Ще в далекому 1912 році в Санкт-Петербурзі вийшла друком праця провідного теоретика російського націоналізму (як на мене, то до справжнього націоналізму писання цього діяча мають таке ж відношення, як морська свинка до моря, або до свині, проте «умом Расєю нє понять») Павла Ковалевського (1849-1923) «Русскій націоналізм і національноє воспітаніє в Россіі». В цьому творі автор загально виклав основні засади і принципи ідеології російського великодержавного націоналізму, котрі до сьогодні є базовими для послідовників цієї течії, яка стала нині домінуючою і складає основи сучасної політики російського керівництва на чолі з Путіним.
Українські дослідники, зокрема провідні діячі ОУН, Дмитро Донцов, Павло Штепа, Василь Косаренко-Косаревич, Роман Бжеський, Зеновій Красівський, Роман Коваль та ряд інших в своїх працях вказували на традиційну ординсько-загарбницько-шовіністичну сутність московського монстра, проте їх голос не був почутий і для багатьох чомусь стали «несподіваними» дії Росії останніх кількох років, а дехто ще й нині наївно вірить в «поганого Путіна і добрий російський народ».
Насправді ж основи путінської політики закладені і обґрунтовані дуже давно: «Самодержавство, православ’я, єдинодержавність» – три кити, на яких стояв і стоїть «Третій Рим» (хіба за часів СССР «православ’я» тимчасово замінили «комунізмом»). Принаймні ще в 1912 році Ковалевський писав: «Росія є неподільне і непорушне ціле і в ній мислима виключно єдинодержавність». І тих діячів, які мислили чи намагалися діяти інакше, російське суспільство завжди кидало за ґрати або викидало на маргінес.
Нижче спробую на основі програмового твору Ковалевського побіжно ознайомити наших читачів з найбільш цікавими і знаковими постулатами основ російського великодержавного націоналізму, зокрема щодо його концептуальних засад в галузі національної та зовнішньої політики.
Петро Струве вважає, що є два націоналізми з діаметрально протилежним відношенням до оточуючого його ворожого або індиферентного середовища: націоналізм загарбницький і націоналізм захисний. «Який націоналізм повинен втілювати російський народ і російська держава?», – запитує Ковалевський. І одразу ж дає пряму однозначну відповідь: «Не може бути сумніву: …загарбницький націоналізм є свідоцтво сили і здоров’я великої нації… Ідеалом, до якого має прагнути російська національність, на моє глибоке переконання, може бути лише така … органічна гегемонія…» Російська національна гегемонія на внутрішньому і зовнішньому відтинках.
Проте є ще й визвольний націоналізм, автор наводить його ознаки на прикладах євреїв (яким він відмовляє в праві називатися нацією), вірмен (дашнакцютюн), фінів, поляків та грузинів (котрі висувають свої окремі національні вимоги навіть в Держдумі). Щодо українців (у Ковалевського – «малоросів»), то автор вважає їх нарівні з білорусами лише «різновидністю». «Ці різновидності – лише відтінки життєпроявів однієї основної нації – російської». Відповідно «безсенсово говорити про сепаратизм малоросів. Це – маячня або юних, або дурних голів», щоправда уточнюючи, що останнім часом з’явилися «в Малоросії австрійські найманці, що сіють слабосильні зерна малоросійського сепаратизму». (Сьогодні це називають «проісками» США).
Проте, як наголошує Ковалевський, Росія включає в себе біля 150 націй. Він наводить на основі народного перепису 1897 року стислий перелік народностей, що входили до російської імперії. Цікаві дані. Серед них такі сьогодні вже нікому невідомі народи, як кумандійці, шапсуги, юраки, алчини, сарти, дулати, усини, бельтири, казикумухи, остяки, курони, омоки, удинці і ще десятки і десятки назв, котрі сьогодні нічого не говорять навіть освіченому читачеві, народів, задушених міцними обіймами «нації-гегемона», розтоплених у пекельному імперському московському котлі. Згідно рецепту Ковалевського: «… вони не мають права на окреме існування і повинні злитися з російською національністю і бути поглинутими державною пануючою народністю російською…». І цей рецепт він рекомендує не лише «для лікування» «малих» народностей, але пропонує і вірменам, і грузинам, і німцям, зрештою кожен «повинен залишити свою колишню національність за межами Росії, в Росії ж він має стати росіянином, – в іншому випадку йому немає місця в Росії». Адже «лише одна державна нація має право на поглинання підлеглих їй некультурних і національно слабких народностей». А оскільки російська нація, згідно твердження Ковалевського найвища нація в світі – «наша література перша в світі. Наше мистецтво найперше в світі, наші війська стоять на вершині сучасної величі…», – то і «росіяни не повинні соромитися ніяких жертв, затрат, облич і засобів для справи асиміляції дрібних народностей».
Проте цього їм замало, адже «слов’янство в світовому значенні – це ми, росіяни… У всіх відношеннях Росія має право сказати: слов’янство – це я». Автор вважає, що «Росія за своїм положенням у всіх відношеннях стоїть так високо, що слов’янські народи мають «заіскивать к ней» (не знаходжу в українській мові адекватного відповідника до суто московського терміну), поважати і пошановувати її». А оскільки «наша політика має бути слов’янською лише настільки, наскільки цього вимагають наші чисто національні інтереси», то «національна політика насамперед і найголовніше за все в тому і полягає, щоби всі нації зібрати в одну державу».
Нагадую, ці одкровення були оприлюднені ще в 1912 році в Санкт-Петербурзі. Може здатися, що вони якимось чином потрапили під час Першої світової війни до рук одного німецького єфрейтора і саме з цієї праці він почерпнув свої біснуваті ідеї. Ось ще один приклад. Ставлення до «єврейської проблеми». Кожний єврей «являє собою дещо підле, низьке, огидне, зневажене… Ця маса у відношенні до всього оточуючого безжалісна, безпощадна, безкінечно жорстока, безсердечна і зневажаюча. Людиноненависництво, кровожерність і кровопивство у відношенні щодо інших людей безмежні».
Відповідно пропонуються і шляхи вирішення проблеми «людоїдської» (цей термін щодо єврейської нації автор вживає багато разів), «паразитарної та злочинної» народності. «Але що ж з ними робити?», – запитує професор Ковалевський. І пропонує кілька шляхів: «новий ісход із Росії», «асиміляція в Росії з обов’язковою умовою переходу в православ’я», переселення їх в Польщу та Фінляндію. Проте не відкидається і пропозиція А. Столипіна «відшукання науковим шляхом засобів вимирання цієї паразитної і шкідливої для світу народності». Ні більше, ні менше!
От би Президент Ізраїлю Рівлін прочитав ці рядки, а не шукав міфічних колаборантів та зоологічних антисемітів серед учасників національно-визвольних змагань ОУН.
Можливо у читача виникне підозра, чи варто думки однієї людини вважати концептуальними і базовими для всієї російської великодержавної ідеології Та в тому і суть, що це думки не одної людини. Праця Ковалевського рясно пересипана цитатами з праць Толстого, Мендєлєєва, Достоєвського, Хомякова, Струве, Корнілова, Пушкіна, Мещерского, Пестеля, Меншикова, Самаріна та інших російських мислителів. Ці ідеї завжди мали й сьогодні мають своїх послідовників і втілювачів, в чому ми на своїй шкірі маємо змогу знову переконатися.
І будують вони свою політику, згідно заповітів Ковалевського «виключно в правовому полі»:
«Наші права на панування… будуть – права крові». Йдеться про те, що «державна пануюча російська нація досягла такого свого стану шляхом пролиття крові своїх дітей і втрати сотень тисяч своїх співвітчизників. Дану територію і всяку підкорену націю вона здобула шляхом наполегливої боротьби…» Далі – «права історичного буття, Російський народ не має права забувати свою історичну долю і має обстоювати своє положення і призначення. Права майнові, бо Росія затратила мільярди на своє будівництво… право самозбереження своєї цілісності, своєї міці, своєї сили, своєї єдності… Право – культурного буття і культурного домінування («превосходства») над іншими націями». І нарешті «право переможця і право володіння».
Є над чим задуматися і з чого виснувати висновки.
Далі буде.
Віктор РОГ
