Білорусько-українські «бої за історію»

Олег Баган

Ось уже кілька років і українському інформаційному просторі присутній білоруський незалежний телеканал «Бєлсат», який твориться у Варшаві і характеризується доброю якістю публіцистичних та культурологічних передач, подібних до яких не має жоден український телеканал. Особливо цікавими й гострими є передачі на історичну тематику в серіях «Загадки білоруської історії», «Intermarium», «Кожний з нас», тощо. Недавно в кількох з них вигулькнула й українська тема, і що несподівано, у вельми негативному, критичному плані. Про що йдеться? Виявилося, що майже одностайно білоруські історики вельми осоружно трактують історію українського козацтва, представляють його деструктивною, жорстокою силою, яка принесла багато нещасть білоруському народові, наприклад, одна з передач серії «Intermarium» навіть мала цілком категоричну назву: «Як козаки зруйнували Велике князівство Литовське?».

Зауважимо, що в цих телепередачах беруть участь не якісь там «казенні» історики совєтського штибу, які обслуговують «малоросійський» режим А.Лукашенка, а надзвичайно принципові, відважні, фахові, національно глибокі історики, як Алєсь Кравцевич, Уладзімір Арлоу, Уладзімір Трусау, Генадзь Саґаневич та ін. Також в телепередачах виступають відомі литовські, польські, українські, російські історики, що додає цим культурологічним акціям потужної інтелектуальності й широти бачення історичної проблематики. Тому критично подана українська тема звучить тут особливо інтригуючи.

Неможливо охопити аналітично в одній статті весь спектр історіософської проблематики на «Бєлсаті», тож ми виділимо лише головний стрижень української тематики.

На перший погляд, кожному освіченому українцеві уявляється, що українсько-білоруські стосунки впродовж тисячі років щонайменше були безхмарними, гармонійними, доброзичливими, адже йдеться про сусідство двох споріднених генетично, мовно і культурно народів, ментально нібито дуже пацифістських, бездержавних в основному (а що ділити тим, хто своєї хати не має?). Але це лише перший загальний стереотип, який заважає глибше зрозуміти нашу спільну історію. Насправді, суперечності між націями були, часто латентні.

Отже, які критичні погляди білоруських науковців виокремлюють історію козацтва як загрозливу проблему? Це такі:

1. Козацтво завжди, коли приходило на білоруську землю, жорстоко ставилося до місцевого населення.

2. Під час Хмельниччини козаки зруйнували низку білоруських міст, пограбували людність, завдали непоправної шкоди автономному в складі Речі Посполитої Великому князівству Литовському, яке тримало майже всі білоруські землі.

3. Війни козаків проти Речі Посполитої шкодили соціальному, політичному і культурному становищу білоруського народу, підривали його силу, багатство, освітній рівень.

4. Козацька політика апріорі була промосковською, тобто вела весь простір Східної Європи піл владу євразійської деспотичної Московії, а натомість білоруська нація змагалася за середньоєвропейську цивілізацію, за збереження Речі Посполитої, відстоювала високу культуру супроти азійщини.

Щоб зрозуміти логіку мислення білоруських істориків, мусимо з’ясувати кілька їхніх глобальних засад в темі середньовічної історії Білорусі. Не маючи сильної традиції етнічного націоналізму, на що склалися об’єктивні причини, білоруси ще від кінця ХІХ ст. виробили собі доволі оригінальну державницьку ідентичність. А це означало наступне: мовляв, якщо демографічну більшість у Великому князівстві Литовському від початку ХІV ст. складали білоруси (за тодішньою термінологією «русини»), а старобілоруська мова домінувала в ньому, то ця держава була державою й білоруського народу; якщо Велике князівство Литовське від 1569 р. (Люблінська унія) було другою основою єдиної Речі Посполитої, то й ця держава була білоруською, оскільки загалом дуже добре гарантувала успішний соціальний розвиток краю. Принаймні так випливало, коли білоруські історики раз у раз називали всі перемоги і поразки польсько-литовських військ у війнах з українськими козаками «нашими». Така історична логіка, очевидно, не в усіх аспектах є переконливою, бо, наприклад, чи ж еліта цих держав була етнічно білоруською і мислила та діяла в інтересах білоруської нації? Чи обидві ці держави належно дбали про духовність і культуру білоруського народу? Чи вони повновартісно оберігали білоруську ідентичність? Відповідь на ці три «стратегічні» питання одна: ні. Логіку білоруських істориків можна прийняти лише в тій концепції, що порівняно з іншими державницькими варіантами народів-сусідів (Новгородська земля, Московське чи Тверське князівство, Тевтонський орден, Кримське ханство, тощо) і ВКЛ, і Річ Посполита були якісно сприятливішими державами для загального цивілізаційного розвитку білоруського народу.

Зауважимо, що особливо пристрасно й активно проповідував цю ідею сприйняття і тлумачення історії Великого князівства Литовського сучасний білоруський письменник, історик, дисидент, критик і публіцист Мікола Єрмалович (1921 – 2000), автор знакових книг «Давня Білорусь: Полоцький і Новогрудський період» (1990), «Давня Білорусь: Віленський період» (1994), «Білоруська держава Велике князівство Литовське» (2000). Основні його тези такі: Литва не завойовувала Білорусі, а синтезувалася з нею органічно, білоруси отримали у Великому князівстві Литовському сприятливі суспільно-культурні умови для розвитку, яких вони більше не мали ніколи в історії, протягом XIVXVI ст. білоруси реалізувалися як нація найповніше, цей час – це історія білорусів, а не литовців. Вчений навіть запустив у слововжиток етнонім «лєтувіси» на означення етнічних литовців на відміну від поняття «литвини», яке мало стосуватися тільки етнічних білорусів та їхньої історії.

Щоб відповісти на критичні питання щодо українських козаків, нам треба з’ясувати головні сутності Великого князівства Литовського як держави й цивілізаційної субстанції та головні етапи й особливості процесу формування білоруської нації (й української як її своєрідної альтернативи).

Парадоксальне питання авторів телепередачі «Intermarium» «Як козаки зруйнували ВКЛ?» є ще й абсурдальним у двох площинах: по-перше, Велике князівство Литовське було цілком відмінною державою в чотирьох головних періодах свого розвитку: до Кревської унії 1385 р. (тоді воно було ще просто Литвою, бо офіційно поняття ВКЛ було ввведене щойно у 1398 р.), до Городельської унії 1413 р., до Люблінської унії 1569 р., до поділів Речі Посполитої у 1772—1795 рр., тому яке саме князівство мали б зруйнувати козаки? По-друге, Велике князівство Литовське як певне автономне утворення проіснувало й після розгрому Московією козацької держави на початку ХVІІІ ст. і пізнішого знищення Запорозької Січі, тому українці й не могли нічого мати до його кончини. Тож звучить це питання ще й провокативно як незугарний антиукраїнський випад.

Конфлікт поміж протобілоруською і протоукраїнською націями в межах спочатку ВКЛ, а потім всієї Речі Посполитої наростав давно, ще від ХІІІ ст. Прологом до нього були геополітичні зусилля Данила Галицького і його державних нащадків включити в сферу політичних впливів долини рік Західний Буг і Німан, і тому галицькі князі приєднали до своєї держави деякі землі ятвягів (одного з литовських племен) та білоруські князівства з містами Городня, Новгородок, Волковиськ, Слонім. Ще раніше волинські князі у ХІІ ст. стреміли до гегемонії в білоруському Поліссі, тиснули на Турівське князівство через те, що велика зона долини Прип’яті від Берестя до Гомеля була в етнічному плані перехідною між цими етносами (тут змішувалися літописні дреговичі і древляни) і ці сильні володарі прагнули підпорядкувати собі лісисті землі. У ХІV—ХVІ ст., коли вся територія пізнішої Білорусі була завойована Литвою, яка переживала тоді свій Furror period, протобілоруська нація здійснила стрімкий ментально-цивілізаційний поворот зі Сходу на Захід. Це було обумовлено наступними глобальними чинниками: 1) через Литву білоруський соціум почав активніше взаємодіяти із великим Балтійським цивілізаційним простором, який перебував під могутнім впливом германського світу (торгово-економічна потуга союзу міст Ганза, Лівонський і Тевтонський ордени) та Скандинавії (геополітичні впливи Данії і Швеції на Балтиці); 2) від ХІV ст. в Литву з Польщі прийшли сильні католицькі, а за ними протестантські духовні, інтелектуальні, моральні впливи, які кардинально міняли світоуявлення передусім еліт і жителів міст; офіційно Литва хрестилася двічі в католицтві: в 1251 р. за князя Міндовґа і в 1387 р. за Ягайла, що повело до покатоличення литовської еліти; Городельська унія 1413 р, яка зрівняла у правах з польською шляхтою литовське й руське боярство, кардинально посприяла першій хвилі полонізації цих еліт, нащадки білоруських боярів і навіть міщанство почали активно змішуватися із етнічними литовцями, що й витворило специфічну суспільну суміш, яку сучасники і теперішні білоруські історики почали називати «литвинами»; 3) у ХV—ХVІ ст. в Білорусь за польським посередництвом прийшли перші віяння культури Ренесансу: латинська література, наукові ідеї, нове мистецтво й архітектура, раціональна філософія, студенти з Білорусі починають навчатися в європейських університетах і так сформувалася нова інтелектуальна еліта, яка, своєю чергою, почала змінювати світогляд і ментальність нації (щось подібне тоді в Україні переживала тільки Галичина і частково Волинь, які стрімко окциденталізувалися суспільно і культурно); 4) у 1544 р. був відкритий університет в Кеніґсберґу (Кролевці – по-білоруськи), в якому здобули ренесансну освіту сотні вихідців із Литви і Білорусі, у 1579 р. засновано університет у Вільні, що перетворило це місто на колосальний фактор окциденталізації білоруської протонаціональної свідомості.

Внаслідок цих глибоких перемін білоруське суспільство у ХVІ ст. почало суттєво відрізнятися від українського, нібито одномовного й одно-культурного з ним (це наш, український, історичний стереотип щодо Білорусі). Кажучи сучасною мовою, Білорусь була тоді вже більше модернізованою, аніж Україна. Вона не була ані глухою провінцією, ані маргінесом, як нам часто уявляється. Про те, що білоруси ментально були більше відкриті до окциденталізації, свідчать дав великі й очевидні факти: 1) на теренах Білорусі завжди була більша толерантність до етнічних поляків і польської культури, аніж в Україні, бо вони їх не сприймали як загрозу; 2) білоруси глибше і масштабніше прийняли церковну Брестську Унію 1596 р., в країні було цілком мало конфліктів між православними й уніатами, на ХVІІІ ст. суспільність Білорусі була майже на 90% уніатською.

Окремо вартує виділити вплив на Білорусь різноманітних протестантських течій і католицьких орденів: кальвіністів, социніанів, василіан, єзуїтів, тощо. У процентному відношенні їхня кількість і густота осередків явно перевищувала відповідну концентрацію їх на Україні. Наприклад, більшість магнатерії була кальвіністською. Це суттєво посилило процеси окциденталізації.

Усе це в комплексі, як не парадоксально, загальмовувало етнічне визрівання білорусів як нації: замість того, аби виробляти свою програму націотворення, вони переймали розвинутіші соціальні й культурні форми від литвинів і поляків, ширше – від німців, які на той час вже стали лідерами Європи в процесах соціальної трансформації і були дуже широко присутніми в торгівлі, промисловості і культурно-освітній сфері Сходу Європи.

Це підтверджує й рівень та особливості розвитку літератур та мистецтв обидвох народів. Якщо в Україні з кожним роком від кінця ХVІ ст. число творчих особистостей збільшувалося в геометричній прогресії, велич талантів тільки зростала й урізноманітнювалася, від Стефана Зизанія до Мелетія Смотрицького, від Касьяна Саковича до Лазаря Барановича, від Іпатія Потія й Захарії Копистенського до Йоаникія Галятовського та Стефана Яворського, то в Білорусі було все навпаки: кількість творчих постатей рідла, самі вони маліли. Постать дуже талановитого і творчого Симеона Полоцького (1629 – 1680), цього завершеного малороса і патріота Москви, є лише винятком-підтвердженням нашої тези. Відтак мистецько-культурне життя в Білорусі у XVІІ ст. сповільнилося і майже загасло, а в Україні забуяло величним бароко. Тож українське інтелектуальне життя тоді вибухнуло завзятим багатоманіттям і пристрасними протиборствами, а білоруське щораз більше скимліло.

Що ж було на Україні? Географічний простір України – незаселені степи і ворожий південний татарський кордон, більша чисельність людності, новий козацький фактор (приблизно від кінця ХV ст.) і його героїчна етика породили виразнішу етнічну свідомість, морально й ментально українці, які ще зберігали середньовічну ментальність, на відміну від білорусів, відчували ворожість до ренесансної, у багатьох вимірах – безбожницької, матеріалістичної, егоцентричної й гедоністичної – етики й свідомості, які несли дуже окциденталізовані поляки й елітні литвини. Це й загострило міжетнічний конфлікт в Україні, чого не було в Білорусі. Ідеологією українського національного відродження став своєрідний православний фундаменталізм, тобто пристрасне навернення до коренів національної традиції, символом чого стала екстатична постать Івана Вишенського (бл.1550— після 1621), цього своєрідного українського Савонароли, який закликав відкинути новітні звичаї та ідеї, відвернутися від розкошей і ситості, стати знову середньовічними аскетами.

Якщо осмислювати історичне співіснування українців і білорусів за канонами класичної націології, то вартує визначити кілька наступних тез:

  • глибинна генетико-антропологічна відмінність між двома народами пролягає ще від І тис. н.е., коли білоруси як етнос сформувалися на синтезі слов’ян і балтів, а українці – на синтезі слов’ян і фракійців та скіфо-сарматів;

  • період супердержави Київська Русь (умовна назва) ІХ-ХІІІ ст. посприяв більшому зближенню цих двох етносів на основі спільних торгівельно-господарських зв’язків (роль шляху «Із варяг до греків»), політики норманської (шведської) монархічної династії Рюриковичів, прийняття візантійської форми православ’я, церквонослов’янської писемності, спільної культурної православної традиції, перейнятої в основному із Болгарії;

  • період входження більшості білоруських і українських земель до Великого князівства Литовського ХІV—ХVІ ст. ще більше посприяв зближенню двох народів, коли місце Рюриковичів зайняли Гедиміновичі, а весь культурно-світоглядний комплекс їхнього буття заповнили середньоєвропейські цивілізаційні віяння (проникнення західних ідей, латиномовної культури, католицькі синтетичні віяння, нова цивілізація міст, роль університетів, етика лицарства, тощо); сумарно це потягнуло до чіткого духовно-метального та ідеологічного відмежування цієї Литовської Русі від Русі Московської, з її відмінами у Новгороді і Пскові, у Тверському та Рязанському князівствах, які вже до кінця ХV ст. були жорстоко стерті як самобутності Москвою як новою візантійсько-татарською цивілізацією;

  • умовним роком, від якого почалося нове розходження білоруського й українського етносів, можемо назвати 1500-й, коли почалися глобальні процеси внутрішньої трансформації в обидвох народів: потужна тяга до окциденталізації, в балтійський культурний простір білорусів і стрімкий порив до степового Причорномор’я українців; так географія розвела два дуже близькі за ментальністю, мовою і культурою народи;

  • усе визначальне й кардинальне, що ставалося далі, було лише наслідком цих двох географічно-ментальних тенденцій: відхід внаслідок Люблінської унії 1569 р. білоруських земель до ВКЛ, а українських – до Корони Польської, коли два народи почали жити у відмінних соціально-правових системах, поширення уніатства як ідеї і його впливи на самосвідомість народів, симбіоз білоруських еліт із литовськими і натомість формування в Україні якісно нової еліти – козацької, культурні розходження, коли в Білорусі глибший відбиток на свідомість суспільства зробив раціоналізм культури Ренесансу, а в Україні – ірраціоналізм культури бароко, тощо;

  • у кінці ХVІ ст., коли почалися масштабніші процеси національного відродження в усій Русі під впливом і в контексті всеєвропейських ідей та настроїв апеляції до національної самосвідомості в дусі протестантизму (діяльність М.Лютера і переклади Святого Письма різними народними мовами), між білорусами й українцями намітився цивілізаційний конфлікт ментальностей; такого роду конфлікт означає навіть більше, аніж етнічний, соціально-класовий, становий чи конфесійний типи конфліктів, він з’являється тоді, коли між певними народами раптово намічаються ціннісні, етичні, духовно-світоглядні розлами і розходження; наприклад, такий цивілізаційний конфлікт в середньовічному Заході Європи між християнами і євреями яскраво описує історіософ Освальд Шпенґлер: євреїв ненавиділи й масово виганяли з усіх країн не тому, що християни мали якусь систему поглядів антисемітизму, а тому, що вони цілком не сприймали їхнього способу світо- буття, їхньої ментальності, внутрішньої культури й соціальної поведінки; тому, справді, білоруські історики мають рацію, що українські козаки вже тоді і пізніше дуже жорстоко ставилися до білорусів, передусім жителів міст і шляхти, бо бачили в них, в їхній поведінці й етиці, цілком чужу їм ренесансну культуру, гедоністичну й прагматичну, пройняту ворожим польським духом, що не відповідало їхній розбудженій традиціоналістській християнській етиці;

  • хоча одним із центрів руського національного і релігійного відродження у ХVІ ст. було Вільно (Вільнюс), напів руське, вельми культурне місто в білоруському етнічному просторі, загалом процеси національного відродження охопили білоруський соціум відносно поверхово і немасово, на відміну від України, де вони пішли в глибину й ширину; вищі пласти білоруського суспільства окциденталізувалися, католичилися і полонізувалися, тобто ставали щораз чужішими для українців, тому полковники Б.Хмельницького – Кричевський, Золотаренко, Небаба, Гаркуша та ін. – наче проламувалися в супротивний їм ментально й культурно простір, вдаючись до великих насильств і вбивств і мріючи все-таки розбудити до всеохопного повстання «руський світ» проти ненависних їм поляків-католиків; на теренах Блорусі той «руський світ» існував тоді вже радше тільки у вигляді островів в морі загальної про- католицької і проуніатської суспільної тенденції і симпатії і на бурхливу стихію православного фундаменталізму він дивився з насторогою і навіть відразою; у 1640-і рр. цивілізаційний конфлікт між білорусами й українцями дійшов до свого апогею: долі двох дуже споріднених етносів розійшлися назавжди.

Отже, ми відповіли на три складові закидів білоруських істориків супроти історичної ролі українського козацтва: воно було жорстоким до білорусів, бо бачило в них чужу цивілізацію, воно вдавалося до насильств і руїн, бо на емоційній хвилі власного піднесення прагнуло переламати цивілізаційну тенденцію «відтягування» білорусів від «руського світу», воно об’єктивно ламало систему польського соціального, політичного і культурного континуітету, бо інтуїтивно відчувало, що він побудований на принципі польського шовінізму, а з цим і руйнувало білоруську соціальну стабільність. Остання наша теза про польський шовінізм як головну засаду і сутність Речі Посполитої, знаємо, офіційно вважається в міжнародній історіографії «екстремною», «згущеною й упередженою оцінкою ситуації» тощо. Однак без виокремлення й аналізу цього фактору, вважаємо, неможливо зрозуміти хід подій у Східній Європі в просторі між Віслою і Дніпром від ХІV-го до ХVІІІ ст. Ось лише кілька аргументів: тільки шовіністична засліпленість поляків ще від доби Казимира ІІІ Великого (1333—1370) створила перед ними фальшиву й грізну у своїх наслідках візію, що велетенський руський простір від Сяну до Дніпра можна топтати, ігнорувати й руйнувати без кінця; лише шовінізм підказав їм після Кревської унії 1385 р. в союзній державі Польщі і Литви постійно ігнорувати й відштовхувати литовські традиції і культуру; лише шовінізм породив у поляків план максимальної маргіналізації Православної Церкви і православних спочатку в Польській Короні, а потім у об’єднаній Речі Посполитій; лише шовінізм підказав польській еліті цілком проігнорувати права руського народу після Люблінської унії 1569 р. і створити об’єднану Річ Посполиту без рівних прав народу, який за чисельністю складав приблизно половину людності цієї держави. Загалом результатом цього польського шовінізму на середину ХVІІ ст. стало те, що литовці як етнос були великою мірою асимільовані поляками й маргіналізовані в суспільно-правовому просторі спільної держави, а це послабило її мілітарно; більша половина руської людності ненавиділа польську державу і зверхність і годна була на безкомпромісну війну до кінця супроти цієї в багатьох аспектах ефективної і прогресивної держави; більшість православних Речі Посполитої розбудилися до фанатичного пориву у своїй вірі з наміром створити окремий «православний світ», вільний від «злих поляків», а це повело їх до фатального союзу із «одновірною Москвою».

І в цьому моменті ми відповімо білоруським історикам на четвертий закид супроти козацтва: про його москвофільство. Ще від кінця ХІХ ст. українські класичні історики (М.Грушевський і його школа) докладно проаналізували фальшивість загальної тези про масове москвофільство козацтва, а історики ХХ ст. надзвичайно поглибили їхні аргументи. По-суті, твердження про москвофільську орієнтацію в Україні ХVІІ ст. є більше міфом російської історіографії, аніж історичною правдою. Тому не будемо повторювати всіх контраргументів проти цього міфу, а лише порадимо білоруським вченим триматися ближче «до джерел». Так, москвофільство розвинулося серед українців десь від початку самого ХVІІ ст., передусім в середовищі вищого православного духівництва і ми знаємо навіть завзятих ідеологів єдності «православного світу», як то Єлисей Плетенецький, Йов Борецький, Ісайя Копинський, Захарія Копистенський та ін., згодом, в другій половині століття яскравими москвофілами були Інокентій Гізель, Лазар Баранович, Стефан Яворський і знаменитий Фоефан Прокопович, який будував імперію разом із Петром І. Вже в часи Хмельниччини постійно існувала в козацькому середовищі промосковська партія, символами якої є Мартин Пушкар та гетьман Іван Самойлович, якого Т.Шевченко назвав «дурним». Однак ця партія завжди була в меншості, Москва поглинала Україну, застосувавши хитру гру з привабленням на свій бік Православної Церкви, використовуючи православний фанатизм розбурханих мас і їхню ненависть до поляків, які, своєю чергою, підтримували цю ненависть надмірною жорстокістю до українців, по-суті, випаливши і зруйнувавши все Правобережжя, на чому й грала Москва. Як відомо, Москва зуміла ідеально провести «спецоперацію» з підміни української ідентичності (як і білоруської), витворивши ідеологічний міф про «руську єдність» в давні часи, яку вона нібито відновлювала, асимілюючи й українців, і білорусів. Тоді дипломатично, пропагандивно, організаційно, мілітарно, політично пермогла московська державна машина, яка, закономірно, була сильнішою за українську, бо керувалася деспотичною рукою царя і підпиралася абсолютною покорою мас. Україна наче загіпнотизована магнетично сама котилася в пащу московського дракона від 1648-го до 1709-року. Цю історичну фатальність майже неможливо було зупинити. І в цьому полягав весь трагізм історичної ситуації. Українське москвофільство в певному сенсі було логічним: українці, розбуджені національно, шукали собі союзника проти страшного ворога – шовіністичних поляків, і не їхня вина, що той союзник виявився дивовижно підступним, фантастично жорстоким, маніякально деспотичним і нетерпимим. Тут більше не можемо тлумачити обставини й особливості українсько-московського конфлікту тієї доби, тому лише відішлемо зацікавлених до студій сучасних фахових українських істориків, як Віктор Брехуненко, Віктор Горобець, Тарас Чухліб, особливо до оглядових і підсумкових розділів книги «Муза Роксоланська» блискучого дослідника Валерія Шевчука, де вичерпно, на рівні аналізу ментальностей, описано причини й закономірності поразок українства в цю складну епоху.

Суперечність, в яку потрапили білоруські історики, є, на наш погляд, закономірною. Обрана ними концепція трактування білоруської історії з ігноруванням етнічного чинника на користь чинника інституціонального (державницького) об’єктивно призводить до хибних висновків і теорій. Однозначно проголошувати Велике князівство Литовське «білоруською національною державою» означає не розуміти ні її сутностей, ані законів історії. Це була передусім все-таки держава литовського народу, який, правда, поступово втрачав вагу в ній спочатку на користь русинів (білорусів), потім – на користь поляків, аж до того історичного моменту в 2-й половині ХVІІ ст., коли ця держава майже цілком сполонізувалася, принаймні всі її вищі верстви: аристократія, шляхта, торгово-промислові пласти, міщанство. Етнічні білоруси в цій державі були абсолютно маргіналізовані, соціально й культурно принижені й пограбовані, особливо в ХVІІІ ст. Як можна вважати «своєю» державу, яка в кінцевому своєму результаті (на час поділів Речі Посполитої у 1772—1795 рр.) принесла політичну й національну смерть її найчисельнішому народові? Про це, до речі, вельми дотепно пише сучасний литовський дослідник Зенонас Норкус у книзі «Непроголошена імперія: Велике князівство Литовське з погляду порівняльно-історичної соціології імперій» (укр..переклад 2016 р.) (див. розділ «Чиєю імперією було ВКЛ?»), с.235—243), доводячи безпідставність білоруських істориків у претензіях привласнити собі історію Великого князівства Литовського. Зокрема він фактологічно пояснює, що еліта цієї держави завжди була переважно литовською, а якщо її доповнювали білоруські, українські та інші елементи, то вони при цьому втрачали свою ідентичність. Так завжди бувало у великих імперіях: скажімо, у британській еліті на всіх рівнях протягом століть були тисячі шотландців та ірландців (полководців, адміралів, промисловців, визначних письменників, науковців, лордів і навіть королів), але ж Велика Британія на цій підставі не переставала бути державою насамперед англійської нації.

Білоруські історики, зокрема А.Кравцевич, мають рацію у двох «стратегічних» пунктах своєї концепції: протягом XIVXVI ст., справді, соціально, культурно, освітньо білоруси відчутно зміцнилися, розвинулися цивілізаційно, а їхня етнічна межа просунулася на кордоні з Литвою на кілька сотень квадратних кілометрів, тобто нація нібито наступала, збільшувалася чисельно. Із не до кінця зрозумілих причин білорусам вдавалося на рівні простолюду асимілювати литовців (такі явища завжди є «містичними»). Однак усе це перекреслює той сумний факт, що врешті білоруська націю вийшла з цих усіх процесів у XVІІ ст. ослабленою, етнічно і культурно, хаотизованою у своїх ідейних устремліннях, безвольною і немілітарною. Тому вона, закономірно, стала легкою жертвою для перможного наступу, з одного боку, поляків, які абсолютно асимілювали її верхні соціальні пласти, а з іншого боку, москалів, які, так само, як в Україні, доглибинно зруйнували згодом її національні основи і зупинили культурний розвиток.

Наша суперечка з білоруськими істориками жодним чином не має за мету якось вразити їхню гідність і силу їхньої позиції як вчених. Це прекрасні історики, діями і якістю творчості яких можна тільки захоплюватися. Наприклад, Алєсь Кравцевич своїми відеопередачами в серії «Загадки білоруської історії» здійснює правдивий і захопливий подвиг для білоруської культури і самосвідомості, таких самовідданих вчених явно бракує Україні. Проте ми вважаємо, що діалог між нашими культурами повинен відбуватися активно й принципово, повинні точитися інтерпретації і реінтерпретації складних і невидимих перехресть та течій нашої суміжної історії.

P.S. «Бої за історію» – це вислів і назва книги знаменитого французького історика Люсьєна Февра (1878 – 1956), засновника історичної школи «Анналів»; вислів означає тлумачення складних і невидимих пластів історії, що дозволяє збагнути парадоксальні сутності її процесу.

Опубліковано Блоги.