепи Богдан Лепкий спирався на історичні джерела та праці авторитетних дослідників, передусім на праці Михайла Грушевського як на найавторитетніші дослідження, які й сьогодні не втратили свого значення.
Богдан Лепкий, думається, найглибше вникнув у думи й переживання великого гетьмана, у його щире прагнення порятувати Україну від чужоземного поневолення.
Найвірогіднішими є саме Лепким передані роздуми гетьмана:
“Ти московський цар, а я український гетьман. Ти будуєш нову царську державу на кістках сотні поневолених народів, я рушивсь будувати свою, незалежну від деспотії твоєї. Я зрадив тебе, бо не хотів зрадити власної ідеї. А хоч би мені й довелось остоятися в бою з тобою, хоч би й прийшлось зложити свою голову, стару і стурбовану, так останеться Мазепина ідея. Вона житиме під попелом і кістками, поки грядучі покоління не відгребуть її, не піднімуть високо на свій прапор і не заткнуть його біля престолу вільної та незалежної від московських царів української держави“. (“Батурин”.- Львів, “Червона Калина”, 1991, стор.254)
У цих рядках Богдан Лепкий прозірливо заглянув і в минуле, і в майбутнє. Оцінімо це!
Думи письменника злилися з думами Івана Мазепи і переконливо несуть нащадкам їхню велику ідею. Чи не пора й нам всім серцем прихилитись до цієї ідеї?

Мазепа Лепкого – це не та демонічна постать, якою він постає у творах класиків західноєвропейської літератури, а радше будівничий і просвітницький діяч. І саме такий підхід відповідає історичній правді. Адже за його гетьманства і при його сприянні було споруджено церкву св.Миколая в Пустино-Миколаївському монастирі, церкву Богоявлення, церкву Вознесення в Переяславі, відбудовано в стилі українського барокко Софійський собор, Києво-Могилянській колегії надано статус академії і збудовано для неї новий будинок і т.д. Чи могла б це робити людина, байдужа до своєї батьківщини, до свого народу?

Історичні твори Б.Лепкого – вельми реалістичні, хоч і сповнені романтичної любові до рідного краю. Сюжети їхні захоплюючі, мова легка й колоритна, читаються вони легко, а при цьому наповнюють читача високою духовністю.
За його творами можемо вивчати українську історію і, що ще головніше, можемо вчитися справжньої любові до рідного краю. Яскраві постаті Мотрі, Чуйкевича, Пилипа Орлика, Андрія Войнаровського та інших можуть служити і для нас чудовими зразками служіння Україні, здатності підпорядкувати свої особисті інтереси й прагнення високій національній ідеї.
Романтикою овіяний образ представника народу – хороброго сотника Мручка. І саме в його уста письменник вкладає гіркі роздуми про причини невдачі визвольних змагань: “Так собі чомусь своїм невченим розумом міркую, що нас Господь за наші великі гріхи карає, поправити нас хоче. Та куди! Якими були при смерті старого Хмеля, такими, мабуть, і біля смертної постелі Мазепи останемося, незгідливими, жадібними влади і маєтків, заздрими на добро брата й товариша нашого. І дивуйся тут, що перемагає москва. Московський чоловік послух знає, на приказ царя в огонь і в воду піде, а наш брат раду радити любить, чи послухати гетьмана, чи скинути його? І скидає нас Бог, як збунтованих ангелів з неба. Добре нам так, бо, їй Богу, недобрий ми народ”. (“З-під Полтави до Бендер”, “Червона Калина”, Львів, 1991, стор.89)
Гіркі роздуми письменника і його героя, який повторяє: “Більше гріхів, як їх закон Божий знає…” (там же, стор.128) Але треба набратися мужності і задуматися над ними. А опісля – кожному самого себе виправляти, очищати.

Завершуючи розповідь про творчість Богдана Лепкого і закликаючи всіх зануритися в його невмирущі твори, хочу зачитати передсмертні слова Великого Гетьмана, передані нам Великим Письменником:
“Дякую Тобі, Боже, за охоту до життя і діла. Велике це добро, і Ти найкраще бачиш, що я його у землю не закопав. Не гайнував. І головою й руками трудився, і мислею, і мечем. Великого хотів. А що не здійснив свого хотіння, може, це й не моя вина. Всі ми люди. Цвіт і комаха, дерево і звір у лісі, такі, як Ти їх сотворив, Боже. А людині дав Ти волю розвиватись. На людині Ти, мабуть, і завівся. Людині ще багато дечого бракує. Не карай же нас за те, лиш поможи нам кращими стати, достойними премудрости Твоєї!” (“З-під Полтави до Бендер”, “Червона Калина”, Львів, 1991, стор.198)
Богдан Лепкий, котрий понад усе любив Україну й український народ, і гарячим серцем і аналітичним розумом, глибоко прихилився до постаті гетьмана Мазепи, думається, якнайдостовірніше розгадав думи великого гетьмана, який, жертвуючи всіма вигодами, почестями і статками своїми, піднявся на порятунок України, яка гинула від царського свавілля.
Збагнімо це! Пам’ятаймо і робімо висновки для себе…