Австрійський Drang nach Osten і що з цього вийшло

austria-logo

Олег Баган

Задуматися над питанням, якими були результати австрійського державного і культурного наступу на схід Європи, мене змусила книга дрогобицького мовознавця і культуролога Ярослава Радевича-Винницького «Видатні австрійці: український ракурс» (Дрогобич, 2017), що вийшла в науковій серії «Компаративні дослідження австрійсько-українських літературних, мовних та культурних контактів» (том 6) завдяки організаційній підтримці Австрійської бібліотеки (директор – Ярослав Лопушанський), яка діє при Дрогобицькому державному педуніверситеті ім. Івана Франка, та фінансовій підтримці Австрійської служби академічних обмінів (Львів), Австрійського культурного форуму (Київ), Магістрату м. Відень.

Власне, книга Я.Радевича-Винницького є збіркою нарисів про відомих австрійських політичних діячів, науковців, письменників, які вельми прислужилися українській національній справі, свідомо чи несвідомо дали поштовхи до українського політичного, інтелектуального і культурного піднесення. Відтак автор сумлінно зібрав велику кількість фактів, вибудував історіософську канву аналізу і вийшло 14 портретів таких осіб:

Зиґмунд Герберштайн (1486—1566) – австрійський дипломат, письменник, історик; у своїй книзі «Записки про Московію» (1549) він вперше так докладно описав Україну, з великою симпатією оцінював український етнос, його культуру й ментальність, по-суті заклав основи «західноєвропейської україніки ХVІ ст.» (Д.Наливайко), дав цілісне осмислення Русі-України як історичної антитези до Московії (М.Васьків);

цісарева Марія-Терезія (1717—1780) – правила в 1740—1780 рр. під час 1-го поділу Речі Посполитої у 1772 р. приєднала до Австрійської імперії українські землі Галичини, тобто Руське і Белзьке воєводства, західні частини Волинського і Подільського воєводств, внаслідок чого був створений окремий край «Королівство Галіції і Лодомерії», до якого прилучили південну частину польської Малопольщі (в т.ч. українську Лемківщину); у 1774 р. Австрія анексувала Буковину і об’єднала її з Галичиною; об’єктивно цей край був одним із найвідсталіших у Європі через безгосподарність і визиск польської шляхти, яка панувала тут кілька століть; Марія-Терезія провела кілька важливих реформ, які одночасно посприяли соціальному піднесенню українства, формуванню в його лоні нової інтелігенції, відродженню Греко-Католицької Церкви (відтоді Унійна Церква отримала таку назву); зокрема було послаблено податковий тиск на селянство, введено низку норм і законів, які стимулювали розвиток ремесел і промислів, фабричного виробництва, торгівлі, формували правовідповідальність у суспільстві (це ліквідувало певною мірою свавілля багатої шляхти); по всіх селах були відкриті початкові школи, у 1775 р. у Відні засновано Генеральну греко-католицьку семінарію («Барбареум»), де здобули добру освіту сотні українських священиків, сама Греко-Католицька Церква отримала у власність сотні приміщень храмів та монастирів, переданих їй від Католицької Церкви;

цісар Йосиф ІІ (1741—1790) – правив у 1780—1790 рр., він мріяв про кардинальні прогресивні соціально-економічні й політичні реформи в дусі конституціоналізму, тому в 1782 р. було створено Галицький становий сойм, що посилило самоуправління регіону, у 1784 р. відкрито Львівський університет, який став одним із найбільших в імперії, з 1787 р. в ньому діяв Руський Інститут (Studium Ruthenum), де навчання велося староукраїнською мовою, так були закладені перші камені у фундамент Галичини як майбутнього культурного «П’ємонту» українства;

Йоган Кристиян Енґель (1770—1814) – австрійський історик, автор праць «Історія Галича й Володимира до 1772 р.» (1793), «Історія України та козаків» (1796) та ін., в яких він вперше фахово, концептуально протрактував історію України, доводив самостійність української нації, безпідставність польських і російських претензій на українську історію й територію, відзначав демократизм українського народу як історичну антитезу до тиранічного бюрократизму Польщі і Московії;

Франц Зераф Штадіон (1806—1853) – австрійський державний діяч; у 1847—1848 рр. був губернатором Галичини, а це повело його до двох стратегічно прогресивних кроків під час революції 1848 р.: підписання закону про ліквідацію панщини в краю і підтримки створення Головної Руської Ради як офіційного представницько-адміністративного органу, який почав систематично захищати й розвивати культурно-національні права русинів-українців; попри звинувачення поляків, а за ними й росіян в тому, що Ф.Штадіон був «міжнародним інтриганом», «організатором навмисної провокації з вигаданням неіснуючої української нації» (це до сьогодні повторює і президент Росії В.Путін), насправді цей формалістичний і сумлінний австрійський чиновник не мав якоїсь спеціальної симпатії до українців, а діяв за логікою державної доцільності і визнання реальних фактів, а фактом було якраз існування кількамільйонної української нації, що треба було тільки підтвердити юридично;

Леопольд фон Захер-Мазох (1836—1895) – австрійський письменник, який народився у Львові; у низці художніх творів із симпатією описав українців, передусім галичан, вважав їх єдиним народом у просторі від Карпат до Чорного моря, що було тоді незвичним і стимулювало ідею національного відродження українства;

Теодор Гартнер (1843—1925) – видатний австрійський мовознавець, експерт з ретороманістики (наука про мову і культуру ретороманців – мешканців Швайцарії); оволодів українською мовою, йпевний час живучи в Чернівцях; разом із мовознавцем і культурником Степаном Смаль-Стоцьким написав підручник «Руська мова» (1893), у 1913 р. вийшов його розширений німецькомовний варіант; ця перша ґрунтовна і фахова граматика української мови кардинально послужила переходові на фонетичний тип правопису, стала дуже популярною, масово використовувалася в школах, дала великий поштовх до зростання національної свідомості українства;

Карл Еміль Францоз (1848—1905) – письменник, публіцист, літературознавець, перекладач; народився у Чорткові, походив із єврейської родини; в різних аспектах і з великою симпатією описував українців, популяризував українську літературу в німецькомовному світі; автор першої системної історії української літератури німецькою мовою «Література малоросів» (1889).

Енґельберт Пернерсторфер (1850—1918) – австрійський політик і публіцист; виступав за національні автономії малих народів у складі Австро-Угорської імперії; як публіцист кілька разів рішуче заступився за українців у Галичині, що відзначив у статті «Украина в новейшей европейской литературе» (1912) ідеолог українського вольового націоналізму Дмитро Донцов; усвідомлював вагу українського чинника у протистоянні Європи російському імперському наступові, і тому усіляко підтримував українську ідею на міжнародному рівні;

Раймунд Фридрих Кайндль (1866—1930) – історик, археолог, етнолог, фольклорист, педагог; народився у Чернівцях; вільно володів українською мовою; класик буковинознавства; автор десятків праць на українську тематику, зокрема фундаментальних «Історія Буковини», «Історія Чернівців», «Гуцули», «Русинські казки та міфи на Буковині» та ін.; дійсний член НТШ.

Антон Кравс (1871—1945) – австрійський військовець, генерал-четар УГА; народився в м. Берегомет на Буковині; від 1918 р. воював на боці України у складі Січових Стрільців, згодом у складі УГА, де відзначився як добрий організатор і стратег; у 1920—1925 рр. брав участь в розбудові УВО.

Райнер Марія Рильке (1875—1926) – видатний австрійський письменник; у багатьох художніх творах з великою експресивністю описав Україну й українські пейзажі; завжди тепло відгукувався про українців, глибоко знав українську культуру.

Альфред Бізанц (1890-1951) – військовий діяч, воював в лавах УГА і Армії УНР; був одним із стратегів т.зв. «Чортківської офензиви», контрнаступу УГА проти польської армії в 1919 р.; під час 2-ї Світової війни служив у німецькій адміністрації в Галичині і багато зробив для зменшення репресій окупантів проти українців, для соціальної організації краю; у 1943 р. взяв участь у формуванні дивізії СС «Галичина».

Вільгельм фон Габсбурґ (1895—1948) – австрійський ерцгерцог, онук брата цісаря Франца Йосифа; під іменем «Василь Вишиваний» воював в складі армії Січових Стрільців; у 1847 р. заарештований совєтським Смершем у Відні і невдовзі замордований в Лук’янівській тюрмі у Києві; став улюбленцем галицьких стрільців, живим символом спільної боротьби українців і австрійців проти московської глобальної загрози.

Вже цей короткий фактаж дозволяє зрозуміти значення австрійської дії в становленні модерного українства. Ми ж доповнимо цю культурологічну переважно картину своїми роздумами про геополітичну і цивілізаційну роль Австрії у видозміні Середньої і Східної Європи й глобальну вагу австрійського чинника для українства.

Спочатку трохи історії. Австрійська держава розвинулася із Австрійської марки Франкської імперії в Х ст. Власне, назва цієї країни в середній течії Дунаю і східному передгір’ї Альп означає «Східна держава», яка оформилася в окреме герцогство в 1156 р. з династією Бабенберґів. Як етнос австрійці сформувалися на основі іллірійців та кельтів, яких спочатку асимілювали римляни, а потім – слов’яни. Десь у VІІІ ст. тих накрила хвиля германського народу баварів, з чого й вийшла етнічна «суміш» австрійців. Власне, цей момент історії пояснює, чому в більшості слов’янських мов збереглася назва головного міста цього простору як Відень, від його римської назви: Vindobona, а не германський варіант: Wien.

Протягом ХІІІ ст. Австрія витримала вперту боротьбу з Чеською державою в конкуренції за простір, який відкривав дорогу до Адріатичного моря. Тоді за короля Отокара ІІ Чеське королівство прагнуло до гегемонії в Середній Європі і навіть намагалося очолити всенімецьку Священну Римську імперію. Після вигасання династії Бабенберґів країну очолили Габсбурґи в 1282 р., які походили зі Швабії та Швайцарії. Ця династія зробила колосальний вплив на історію Європи і світу, згодом здобувши ще й трон Еспанії з її безкраїми володіннями в Америці та Океанії.

До кінця ХІV ст., особливо зміцнившись за герцога Рудольфа ІV Габсбурґа, Австрія приєднала Каринтію, Крайну, заселені предками словенців, Штирію, Тироль і почала тиснути на Апеніни та вийшла до Адріатичного моря, захопивши частину Істрії і великий порт Трієст. Саме Рудольф ІV заснував у 1365 р. Віденський університет, який став вагомим інтелектуальним фактором західних цивілізаційних впливів на Середню Європу.

Ще одна визначна постать із роду Габсбурґів – Фридрих V (1415—1493), який у 1453 р. став імператором Священної Римської імперії й Австрія почала відігравати провідну роль в німецькому світі. Це тривало до 1806 р., коли імперію розгромив Наполеон.

Другим стимулом вести більше західну зовнішню політику для Австрії стало одруження її нового короля Максиміліана І (1459 – 1519) з Марією Бурґундською, внаслідок чого до альпійської держави були приєднані великі землі північно-східної Франції і вельми багаті Нідерланди. Максиміліан І – це одна з блискучих ренесансних постатей Європи: правитель-воїн, будівничий, реформатор, щедрий меценат, друг митців і мудреців, зокрема опікун великого Альбрехта Дюрера та ін. Саме він оженив свого сина Філіпа з еспанською принцесою Хуаною (Хуаною Божевільною, яка втратила розум від великого і щирого кохання до блискучого австрійця) і так дім Габсбургів об’єднав два королівства – Австрію та Еспанію – й став наймогутнішим у Європі. Син Хуани і Філіпа – король Карл V був вже «правителем світу», в його володіннях від Атлантики до Тихого океану ніколи не заходило сонце. У 1521 р. Карл V віддав землі власне Австрії (Штирію, Каринтію, Крайну і Тироль) своєму братові Фердинанду Габсбурґові, який і розпочав східну геополітику цієї держави, яка нас особливо цікавить.

Змінити свої зовнішньополітичні зацікавлення із Заходу на Схід Австрію змусив несподіваний удар з півдня Османської держави. У 1529 р. величезне турецьке військо обложило Відень. Відтоді і до ХХ ст. тривали безнастанні змагання Австрії на Балканах із настирливо-фанатичним ісламським сусідом, який також претендував на домінування в Європі.

У 1526 р. відбулася доленосна битва під Магачем (Південна Угорщина) між османами й угорською армією на чолі з королем Людовіком ІІ і закінчилася вона цілковитим розгромом останньої, загибеллю угорської аристократії. Так був покладений кінець понад півтисячоліттньому домінуванню королівства Св. Стефана в Центральній Європі. Нагадаємо, що угорське королівство у Х—ХV ст. охоплювало великі частини земель сучасних Словенії, Хорватії, Боснії, Північної Сербії (Воєводине), всю Трансильванії, українське Закарпаття, Словаччину, один час навіть Молдову і частину Волощини, через династичні союзи ХІV—ХV ст. об’єднувалося з Польщею. Тож перед Віднем раптово відкрився великий простір Панонської рівнини, за який він почав змагання в 150 років із османами.

Угорщина, незважаючи на свою зовнішню могутність, войовничість своєї аристократії, йшла до цієї катастрофи закономірно. Це прекрасно описано в знаменитій історіософській книзі польського вченого Пьотра Вандича «Ціна свободи: Історія Центрально-Східної Європи від Середньовіччя до сьогодення» (укр. перекл. 2004 р.). Саме через комплексне цивілізаційне відставання країни Середньої Європи виявилися крихкими, архаїчними за своєю ментальністю, політичною культурою, темпами соціального розвитку й інтелектуального життя. Тому поступовий прорив Австрії в середньоєвропейський простір був не стільки брутальним завоюванням як цивілізаційним наступом держави і суспільства ліпше організованих, озброєних новітніми технологіями, культурніших і вишуканіших, пройнятих дисципліною законності та динамічною етикою індивідуалізму.

ХVІІ ст. стало для Австрії переломним і найблискучішим в її історії: вона задомінувала в німецькому просторі, внаслідок тривалої і запеклої Тридцятилітньої війни 1618—1648 рр. міцно приєднала до себе Чехію і Моравію, відвоювала в турків Словенію, всю Угорщину, Трансильванію, більшу частину Хорватії, у 1683 р. відбила іще одну облогу турками Відня, в ході війни за еспанську спадщину проникла в Північну Італію, а в 1717 р. знаменитий австрійський полководець Євгеній Савойський взяв Белград і відтепер Австрія почала тиснути на Османську імперію та перетворилася на гегемона Середньої Європи. Правда, їй забракло мілітарної наполегливості й геостратегічного мислення, щоб цілковито охопити своїми політичними впливами Волощину і Молдаву, які стреміли до суверенності і боролися із турецьким сюзеренітетом. Саме контроль за всією долиною Дунаю і вихід до Чорного моря стали б вирішальним заборолом для експансії Московії на Балкани, що пізніше повернулося бумерангом смертельного удару по Австрії під час 1-ї Світової війни.

Паралельно Австрія стала духовною цитаделлю католицизму, її культуру пройняли пишноти барокового стилю, її університети стали лідерами європейської думки, а вишукана архітектура Відня – зразковою для всієї Середньої Європи, починається багатюща й плодовита взаємодія австрійської культури й мистецтв із Італією, яка залишається передовою країною з плекання талантів, невдовзі Відень стає музичною столицею Європи, в його повітрі вже чутно звуки музики Гайдна і Моцарта.

Отже, прихід Австрії в Середню Європу був наскільки несподіваним для неї самої (адже вона змагалася від доби Максиміліана І за домінування в Західній Європі!), настільки й проникливим і переконливим: саме Австрія раптово витворює від ХVІІ ст. суцільний німецькокультурний і німецькомовний простір від Альп до Карпат, саме її цивілізаційна перевага охоплює кілька середньоєвропейських народів і змушує їхні еліти включитися в глибокі процеси модернізації в дусі окциденталізму, саме її військова потуга змушує, нарешті, Османську імперію відступати й оживлює народи Балкан до національного пробудження. Усе це явно не вкладається в панівні й досі українські історичні стереотипи про «гнобительку» і «завойовницю» Австрію і її ретроградність. Тоді, в ХVІІ ст., це був позитивний цивілізаційний струс цілою Середньою Європою, з якого згодом народилися й конституційно-демократичні тенденції йосифіанської доби, й економічні та правові реформи в макрорегіоні, й нова патріотична інтелігенція різних народів, і настрої та ідеї національно-культурного відродження.

Другий етап експансії Австрії в Середній Європі був ще парадоксальнішим. Левова частка цього періоду припадає на правління Марії-Терезії (1740—1780 рр.), доброчесної і миролюбної католички, матері 16 дітей, чарівної і лагідної у своїх політичних діях. Хоча її доба почалася із поразки від Прусії Фридриха ІІ Великого в боротьбі за володіння багатою Силезією, все ж «Дунайська імперія» зуміла зберегти свої вирішальні впливи в макрорегіоні, успішно пройшла етап модернізації в дусі просвіченого абсолютизму, розвинула свою пишну еліту, включилася в динаміку соціально-економічних реформ і, головне, як військова і політична сила відігравала одну з провідних ролей у Європі. У 1772 р. разом з Прусією і Росією вона завалила Річ Посполиту (вартує відзначити, що тут її роль була мінімальною, головними агресорами виступали Фридрих ІІ і Катерина ІІ, які по-шовіністичному ненавиділи поляків), внаслідок чого до імперії були приєднані доволі великі землі Південної Польщі, Галичина й Південна Волинь, а в 1775 р. – Буковина як частина залежної від Османської імперії Молдови. Включення українських етнічних земель за Карпатами ввело Австрію в Східну Європу, відтак вона увійшла у тривале геополітичне протистояння із Росією, яка вже давно вважала і ці землі, і весь простір Середньої Європи своїм плацдармом для подальшого наступу на всю Європу. Так Австрія, знову мимоволі і знову несподівано для самої себе, раптово перетворилася на головний геостратегічний фактор блокування експансивності Російської імперії.

Бурхливі революційні наполеонівські війни кінця ХVІІІ ст. несподівано приносять Австрії, попри всі поразки і перипетії, великі й багаті землі в Північній Італії: Ломбардію, князівство Парма, Тоскану, Венецію і на певний час Південну Італію і Сардинію. Усе це затверджує Віденський конгрес 1815 р., на якому переможці Наполеона ділять Європу. Австрія – серед найбільших тріумфаторів та господарів нових здобувань: Росії, Прусії і Великої Британії. Саме на конгресі зринає дипломатичний геній її блискучого міністра й ідеолога консерватизму Клеменса Метерніха (1773 – 1859), який зумів не пустити так глибоко, як вона хотіла, Росію в Середню Європу. Це була велетенська перемога для малих народів цього простору, які могли просто назавжди загинути під тиском російського імперіалізму.

Так почалася довга і часами прихована епоха протистояння між Австрією і Росією в Середній Європі, яка закінчилася надзвичайно масштабною бійнею під час 1-ї Світової війни. «Дунайська імперія» тоді стала яскравим вираженням духу й етнічного колориту Середньої Європи, її ментальності і культури. Більшу частину її людності складали представники слов’янських народів – чехи, словаки, словенці, хорвати, серби, українці-русини, поляки, – ще угорці й румуни. Німецька мова і культура як панівні надавали цьому просторові престижності, науково-освітньої якості й фешенебельності. Ще від кінця ХVІІІ ст. під впливом ідей Романтизму («традиціоналізм», «дух нації», «народна творчість», «живі мови», тощо) серед усіх народів імперії почалося жваве національне відродження, формувалася національна інтелігенція, зароджувалися нові культурно-мистецькі віяння і розвивалися національні мови. Настала ера націоналізму. Відтак «Дунайська імперія» стала найбільшою і найдосконалішою «лабораторією» з продукування націоналізмів, їхніх ідей, форм, моделей, особливостей. У цьому аспекті важко переоцінити її роль в історії Європи ХІХ ст. – вона була винятково значущою.

Зрозуміло, що австрійський Drang nach Osten мав особливе значення для українського народу і формування його нової національної ідеології. Це значення в сьогоднішній Україні не до кінця усвідомлюється і тлумачиться в популярній історіографії. Тому ми зробимо в цій темі кілька узагальнювальних акцентів.

1. Прилучення до Австрії великої частини українських етнічних земель з людністю в приблизно понад 3 млн. протягом ХVІІІ ст. (Закарпаття разом із Трансильванією увійшло до імперії ще на початку століття) означало перенесення частини нації і її свідомості в середньоєвропейський цивілізаційний простір, а це почало поступово змінювати й український менталітет. У конфесійному, інтелектуальному, культурному, суспільно-правовому вимірах велика кількість українців вийшла із візантійського цивілізаційного кола, яке по-новому й з особливою активністю почало формуватися в межах надзвичайно посиленої Російської імперії і її бурхливої тоді культури, і так вбереглася від ментально-духовної асиміляції цим гігантом. До сьогодні цей поділ України на дві частини є найвизначальнішим і маркантним, тому й народне розділення нашої людності на «західняків» і «східняків» є логічним і закономірним: по лінії кордону Південної Волині і долиною Збруча проходить цивілізаційна межа між Середньою і Східною Європами, як би це когось не денервувало. І цю межу «викарбувала» на нашій землі Австрія.

2. Ще від ХVІІ ст. починається стрімке піднесення барокової культури й інтелектуальної активності в просторі всієї Середньої Європи, від Прусії до Австрії, від Данциґа до Рієки на Адріатиці. Тут підносяться зі своїми університетами такі винятково прекрасні й добре облаштовані міста, як Єна, Галле, Бреслау (Вроцлав), Дрезден (столиця значущої в усіх сенсах Саксонії), Ляйпциґ, Прага, Пожонь (нинішня Братислава), Ґрац, Зальцбурґ, Інсбрук, та ін. Мистецтво й архітектура набувають своєї оригінальної і вишуканої стилістики. Цілком можна говорити про «бароковий Ренесанс» Середньої Європи як особливий феномен європейської культури. Освітні реформи Марії-Терезії та її сина Йосифа ІІ кардинально якісно змінюють систему гімназій і семінарій, дають імпульси до загальної просвіти людності. На хвилі цього всеохопного піднесення освіту здобувають в цьому просторі, сприймають його ідейні і культурні віяння перші представники нової української інтелігенції, передусім вихідці із Закарпаття: єпископ Мукачівський Андрій Бачинський (1732 – 1809), Йоаникій Базилович (1742 – 1821), Іван Земанчик (1752 – 1825), Михайло Щавницький (1754 – 1819), Петро Лодій (1764 – 1829), Михайло Балудянський (1769 – 1847), Іван Орлай (1771-1829), Василь Довгович (1783 – 1848), Михайло Лучкай (Поп) (1789 – 1843) та ін., часто їхня діяльність і творчість переходить в інші краї – в Російську імперію, в Галичину. Ще в середині ХVІІІ ст. мукачівський єпископ Михайло Ольшанський почав змагання за вихід його єпископії з‑під підпорядкування римо-католицької архиєпископії Еґера. І.Земанчик, М.Щавницький та П.Лодій у 1780-х рр. безпосередньо брали участь в розбудові у Львові Генеральної греко-католицької семінарії та Studium Ruthenum і стали першими подвижниками національного відродження в Галичині. Сьогодні жоден український підручник з історії чи культурології не фіксує цього лідерства регіону Закарпаття в становленні нової української ідеї та культури. А це була цивілізаційна дія саме Середньої Європи. Триває неправдиве уявлення, що перші промені національного самоусвідомлення до українців прийшли на 50 років пізніше під впливом російської культури в Харківському університеті в 1830-і рр. (діяльність І.Срезневського та ін.), хоча це було здебільшого лише кволе аматорство, а не системна наукова праця, як у перших закарпатських просвітників.

3. У культурному просторі Австрійської імперії зародилася і поширилася ідея слов’янського культурно-лінгвістичного відродження (діяльність перших будителів Й.Добровського, Й.Юнґмана, В.Копітара, К.Запа, П.Шафарика, Я.Колара, Ф.Міклошича, В.Караджича, Ф.Палацького, В.Ганки, Й.Лінди та ін.). Ідеологія панславізму кардинально вплинула на долю Європи, пробудивши до національної справи десяток слов’янських народів і вплинувши своїми моделями на інші малі народи континенту. Саме толерантність австрійського уряду до цього феномену, відсутність шовінізму та імперського деспотизму політичної верхівки Австрії, дозволили зробити панславізм таким значущим та культурно сильним. З цього народився феномен австрославізму, тобто ідеологія обєднання словян у федерацію на грунті автономії під егідою Австрії, яку найбільше пропагував Карел Гавлічек-Боровський (1821 – 1856) – видатний чеський письменник, критик і публіцист, якому дуже симпатизував І.Франко. Ця ідеологія містила й тезу про цивілізаційну унікальність Середньої Європи та роль слов’янських народів у справі стримування геополітичного тиску Росії. Слов’янське відродження потужно вплинуло на українське національне становлення.

4. Відкриття греко-католицької семінарії «Барбареум» у Відні 1775 р., заснування Генеральної семінарії на його основі у Львові 1784 р., створення 1781 р. мережі початкових шкіл в Галичині, де навчання велося староруською мовою, відкриття в 1787 р. при Львівському університеті Studium Ruthenum, тобто Руського Інституту, в якому викладання також велося староруською мовою, дали перші стимули для національного відродження українства в краю, започаткували нову українську науку і богослов’я. Це дозволило зберегти в Галичині рештки старої писемності і культури, відкрити архіви, створити живі інтенції в церковному середовищі, яке перед тим, протягом ХVІІІ ст., повільно занепадало морально й полонізувалося. Відбулося відродження Української Греко-Католицької Церкви, яка відновила свою митрополію у 1809 р., отримала від австрійської держави сотні храмів, розбудувала свої навчальні заклади, позбулася полонізації, змогла включитися в живі контакти із католицькими й унійними Церквами Європи. Все це дозволило стати Церкві «сіллю землі» в Галичині (І.Франко), основою відродження нації протягом ХІХ ст.

5. Ідеї слов’янського відродження, культурно-інтелектуальне й освітнє оживлення рубежу ХVІІІ—ХІХ ст. дали перший поштовх до формування організованого середовища українських церковних інтелектуалів в м. Перемишль. Тут діяли протягом 1810 – 1830-х рр., ті, хто здобував освіту у Відні або навчальних закладах австрійського простору: мовознавець Іван Могильницький, богослов, історик та архівіст Іван Лаврівський, літератор Йосиф Левицький етнограф та історик Йосиф Лозинський та ін. Опікували їх унійний митрополит Михайло Левицький та єпископ Перемишльський Іван Снігурський, який сам був науковцем. Перемишльські культурники налагодили систему випуску українськомовних популярних книжок, організували широку мережу початкових шкіл, тощо. Це заклало непорушні камені у фундамент національного відродження в Галичині.

6. Австрія прийшла в Середню Європу як «м’яка сила», майже мимовільно, бо мала свої державні й національні інтереси передусім в німецькому імперському просторі, змагалася з Францією за Альпійський макрорегіон, потім – за Італію як «перлину Європи». У її 800-літній історії можна назвати ледви яких 2—3 імена правителів, які б вели зовнішню агресивну політику. Розбудовуючи ефективну й дисципліновану систему державного управління, Австрія здебільшого захищалася і наступала на чужі території тоді, коли там наставав безлад, а місцеві еліти не мали належної волі до воїнства і державності. Багатосотлітня боротьба з Османською імперією в Подунав’ї та на Балканах перетворила її на справжнього місіонера цивілізації і культури. Вся історія Австрії майже не знає ніяких державних злочинств, цинічних надуживань, брутальних нищень з боку її управлінської еліти. Навіть при такому міжнародному злочинстві, як поділи Польщі наприкінці ХVІІІ ст., Австрія не була, по-суті, агресором, а брала під опіку території тільки тому, аби запобігти ще наступальнішим діям великих агресорів – Росії і Прусії. Так, власне, вона увійшла в Галичину: випадково, мирно, використовуючи дипломатичний ресурс. У 2-й половині ХІХ ст. на основі австрійських законів і конституціоналізму українцям краю вдалося розбудувати своє політично структуроване суспільство, освітню і культурну мережі, власну систему підтримки торгівлі і господарства (знамениті страхові компанії і кооперативи типу банку «Дністер» чи «Маслосоюзу»!), свої добре організовані партії і різноманітну пресу. Почався прискорений процес формування модерної нації.

7. В сьогоднішній Україні формується новий міф про Австрію, переважно в колі ліберально-постмодерністської інтелігенції, і він має якесь особливе перверзійне, химерно-фальшиве, хитро-маніпулятивне забарвлення. Цьому середовищу йдеться не про те, щоб глибше пізнати Австрію, збагнути основи її культури й духовності, вивчити закономірності її історичного успіху, зрозуміти її мистецтво й інтелектуальне життя різних епох та впливи всього цього на феномен Середньої Європи, а лише про те, аби показати австрійський спадок як щось «таємниче» (нібито!), «невизначене», «пройняте єврейським духом», «патологічне» etc, що відповідає духові їхнього «постмодернізму». Хоча насправді Австрія не була ні таємничо-містичною, ні химерною, ні єврейською, ні хворобливою за ментальністю і культурою. Наприклад, в популярному романі Софії Андрухович «Фелікс Австрія», по-суті, пропагується лесбіянство як своєрідний «екстракт Австрії», тощо. Цей міф більше шкодить, ніж допомагає сучасній Україні, бо заслоняє перед нею правду історії, відволікає від важливого, від пізнавальних студій про австрійську історію та культуру, студій ґрунтовних і серйозних, всебічних і пояснювальних, бракує високої австрійської класики – літературної, історіографічної, мистецької, теоретико-філософської.

Однак найбільшим продуктом австрійської цивілізації на українському ґрунті був все-таки факт народження таких видатних особистостей, як Іван Франко. Саме австрійська культура допомогла витворити цей неймовірний талант універсального інтелектуала, дивовижно активного й гострого публіциста, до фанатизму систематичного вченого, фантастично працьовитого і впертого у своїх принципах громадянина, пройнятого високим ідеалізмом, цього творчого Геркулеса, який підіймав найважчі брили суспільної самосвідомості і ламав найтвердіші мури загальної відсталості. Саме йому судилося стати головним будівничим нової української нації, її розумово-аналітичним та моральним Атлантом, і цим розпочати вирішальний процес формування українського націоналізму як геостратегічного фактору на континенті в міцній когорті своїх дисциплінованих і вишколених австрійською державною системою однодумців. Мимовільно (знову!) Австрія своїм цивілізаційним рухом на схід, в Середню Європу, виховала у цьому географічному просторі у своїх добре організованих школах тисячі подібних завзятих інтелігентів і зрушила їх до нового життя, людей типу Павела Йозефа Шафарика чи Лайоша Кошута, Людевіта Гая чи Людовіта Штура, які здатні були творити епохи своїми діями та ідеями. Те, що більшість тих інтелігентів, як і І.Франко, виявилися в шерензі опору самій Австрії, – це вже парадокс Історії.

Безумовно, Австрія як держава і суспільство не була ідеальною. Її еліта так і не спромоглася створити повноцінну федерацію народів у ХІХ ст., коли очевидною стала кількісна перевага в країні ненімецьких її громадян. Через надмірну забюрократизованість державного апарату, його консервативність та нерішучість імперія так і не відкрилася до повноцінних соціально-господарських, правових та інституційних реформ, яких вимагав час. Австрія так і не включилася в глобальні європейські процеси модернізації і явно почала відставати від передових держав світу в середині ХІХ ст. Правляча монархія Габсбурґів до останнього, навіть по-тупому робила ставку в управлінні імперією на аристократичну еліту, яка вже вироджувалася, не допускаючи до влади інші верстви, не вивільняючи соціальні ліфти для нової інтелігенції різних націй, яка десятками тисяч формувалася в лоні імперії. Це все призвело до серйозних соціальних протиріч, розходжень між багатими і бідними, масової еміграції в Америку на заробітки сотень тисяч бідаків, до надмірного розвитку опозиційного соціалістичного руху, який плекав повсюдну ненависть до австрійської держави. Австрійська еліта так і не усвідомила себе культурною і ментальною частиною Середньої Європи, вона прагнула максимально окциденталізувати (германізувати) свідомість культурних еліт ненімецьких народів і в такий спосіб зайшла в глухий кут непорозуміння з ними, через те, що в тих елітах активно формувалися в той час саме національні і середньоєвропейські культурні моделі самосвідомості. Так, на кінець ХІХ ст. виник закономірний конфлікт між політичними елітами підданих Австрії народів і австрійським урядом. Майже всі народи імперії жадали самостійності, демократичних реформ, швидкого розвязання соціальних проблем. Ситуація була дуже напруженою.

З цього скористалася завжди антиєвропейська й захланна Російська імперія, яка в 1914 р. через своїх агентів у союзній Сербії організувала вбивство австрійського спадкоємця престолу ерцгерцога Фердинанда в Боснії і цим викликала фатальне протистояння між Австро-Угорщиною і Сербією, що й стало причиною Першої світової війни. Почалася гігантська міжнародна бійня в Європі, в якій загинули мільйони людей, які часто й не усвідомлювали, за що саме вони так страшно й нещадно, в жахливих муках і стражданнях воюють. Головною підступною метою Росії в цій війні було розвалити Австро-Угорщину як важливу перешкоду на шляху її експансії в Середню Європу, особливо прагнула вона захопити Галичину як «П’ємонт» українського національного відродження, який своїми впливами на Наддніпрянську Україну підважував силу імперії. Внаслідок цієї війни Австрійської імперії нестало. Залишився тільки її дух.

Опубліковано Блоги, Культура.