Акт незалежності 1941 року: 10 запитань про відновлення Держави бандерівцями

1294839061_bandera

Олеся Ісаюк

співробітниця Центру досліджень визвольного руху, Національний музей-меморіал “Тюрма на Лонцького”

Раннім ранком 30 червня 1941 року у Львів вступили вояки батальйону “Нахтігаль” і передові частини Вермахту. Місто наповнювалось озброєними загонами чергової нової влади. Львів’яни насторожено придивлялися до військовиків і продовжували переживати сум’яття після останніх днів “совєтів”. Українське населення реагувало на появу солдатів дещо інакше – на вулицях, якими йшов “Нахтіґаль”, траплялися спалахи ентузіазму.

Під брамами вчорашніх совєцьких тюрем купчилися схвильовані мешканці. Їм ще було невтямки, яке видовище чекає за мурами. У найближчі години місто завиє від страхітливих новин із в’язничних дворів і застигне у шоці.

Владної зміни остерігалися євреї – по місту вже ходили чутки, що там, де з’явилися нацисти, почалися знущання з юдеїв. Єврейська громада мала досвід пережитого погрому у процесі зміни влади – двома десятиліттями раніше, після відступу зі Львова українців. Страхи юдейської громади збулися вже за добу.

У день тривог, надій і невизначеності в місто непомітно в’їхало авто. Воно зупинилося неподалік собору Святого Юра. З машини висіло кілька осіб. Серед них був Ярослав Стецько, заступник голови проводу Організації українських націоналістів Степана Бандери. Він мав завдання проголосити у Львові Акт відновлення Української держави. ОУН прагнула поставити нацистів перед доконаним фактом існування України як незалежної держави і намагалася використати смертельний клінч двох диктаторів на користь національних інтересів.

Відповідаємо на десять важливих запитань про Акт відновлення Української держави 1941 року.

1. Як оголошували Акт Незалежності?

Щойно вступивши до Львова, похідна група Ярослава Стецька почала діяти. Націоналісти обійшли політичних та культурних діячів, яким вдалося уникнути репресій після двох років при радянській владі, й повідомили їм про заплановане. Стецько отримав благословення від самого митрополита Андрея Шептицького.

О 18:00 у будинку “Просвіти”, котра розташувалася під одним дахом із банком “Дністер” на Площі Ринок, 10, зібралися запрошені представники політичних середовищ Львова. Попри те, що в попередні роки значну частину активних львів’ян вивезли, ув’язнили, вбили, кількість присутніх сягала сотні.

Перед самими зборами виникла дискусія – чи варто проголошувати відновлення держави саме зараз? Може, краще це зробити у Києві? Чи бодай при наявності мінімально дієздатного державного та військового апарату? Ярослав Стецько, Василь Кук і представник митрополита отець Йосиф Сліпий наполягли на негайній декларації. Після цього Стецько відкрив збори.

Yaroslav_Stetsko.max-1920x900Ярослав Стецько. Фото: Служба зовнішньої розвідки України

Промови виголошували по черзі отець Йосип Сліпий, капелан “Нахтігалю” отець Іван Гриньох, Василь Кук. Пан Кук зачитав наказ Степана Бандери про призначення Ярослава Стецька головою уряду – Українського державного правління.

Збори наближалися до кінця, коли у залі з’явилося двоє німецьких офіцерів –  Ганс Кох і Ернест фон цу Айкерн. Обоє несподіваних гостей відмовилися від місця у президії. Кох попросив слова. Він гостро розкритикував зібрання і застеріг присутніх від будь-яких політичних рішень, прерогативу на котрі мав виключно фюрер.

Ситуацію спробував урятувати журналіст Іван Вітошинський. Після промови Коха він заявив, що існує гостра потреба спільної боротьби німців та українців проти більшовизму. Вітошинський запросив Коха зайняти місце у залі. У відповідь почув коротке: “Дякую, ні”. Несподівані гості вийшли з зали.

Після інтермедії з німецькими представниками Стецько вийшов на балкон “Просвіти” і звідти зачитав Акт відновлення Української держави. Натовп львів’ян-українців, які зібралися під будинком, відреагував аплодисментами і заспівав Франкове “Не пора, не пора”.

Наступного дня текст Акту по радіо почули сотні тисяч громадян новопроголошеної держави. Його зачитав Юліан Савицький.

За кілька днів Савицького заарештують. Він пройде Аушвіц, Маутхаузен та Ебензее – й загине від виснаження на Великдень 1945 року, не доживши кількох годин до визволення концтабору американськими військами.

Yulian_Savitskiy.max-1920x900Юліан Савицький в Аушвіці

2. Проголошення Акта було авантюрою чи мало підготовку?

Підготовку почали у лютому 1941 року. На Великому Зборі ОУН (б) у квітні прийняли остаточне рішення про потребу проголосити незалежність після ймовірного початку німецько-радянської війни.

У травні у Кракові сформували Український Національний комітет під керівництвом генерала Армії УНР Всеволода Петріва. Цю інституцію замислювали як своєрідну конституанту, майданчик для узаконення Акту. Комітет об’єднав майже всі українські організації на еміграції. Тоді ж написали і чернетку Акту.

Ярослава Стецька і його побратимів з “похідної групи” уповноважили на проголошення Акту 14 червня, ще до початку німецько-радянської війни.

Наступного ж дня після зіткнення двох тоталітарних режимів, 23 червня, група Стецька вирушила із Кракова до Львова. Делегація прибула до точки призначення перед обідом 30 червня. На площі святого Юра вони зустрілися із провідником ОУН (б) у Львові Іваном Климівом (“Легендою”).

Стецько розпорядився організувати скликання Національних зборів на вечір того ж дня. У Львові мали сформувати Міське управління як тимчасову адміністрацію, а також негайно зайняти радіостанцію. Відтак “похідна група” вирушила на Площу Ринок, 10.

Упродовж дня у Львові вишукували представників довоєнного українського політичного істеблішменту і вели перемовини. Зв’язкові Тарас Онишкевич, Микола Гошовський і Володимир Лобай сконтактували новоприбулих із мережею підпілля на місцях і, власне, із самим Климівом-“Легендою”. Члени ОУН (б) Іван Равлик та Євген Врецьона зайнялися організацією поліції. Ярослав Старух разом із Левом Ребетом відновили роботу львівської радіостанції; їй присвоїли ім’я Євгена Коновальця.

У місті також перебував батальйон “Нахтіґаль”, який складався поголовно із членів ОУН. Утім його звільнили у тижневу відпустку відразу по прибутті.

nakhtigal_lviv_1941.max-1920x900“Нахтіґаль” на вулицях Львова, червень 1941

Сам Стецько подався просити аудієнції у митрополита Андрея Шептицького. Попри недобре самопочуття, владика прийняв несподіваного візитера. Передовсім гість розповів митрополитові про ситуацію та наміри націоналістів і попросив благословення для задуманої справи. Шептицький завершив свою відповідь словами: “Честь України вимагає зробити те, що ви задумали сьогодні. Робіть в ім’я Боже, я благословляю”.

3. Чому “відновлення”, а не “проголошення” Незалежності?

Організація українських націоналістів сформувалася на базі Української військової організації та низки націоналістичних молодіжних рухів. Засновниками ж УВО виступила група колишніх офіцерів Дієвої армії Української Народної Республіки, котрі дотримувалися наміру продовжити боротьбу за втрачену державність.

У такій парадигмі акт “відновлення”, а не “проголошення”, був цілком закономірним. Наголошували на тому, що бандерівці відновлюють незалежну Україну, проголошену 1917 року й окуповану більшовиками у 1920-му.

Націоналісти могли критикувати попереднє покоління за “м’якотілість” та за “опортунізм”, проте вони визнавали їхній чин у здобутті державності.

Така логіка знайшла відображення в одному з націоналістичних маршів (у 1990-х його переспівав гурт “Рутенія”):

За потоптану честь України,
За поранену землю святу
Ми йдемо, щоб підняти з руїни
Українську державу нову!.

progoloshennya_aktu_vidnovlenn.max-1920x900Львів’яни перед будинком “Просвіти” на площі Ринок у Львові, 30 червня 1841 року

4. Чи проголошення Акту було санкціоноване нацистами?

Якби проголошення Акту відновлення Української держави було санкціоноване нацистською окупаційною владою або принаймні мало “тихий дозвіл”, то націоналісти, найімовірніше, запросили б когось із представників німецької сторони. Натомість Ганс Кох і Ернест фон цу Айкерн довідалися про плани ОУН випадково і прибули на збори уже під кінець.

Версія про “санкціонованість” Акту нацистами спростовує і реакція уряду в Берліні – 4 липня затримали Степана Бандеру, а 9 липня ув’язнили Ярослава Стецька із рештою уряду.

Ідея про “санкціонованість” походить із пропагандистської “кухні” Радянського Союзу.

5. Чому в Акті був пункт про союз із нацистською Німеччиною?

Незважаючи на відмову узгоджувати Акт із нацистською адміністрацією, в документі у третьому пункті згадувалася доцільність союзу з Німеччиною. ОУН пішла на такий крок із суто прагматичних міркувань.

Станом на 1941 рік нацистська Німеччина була єдиною геополітичною силою, котра могла ефективно протистояти Радянському Союзові – основним ворогом українського націоналістичного руху.

Крім того, у момент проголошення Акту 30 червня Вермахт контролював територію заходу України, й було очевидно, що у найближчі місяці під німецьким контролем опиниться вся Україна. Прихильні до ОУН військові сили обмежувалися “Нахтігалем” та “Роландом” і певною кількістю боївок, які Климів-“Легенда” тільки-но почав перетворювати на парамілітарні загони під виглядом “львівської міліції”. Тому ініціаторам Акту варто було демонструвати готовність співпрацювати.

До того ж, реальні наміри політичних сторін дуже часто не відповідали політичним деклараціям. 23 червня 1941 року міністр закордонних справ уряду Стецька Володимир Стахів писав про це у непублічному меморандумі до керівництва Третього Рейху: “Навіть якщо німецькі війська при вступі в Україну, звичайно, спочатку будуть вітати, як визволителів, то незабаром це ставлення може змінитися, якщо Німеччина прийде в Україну не з метою відновлення Української держави і без відповідних гасел”.

У меморандумі чітко читалися вимоги гарантій політичної незалежності України, рівноправності у економічних взаємовідносинах та збереження за Україною права на власну армію.

6. Яку причетність до Акту мав Степан Бандера?

Якщо використовувати сучасну корпоративну лексику, то провідник ОУН (б) Степан Бандера здійснював загальне керівництво над підготовкою майбутнього Акта. Бандера був одним зі співавторів тексту. Втім фінальну версію редагував Ярослав Стецько аж до самої церемонії. Степан Андрійович також санкціонував саме проголошення документа. Невипадково нацисти вимагали дезавуювати Акт саме у Степана Бандери.

bandera48d47f46fСтепан Бандера, фото періоду Другої світової війни

7. Чи Акт мав міжнародне визнання?

Представники відновленої Української держави дбали про міжнародне визнання незалежності. Міністр закордонних справ Володимир Стахів розіслав оповіщення урядам Німеччини, Італії, Іспанії, Хорватії. У цих країнах, а також у Словаччині та Японії, від імені Української держави призначили дипломатичних представників.

Через те, що державу як легальний інститут нацисти знищили майже відразу після формального відновлення, Україні так і не вдалося встановити повноцінні відносини з іншими країнами. Відтак тоді де-юре не відбулося й міжнародного визнання відновленої Української держави.

8. Який зв’язок між Актом відновлення Української держави і Львівським погромом 1–3 липня 1941 року?

Твердження частини істориків – передусім, Джона-Павла Химки – про ледь не центральну роль бандерівців у Львівському погромі мають слабку доказову базу. Ця теза базується переважно на свідченнях уцілілих жертв про те, що начебто у подіях на тюремних подвір’ях брали участь зокрема українці; також є свідчення про синьо-жовті пов’язки на руках частини погромників.

У жодній розповіді свідків чи жертв немає чіткої ідентифікації злочинців із синьо-жовтими пов’язками саме як “українських поліцейських”. Письменник Остап Тарнавський у спогадах пише, що запорукою безпеки на тодішніх вулицях були саме ці опаски на рукавах. А отже, задля безпеки чи задля маскування їх могли одягати не тільки українці. Натомість Євген Наконечний, якому у 1941 році було 13 років, стверджує, що бачив синьо-жовті пов’язки на місцевих поляках, які ще й намагалися розмовляти українською мовою. Подібні свідчення про переодягнутих поляків наводить Кость Паньківський (аж ніяк не симпатик бандерівців).

Німецький дослідник Кай Струве, проаналізувавши доступні джерела, довів, що основна відповідальність за антиєврейське насильство влітку 1941 року на Заході Україні загалом і у Львові зокрема лежить на айнзатцгрупах.

9. Що сталося з Бандерою і Стецьком після проголошення Акту 30 червня?

progoloshennya_nezalezhnosti.max-1920x900Львів’яни в очікуванні проголошення Акту Відновлення Української Держави 30 червня 1941 року

Бандера зустрів проголошення Акту у Кракові. Через п’ять днів його та частину президії Українського національного комітету викликав керівник уряду Генерального губернаторства Йозеф Бюглер і офіційно заявив про неприйняття Третім Рейхом проголошення незалежності України. Бюглер також озвучив вимогу відкликати Акт.

Бандеру заарештували відразу ж після відмови. Провідника перевезли у Берлін, а 7 липня радник Ернст Кундт провів перший допит. Звинувачення – “зрада фюрера”. Під час слідчих дій Бандері повторили вимогу – скасувати Акт відновлення державності. Бандера знову відмовився.

9 липня ув’язнили Ярослава Стецька. У першій половині липня також заарештували “націоналістичну” частину Українського державного правління.

Згодом Бандеру і його товаришів відправили у концтабір Заксенхаузен. Там їх  утримували три роки – до осені 1944 року.

Це не був фінал. 15 вересня 1941 року відбулися масові арешти націоналістів по всій території України, контрольованій нацистами. Усі заарештовані пройшли через тюрми та концтабори.

10. Якою була реакція Москви?

Москва не відреагувала безпосередньо. У той час радянське керівництво концентрувалося на проблемах відсічі нацистам і остаточному переходу економіки на воєнні рейки.

Втім однією з причин масовості і жорстокості повоєнних репресій проти національного підпілля був також факт, що Українська повстанська армія декларувала себе як армія відновленої Української держави, першу ітерацію якої “совєти” втопили у крові у 1919-1921 роках.

208312734_4083394225031788_233.max-1920x900Текст Акту Відновлення Української Держави з правками Ярослава Стецька

Джерело: localhistory.org.ua

Опубліковано Аналітика, Головне.