Кого і як повертати в Україну?!

Валерій Семененко

Свободу не купиш, за неї треба боротися

Результати опитування населення в ОРДЛО не дивують. При цьому не варто сприймати всерйоз пояснення, що, мовляв, люди там за 5 років зомбовані російською пропагандою. Вони не зомбовані, а такі є. Звичайно не всі, але критична маса якраз така. Росія намагається сіяти всюди, але зійшло там.

Хочу зазначити, що аж ніяк не хочу образити людей, які у 2014 р. в Донбасі брали участь в проукраїнських мітингах, боролись за Україну, а затим з напливом політичних туристів і прямих диверсантів, залишившись у меншості, були змушені виїхати. Чи можна було протидіяти здачі Криму, розгулу сепаратизму в Донбасі? Сьогодні на це питання немає однозначної відповіді, тим більше консолідованої відповіді всього суспільства. Очевидна безпорадність української еліти в той час, коли треба було проявити бійцівські якості. Вся історія людства вчить, що свободу не можна випросити або купити, за неї треба боротися. Дві українські революції показали, що в Україні сформувалося осердя, яке не дасть Україні зійти з шляху державотворення, але ще не достає критичної маси, щоб цей рух був швидким і незвивистим.

Українська ідея «землячествам» чужа

Вихідці з Донбасу виділяються в українській діаспорі Росії. На початку 2000-х р.р. в Росії у Москві, Санкт-Петербурзі з’явилися квазіукраїнські земляцтва, зокрема «Землячества донбассовцев». Об’єднання українців Москви, Українська національно-культурна автономія Санкт-Петербурга намагалися співпрацювати з земляцтвами на ниві пропаганди і розвитку української культури і освіти. Нічого з цього не вийшло, українська ідея «землячествам» була чужа. Їм була близька Донецько-Криворізька республіка, активно співпрацювали з КПРФ, Єдіною Росією. Марно звинувачувати когось у цьому, особливо їх самих. Так само, як жителів Африки за те, що у них чорна шкіра.

Протистояння в українській діаспорі Росії загострилося після Помаранчевої революції. Тоді ж почалось повзуче посилення тиску російської влади на демократичні українські організації. З приходом Януковича «землячества» стали авангардом просування «руського мира» в Україні і квазіукраїнської громадської діяльності в Росії.

Більшість вихідців з Донбасу не мають проукраїнської або принаймні нейтральної позиції стосовно тамтешніх подій, навпаки завжди натикаєшся на ворожість до українського. Влітку 2014 р. в Бібліотеці української літератури (ще до її розгрому) сталася випадкова зустріч з двома жінками з Лисичанська Вони привезли книжки, які для бібліотеки передали з Донецька. Хотілося розпитати очевидців про події, про бойовиків, які виступають під антиукраїнськими гаслами, захоплюють державні установи. Жінки розмовляли українським суржиком, тож думалося – ось українки розкажуть, як там насправді. Гнівно розповідали про терористів, але виявилося, що за терористів вони мали не російських найманців-зальотників типу гіркіна, а називали терористами українське військо. Розказували, що українську армію перепиняли жителі, не вдавались до пояснень, як із-за спин жителів виходили з автоматами бойовики, обезброювали українських солдатів.

Українські бійці не стріляли, бо не могли усвідомити війну проти російських «братів», донецьких «земляків-українців», аж поки не пролилася кров.

Українці змушені виїхати з Донбасу

Треба зазначити, що при зустрічах у Києві, Дніпрі з людьми, які виїхали з Донбасу, звучали абсолютно полярні думки. Ці біженці втекли від небезпеки для свого життя. На відміну від тих, які виїхали в Росію за кращою долею, за кращим життям. Щоправда ті, які поїхали в Росію далеко від столиць, швидко розчарувались.

Запамяталась зустріч з біженцями у Дніпрі в містечку для переміщених осіб. Mістечко є комплекс будівель, складених із стандартних модулей. Подібні містечка з’явилися в Україні в результаті співпраці між Німеччиною та Україною. Окремо розташовані адміністративні і господарські приміщення. Є гуртожитки із загальною кухнею, їдальнею, санвузлом, менші будівлі – на чотири двокімнатні «квартири». Лапки тут відповідають реаліям, бо приміщення назвати квартирами можна тільки умовно. Скоріш вони нагадують контейнери на садових ділянках. В той же час без перебільшення їх можна назвати євроконтейнерами, бо зроблено практично все необхідне для побуту.

sem1

sem2Німеччина – Україні

У кожного з жителів містечка своя історія, більшість людей об’єднує несприйняття антиукраїнської політики новоявленої влади на окупованих територіях і практична неможливість подальшого там перебування.

Сьогодні в «республіках» ДНР, ЛНР, в Криму домінує україноненависницька ідеологія, патологічне несприйняття українства, люди наражаються на велику небезпеку не за дії, а за погляди. Жінка в містечку розповідала, що недавно донька їздила додому в Горлівку відвідати дідуся і бабусю. Нічого втішного! На питання, а чому сама не поїхала, каже, чи я схожа на самогубцю, щоб з моїми поглядами їхати зараз до Горлівки.

Лауреат Нобелівської премії миру Нельсон Мандела казав, що люди народжуються з любов’ю. Звідки ж береться ненависть до українського?! Можливо, як супутник просування т. зв. «русского мира», принаймні в Україні.

В містечку впала в очі велика кількість дітей. У донеччанки Ані Іванової шестеро дітей, віком від одного до 17 років. А ще Ані хотілося близнят. Каже, що це її блакитна мрія. Що ж, Аня ще досить молода жінка, тож, якщо господь дасть, можливо, так і буде. Розмовляла Аня гарною українською мовою, у Донецьку троє старших дітей ходили до української школи (зрозуміло, що таких шкіл наразі не лишилось). Сім’я Ані на початку червня 2014 р. поїхала на Азовське море, а невдовзі в Донецьку антиукраїнський шабаш набув загрозливих розмірів, влада була паралізована із-за поголовної зради в правоохоронних органах, виконавчій владі, які в основному складалися з представників партії регіонів. Керівну і спрямовуючу роль в дестабілізації ситуації відігравали групи добре озброєних найманців, які прибули з Росії і почали захоплювати державні установи. Зрозуміло, що повернення в Донецьк становило велику небезпеку. Від липня 2015 р. сім’я жила в містечку для переміщених осіб у «двокімнатній квартирі». У Донецьку сім’я Ані жила у великій 4-кімнатній квартирі в престижному районі. Довелося все кинути напризволяще. До речі, такі випадки не поодинокі. Щодо майбутнього Аня не сказала нічого певного, також і щодо повернення в Донецьк при зміні ситуації на краще. Мабуть просто не вірить у такі зміни.

Тамтешні не хочуть бути українцями

Радник Ради національної безпеки і оборони (РНБО) з реінтеграції та відновленню Донбасу Сергій Сивохо назвав п’ять кроків, які покликані допомогти “ментально повернути” людей на тимчасово окупованих територіях. Серед цих 5 кроків значаться такі: знайти спосіб, як компенсувати збитки по зруйнованому і втраченому житлу через збройний конфлікт на Донбасі, позбутися штампів “свої-чужі, сепари-укри”. Якби ще порадив, як знайти способи, все ж таки радник. Скоріш за все пан Сивохо під цим способом має на увазі Україну, бо інших варіантів немає. Виходить так, що Україна винна компенсацію людям, які «перебуваючи при здоровому розумі, ясній пам’яті та діючи добровільно, розуміючи значення своїх дій», вчинили антидержавні, антиукраїнські дії. І чи варто «ментально повернути» тих, хто ментально не є і не хоче бути українцем, громадянином України. Йдеться не про етнічність, а ментальність.

Слова «сепари-укри» досить точно характеризують суть того, що відбувається. Укри – це українці, а протиборча сторона – не українці, сепаратисти, ще й запроданці, бо це не громадянський конфлікт, а війна за Україну з усіма її наслідками. Коли в кожному місті, містечку на кладовищах стоять ряди однакових бетонних хрестів, коли батьки хоронять своїх дітей, коли героя в домовині з фронту все село зустрічає на колінах.

Гіпотетична теза для повернення людей в Україну

В Хіросімі від атомної бомби загинуло зразу 70000 людей, по більшості мирних людей. Людство ніколи не дійде до однієї думки про необхідність, правильність чи злочинність такої акції. В той же час треба чітко уявляти, що мілітаристську політику, піратський напад на Пьорл-Харбор підтримало все японське суспільство, весь народ. Тільки така підтримка стала головним фактором всієї агресивної політики Японії. Тож весь японський народ ніс на собі відповідальність за політику держави. Те ж саме можна сказати про Німеччину.

Два народи пройшли через горнило покаяння, і сьогодні політика держав свідчить, що в свідомості людей, менталітеті народів сталися кардинальні, корінні зміни.

В Донбасі і мови немає про каяття, а без нього повернення в Україну непотрібне ні Україні, ні Донбасу. Повернення потрібне Росії, причому Донбасу відведена роль троянського коня.

В Донбасі на лінії розмежування почалося розведення військ, але марно сподіватися, що розведення затим призведе до зведення територій, людей. Хіба що ефект може бути в припиненні стрілянини, хоча по більшості це залежить не від України.

Щодо повернення в Україну нібито заблудлих овець не варто мати ілюзій, а скористатися історичним прикладом Олександра Македонського стосовно вирішення проблеми гордієвого вузла. Тільки в слові розрубати поміняти префікс роз на од – одрубати, хоча б на певний час. І пам’ятати, що шлях до свободи є шлях боротьби.

Москва

22.11.2019

Опубліковано Аналітика.